Код да Вінчі - Ден Браун

— Стривайте! На його думку, вхід до собору символізує жіночу...

Експерт кивнув.

— Губи, що поступово звужуються, і гарненький клітор-п’яти-лисник над входом. — Він зітхнув. — Мені аж захотілося до церкви.

Колле взяв другий пакет. Крізь пластик він побачив великий глянцевий фотознімок якогось давнього документа. Згори було написано:

«Les Dossier Secret — Number 4° lml 249»

— Що це? — поцікавився Колле.

— Поняття не маю. Але такі знімки розкидані тут усюди, тож я й прихопив один.

Колле прочитав далі.

ПРІОРАТ СІОНУ —

НАСТ0ЯТЕЛІ / ВЕЛИКІ МАГІСТРИ

Жан де Ґізор 1188—1220

Марі де Сен-Клер 1220—1266

Ґійом де Ґізор 1266—1307

Едуард де Бар  1307—1336

Жан де Бар 1336—1351

Жан де Сен-Клер 1351—1366

Бланка д'Евре 1366—1398

Ніколя Фланель  1398—1418

Рене д'Анжу  1418—1480

Йоланда де Бар 1480—1483

Сандро Боттічеллі 1483—1510

Леонардо да Вінчі 1510—1519

Коннетабль де Бурбон 1519—1527

Фердинанд де Ґонзак 1527—1575

Луї де Невер 1575-1595

Роберт Фладд 1595-1637

Дж. Валентин Андреа 1637-1654

Роберт Бойль 1654-1691

Ісаак Ньютон 1691-1727

Чарльз Редкліф 1727-1746

Шарль де Лорен 1746-1780

Максиміліан де Лорен 1780-1801

Шарль Нодье 1801-1844

Віктор Гюґо 1844-1885

Клод Дебюссі 1885-1918

Жан Кокто 1918-1963

— Пріорат Сіону? — здивувався Колле.

— Лейтенанте! — До кімнати заглянув один з агентів. — Хтось терміново хоче розмовляти з капітаном Фашем, але з управління не можуть йому додзвонитися. Може, ви поговорите?

Колле повернувся до кухні і взяв телефон.

Це був Андре Берне.

Навіть вишукана мова банкіра не могла приховати напруження в його голосі.

— Капітан Фаш начебто обіцяв мені зателефонувати, але досі цього не зробив.

— Капітан дуже зайнятий, — відповів Колле. — Чи можу я вам чимось допомогти?

— Мене пообіцяли інформувати про розвиток подій.

Якоїсь миті Колле здалося, що він уже чув цей голос, але він не міг згадати, де саме.

— Месьє Берне, зараз я очолюю розслідування в Парижі. Мене звати лейтенант Колле.

Настала довга пауза.

— Лейтенанте, мені дзвонять по іншому телефону. Вибачте, будь ласка. Я передзвоню пізніше. — І він поклав слухавку.

Кілька секунд Колле стояв із слухавкою в руках. Тоді у нього сяйнула думка: «Не даремно цей голос видався мені знайомим! — йому аж подих перехопило. — Водій броньовика. Із фальшивим “Ролексом”».

Тепер Колле зрозумів, чому банкір так поспішно закінчив розмову. Берне запам’ятав прізвище поліцейського, якому так нахабно набрехав кілька годин тому — лейтенант Колле.

Колле замислився: які наслідки матиме такий несподіваний поворот подій? Берне теж замішаний. Інтуїція підказувала, що треба телефонувати Фашеві. У глибині душі Колле відчував, що цей щасливий випадок допоможе йому сьогодні реабілітуватися.

Він негайно подзвонив до Інтерполу і зажадав усієї можливої інформації про Депозитарний банк Цюриха та його керівника Андре Берне.

— Паски безпеки, будь ласка, — оголосив пілот Тібінґа, коли літак занурився в сіру ранкову мряку. — Приземляємося за п’ять хвилин.

Коли Тібінґ побачив під літаком оповиті туманом пагорби Кента, його охопило радісне збудження. Як чудово повертатися додому! Англія була за якусь годину льоту від Парижа, а наче на іншому кінці світу. Цього ранку волога весняна зелень його батьківщини особливо тішила око. «Мій час у Франції закінчився. Я переможно повертаюсь до Англії. Наріжний камінь знайдено. Щоправда, ще невідомо, куди він урешті-решт приведе. Кудись у Великій Британії». Куди саме — Тібінґ не знав, але вже відчував смак перемоги.

Він встав з-за столу і пішов у дальній кінець салону. Відсунув убік панель стіни, і Софі з Ленґдоном побачили потаємний сейф. Тібінґ набрав комбінацію цифр, відчинив сейф і витяг два паспорти.

— Документи для мене й Ремі. — Тоді витяг грубу пачку п’ятдесятифунтових банкнот. — А це документи для вас.

Софі подивилась недовірливо.

— Хабар?

— Назвімо це творчою дипломатією. Елітні аеродроми йдуть на деякі поступки клієнтам. Британський митник зустріне нас біля мого ангара й попросить дозволу зайти до літака. Я ж йому скажу, що запросив у гості одну французьку знаменитість, яка воліє, щоб ніхто не знав про те, що вона в Англії, — знаєте, преса і таке інше — і запропоную в обмін на мовчання оці щедрі чайові.

— І митник їх візьме? — здивувався Ленґдон.

— Не від будь-кого, звичайно, але мене тут усі знають. Заради Бога, я ж не торгую зброєю. Я рицар. — Тібінґ усміхнувся. — Рицарський титул дає певні привілеї.

До салону з пістолетом у руці зайшов Ремі.

— Господарю, якими будуть мої обов’язки?

Тібінґ глянув на слугу.

— Залишишся на борту з нашим гостем і чекатимеш на нас. Не можемо ж ми волочити його за собою ще й по всьому Лондону.

Софі занепокоїлась.