Завоюй мене - Стефанія Лін

— Згодом у планах місто закрити.

Я розгублено кліпаю.

— Точніше? В сенсі — закрити? 

— Уяви паркан яким обносять дім? Теж саме з містом. Старі будівлі зносять не просто так. Нове будується не конкретно на їх місці. 

— Данте зайняв й так весь центр і кілька вулиць,  одна з них веде до кінного клубу. А решта? Тут люди живуть. 

Яна відвертається.

— Не знаю. 

— Моя крамничка не вписується, — кажу сухо. — Вона в протилежному боці від центру. Навіщо вона йому? Ця земля навіщо?

Яна зітхає. Повертається до мене.

— Коли я сказала закрити, — широко посміхається, —  то не мала на увазі в'язницю. Місто буде доступним для усіх, новоприбулих, туристів, та місцевих. Воно просто модернізується, як твоя крамничка, і все. — помічниця Марка відповідає на питання, які зручні їй. Мої спроби щось дізнатися ігнорує. Удаю, що не помічаю.

— Наше місто не розважальний парк, а ви робите з нього саме це. І не розважальний центр, де на якійсь кількості квадратних метрів є все. Я розумію зручність, гроші, та…. — в очі помічниці Марка дивлюся. 

Вона не розуміє. Це місто не її дім. Вона не росла тут. Не бігала вулицями, не має спогадів, як хороших, так і поганих. Вона не била тут коліна, не втрачала… не ховала. 

— Ці претензії не до мене. Наскільки мені відомо, то більша частина міста радіє нам. Вже почали повертатися деякі місцеві, котрим не пощастило у великих містах, щоб спробувати влаштуватися до нас на роботу. 

Яна замовкає. Не хочеться більше нічого запитувати, бо перспективи не дуже райдужні. Принаймні для мене. Складно приймати те, що робить Данте. Чудово, звісно, коли старе замінюють на нове, але чи сподобається нам потім, коли тут буде справжній розважальний курорт, а для нас місця не зостанеться?

Далі ми працюємо мовчки. Коли надворі вже ніч за відчуттям, хоча годинник показує восьму, до нас заходить водій Марка. Привітно вітається й каже, що наказано відвезти мене в офіс. 

— Я сама доберуся, — тепло каже Яна, торкається мого плеча і перша йде на вихід.

Ми прощаємося біля машини-монстра. Я не опираюся навіть цьому наказу, хоч вся моя сутність так і мріє збити нахабну впевненість з водія та самого Данте. 

Дістаємося офісу швидко. Він у центрі містечка. Двоповерхова будівля з чорного гартованого скла. Бездушний квадрат в якому сидять такі ж бездушні. Смішно дивитися, як неподалік стоять, наче грибочки, старі хатки, які поки не знесені, або не викуплені. 

Олег проводить мене на другий поверх. Ми йдемо у мовчанні по коридору. Тут досить тьмяно, світять лише деякі світильники. Кабінет Данте, принаймні я думаю, що ми йдемо туди, знаходиться в кінці. Водій двічі стукає і відмикає для мене двері. Заходжу повільно. Тут ще темніше ніж у коридорі. Світить лише одна світлодіодна смуга на стелі. Кабінет просторий, навіть занадто. Посередині овальний стіл, ліворуч дивани, все інше — голі стіни віддекоровані деревом. Деякі схожі на двері, проте можу помилятися. 

Данте сидить за столом. Перед ним тека, ноутбук та планшет. Він навіть голови не повертає, коли заходжу. Продовжує щось напружено гортати у планшеті, водячи пальцем по екрану. Завмираю неподалік, вітаюся тихо. Очікую. Минає кілька хвилин, але вони видаються вічністю. Таке враження, що мені потрібно підписати документи, а не йому. Врешті-решт, це його зобов'язали взяти мене на роботу у мій же магазин. Якби не ліз, то не довелося б зараз проживати все це. 

Потайки розглядаю чоловіка. Красивий, безперечно. Подібні йому колись завойовували міста, чим він в принципі й зараз займається. Просто способи тепер інші. Більше не потрібно робити це силою, можна грошима. 

— Присядь,  — змахує рукою, руйнуючи голосом тишу.

Серце, як дурне, одразу реагує на жест, голос, тональність, вібрації, котрі тіла торкаються живими дотиками. Киваю, швидше собі, несміливо крокую до диванчиків. Страшно на них сідати, вони так дорогі з вигляду. Та і взагалі, просто страшно знаходитися тут. В крамниці Данте на моїй території, там я власниця. Була нею. Тут же він головний.