Завоюй мене - Стефанія Лін

Під будинком Олег виходить з авто, залишає нас з власним босом наодинці. Почуваюся жахливо. Данте впхав носа туди, куди не варто. Моя сім'я, моє минуле його не обходить. Воно ніяк не переплітається з сьогоденням. 

Обережно скошую погляд на чоловіка. Глибоко вдихнувши, кажу:

— Дякую, що підвезли. 

Тягнуся до дверної ручки, та Марк вмить опиняється поруч, накриває мої пальці своїми й не дає відкрити дверцята. Надто близько. Надто…гаряче. Хвоя та кориця пробираються смачним запахом під шкіру. Його обличчя навпроти мого. Очі в очі. Дихання ковзає по губах. Тремчу під натиском. 

— Зачекай.  — наказ, ніколи не прохання. 

Я ледве дихаю. Не рухаюся. Тіло перетворюється на камінь. Все тягнеться до нього. Бажання тріпоче всередині, щоб пальцями торкався десь деінде, — не руки, — там, де усім заборонено. В інших місцях. В тих, де коханці торкаються власних коханок. 

— Що? — пискаю. Очима пропалює, ніби знає пісню справжньої сирени, аби мною заволодіти. — Ч-ч-чому? — запинатися починаю.

Між нашими руками палахкотить. Відстань, ті нещасні кілька сантиметрів, іскрять. Повітря в салоні авто напружене. Фізично відчувається все. Тіло бажає притулитися. Хоче, щоб він взяв все у свої руки. Щоб причина зачекати була вагомою. 

Схоже на марево, а може гіпноз? Рве мене. Роздирає від спротиву, і одночасного, тихого шепоту: а що буде, як торкнеться всюди? Втечу? Злякаюся? Розтану і потону в очах сирени? Наповнюся, наче він саме та частинка мого життя, якої не вистачало?

Данте різко відсторонюється. Моє серце — бите скло. Нутрощі —  уламки від нього. Віддихуюся. Повітря не вистачає. Відмикаю дверцята і цього разу мене ніхто не спиняє. Тікаю. Біжу у дім, ніби на мене полюють. 

Що це було? З ним? Зі мною? 

Варто влетіти у квартиру як мчу повз дідуся у ванну кімнату. Він не встигає і зреагувати, а я вже замикаюся, вмикаю воду й, у дзеркало дивлюся. Малесеньке, дешеве, нікчемне, як і моє життя. 

Зараз мої очі темні. Зелений зник, залишився карий, схожий на кору дерева. Вони перелякані, широко розплющені. Щоки палахкотять, попри те, що обличчя бліде. Губи розкриті в очікуванні… Очікуванні того, що ніколи не повинне статися. 

— Сабрінко? — стукіт у двері змушує здригнутися.

Голос дідуся повний хвилювання. 

— Все добре, в око щось потрапило, — кажу, стискаючи раковину пальцями. 

— Ти так промчала, — лунає.

— Зараз вийду. 

Дідусь йде. Чую як важко і повільно ступає по підлозі. Видихаю. Потрібно зосередитися. Ні, зібратися. Потрібно зібратися, бо це погана, дуже погана реакція на Данте. Врешті-решт, він викрадач! Забрав все, ще й наказує. Чіпляється з питаннями, лізе туди, куди його не просили. 

Яка йому різниця чи б'є мене хтось? Яка різниця, чи зустрічалася з кимось колись? Чому питав про таємниці? Не вірю, що моє життя може вплинути на його компанію! Я навіть не входжу у коло його працівників, котрі приносять користь чи можуть впливати на рейтинг. Я лише дівчина з малесенького містечка. 

Хвилин десять ще доводиться посидіти у ванній кімнаті. Згодом виходжу, інакше дідусь почне нервувати. Переодягаюся, йду на кухню. Лев Порфирович вже приготував вечерю, на столі очікує картопля з грибами. Ми нещодавно назбирали їх у лісі. 

— Пташеня заходив, — дідусь багатозначно в очі дивиться.

— Навіщо? Міг у крамничку прийти. Вона, до речі, тепер називається не “Іскра”.

Дідусь рукою змахує. Мовляв, що поробиш? Тепер вона не наша. Бентежить те як ставиться до змін. Вони ж не позитивні, а він приймає усе досить спокійно. Ще нещодавно, коли Марк намагався викупити землю у нас, все було інакше. Дідусь був проти. Наразі ж він поводиться по-новому. 

— Просив, щоб подзвонила. 

Киваю. Буркаю, що після вечері. Поки їм, розповідаю як тепер виглядає крамничка, кажу, що Данте наголосив, аби дідуся там не було. Він не проти, бачу,  трішки образливо йому, та сперечатися з Марком не збирається. А от я, планую.  Не можна забороняти дідусю відвідувати мене. Для нього книги важливі. Вони частина життя. Світи, котрі існують на старих сторінках, передають минулі епохи, розповідають цікаві історії… Вони те, що дідусь обожнює, і я не буду забирати у нього маленькі радощі життя, тим паче, що у нас їх й так небагато.

У своїй кімнаті дзвоню Павлу. Друг миттю відповідає на дзвінок, веселий, чую, сміється.

— Бріна, у нас тут несподівана зустріч однокласників, — радісно кричить у слухавку. 

— Припустимо, — хмурюся. 

— В лісі, біля Старого озера. 

— І? 

— Ми з Настею тут, хочеш приїду і по тебе? Потрібно якось розважатися! 

Хитаю головою, очі заплющую. В школі було досить складно. Я дружила з Павлом та Настею, з іншими не спілкувалася. Не було бажання. У нас були різні інтереси, бажання, мрії. Та і, проблеми теж. 

— Я втомилася.

— Припини. Раніше ми завжди розважалися, нічого не змінилося. Ми все ще молоді, — сміється. 

— Мені вранці у крамничку.

— Сабрінко! — в слухавці лунає голос Насті. — Тут Марина й Аліса, і ти б бачила їх! Рік минув, а життя потріпало дівок!

— Я б із задов….

— Я скоро буду! — Пташеня кладе слухавку. Знає, що почала вже шукати виправдання, чому не можу піти. Я не раз так робила, коли ще у школі вчилися.

Збираюся. Досвід нашої дружби нагадує, що простіше погодитися, ніж противитися. Одягаюся у джинси, кофтинку, накидаю куртку, на дворі все ж осінь. Ночі вже холодні. 

Минає хвилин сорок, Пташеня стукає у двері. Завзято розповідає щось дідусеві, поки взуваюся. Я перебуваю ніби не тут. Все ще під впливом того, що сталося в машині Данте. Все ще відчуваючи його подих на губах, аромат тіла, силу, могутність. Все ще пам'ятаючи які думки вийшли назовні. 

В ліс їдемо мовчки. Старий мотоцикл Павла гуркотить на все містечко. Та і, поки транспорт котиться по горбах і ямах лісової дороги, говорити не хочеться. Швидше, піклуєшся про власну безпеку.