Код да Вінчі - Ден Браун

Відчуваючи в кишені вагу криптекса, вона озирнулась на Ленґдона й Тібінґа. Ті не поспішали: вони дійшли тільки до третього рицаря, очевидно, теж не зауваживши нічого цікавого. Не бажаючи чекати, Софі повернулась і пішла до другої п’ятірки рицарів. Дорогою вона повільно повторювала подумки вірш, який вже знала напам’ять.

В Лондоні папа рицаря ховав,

Його плід гнів священний накликав.

В утробі сім’я, Рожі плоть — а де

На гробі куля, що до них веде?

Наблизившись до другої групи рицарів, Софі виявила, що вона ідентична з першою. Усі рицарі були в різних позах, у латах і з мечами.

Усі, за винятком одного, останнього.

Софі швидко підійшла до десятої могили і застигла, здивована.

Ні подушки. Ні латів. Ні туніки. Ні меча.

— Роберте! Лі! — покликала вона і почула, як її голос відлунив під склепінням. — Тут чогось бракує.

Чоловіки підвели голови й поспішили до неї.

— Кулі? — схвильовано вигукнув Тібінґ. Милиці швидко стукотіли по підлозі. — Справді бракує кулі?

— Не зовсім, — відповіла Софі, стурбовано розглядаючи десятий надгробок. — Здається, тут бракує цілого рицаря.

Чоловіки підійшли і збентежено втупились у десяту могилу. Замість рицаря тут була просто кам’яна домовина. Вона мала форму трапеції — звужувалася до ніг і була накрита кришкою з кутом нагорі.

— Чому цього рицаря не показали? — запитав Ленґдон.

— Цікаво, — задумливо мовив Тібінґ, погладжуючи підборіддя. — Я й забув про цю дивну деталь. Насправді я не заходив сюди вже багато років.

— Схоже на те, — зауважила Софі, — що цю домовину вирізав той самий скульптор одночасно з іншими дев’ятьма надгробками. То чому цей рицар у домовині, а не відкритий так, як інші?

Тібінґ похитав головою.

— Одна з таємниць цієї церкви. Наскільки мені відомо, нікому ще не вдалося цього пояснити.

— Перепрошую, — до них підійшов занепокоєний служка. — Пробачте, якщо це видасться вам неґречним, але ж ви сказали, що хочете розвіяти попіл, а натомість просто оглядаєте церкву, як туристи.

Тібінґ сердито глянув на хлопця і обернувся до Ленґдона.

— Я бачу, сер Рен, що доброчинність вашої родини більше не забезпечує вам права затриматись тут на хвильку довше, тож дістаньмо попіл і покінчімо з цим. — Тібінґ повернувся до Софі. — Місіс Рен?

Софі вдала, що погодилась, і витягла криптекс із кишені.

— А тепер, — Тібінґ суворо подивився на хлопця, — якщо ваша ласка, залиште нас ненадовго.

Хлопчик не рушив з місця. Він пильно дивився на Ленґдона.

— Десь я вас бачив...

— Ще б пак! — вибухнув Тібінґ. — Сер Рен приїздить сюди щороку!

«А може, — занепокоїлась Софі, — він бачив Ленґдона по телевізору під час торішньої трансляції з Ватикану?»

— Я ніколи не зустрічався із сером Реном, — рішуче заявив хлопчик.

— Помиляєтесь, — м’яко заперечив Ленґдон. — Мені здається, торік ми з вами мигцем бачились. Отець Новлз просто нас не познайомив, але я одразу впізнав ваше обличчя. Розумію, ми вторглися трохи несподівано, але будьте такі ласкаві, дайте мені ще кілька хвилин. Я подолав довгий шлях, щоб тільки розвіяти попіл серед оцих могил. — Ленґдон намагався говорити так само переконливо, як Тібінґ.

Тепер в очах хлопця з’явилося ще більше недовіри.

— Це зовсім не могили.

— Перепрошую?

— Ну звичайно, це могили, — втрутився Тібінґ. — Що ви таке говорите?

Служка похитав головою.

— У могилах поховані тіла померлих. А це лише їхні зображення з каменю. Пам’ятники реальним людям. Під цими скульптурами немає тіл.

— Та ні, це захоронення! — заперечив Тібінґ.

— Так написано хіба що в застарілих підручниках історії. Колись думали, що це справжні могили, але під час реставрації 1950 року виявилось, що це не так. — Він знову обернувся до Ленґдона. — Сер Рен мав би це знати, адже саме його родина зробила це відкриття.

Запала довга мовчанка...

Раптом усі почули, як у прямокутній прибудові голосно гримнули двері.

— Це, мабуть, отець Новлз, — припустив Тібінґ. — Може, вам варто піти подивитись?

Хлопчик завагався, але все ж пішов до дверей, залишивши Ленґдона, Софі й Тібінґа самих.

— Лі, — шепнув Ленґдон. — Що він говорить? Як так — немає тіл?

Тібінґ здавався збентеженим.

— Не знаю. Я завжди думав... та ні, це мусить бути тут. Що він торочить? Це безглуздя!

— Можна мені ще раз прочитати вірш?

Софі витягла з кишені криптекс і обережно простягла йому.

Ленґдон розгорнув пергамент і, тримаючи криптекс у руці, перечитав вірш.

— Так, у вірші однозначно йдеться про гріб, а не про пам’ятник.

— А може, у вірші помилка? — припустив Тібінґ. — Може, Жак Соньєр помилився так само, як я?

Ленґдон замислився, тоді похитав головою.

— Лі, ви ж самі сказали, цю церкву побудували тамплієри, військовий підрозділ Пріорату. Щось мені підказує, що великий магістр Пріорату мав би достеменно знати, поховані тут рицарі чи ні.

Тібінґ не міг отямитись.

— Але ж це місце підходить просто ідеально. — Він знову повернувся до рицарів. — Мабуть, ми