Нездоланний - Лі Чайлд

– Якщо він саме той.

– Нам не варто сидіти тут і гадати.

– Якби ж ми могли це робити. Я можу його звідси прибрати.

– Справді?

– Я кажу образно. Не з пістолета, звичайно ж. Мені потрібно підібратися до нього ближче, щоб не схибити.

– Всередину подвір’я?

– В ідеалі, так.

– Можливо, там за ворітьми стоїть охорона.

– Може. Але ось у чому справа щодо таких типів. Вони люблять, щоб їх бачили за живою стіною. Або не бачили взагалі.

– То може, він не той, хто нам потрібен.

– Він, без сумніву, виглядає, як саме той тип. Він товстий, і схоже на те, що він визначає тут правила.

– Нам потрібно в цьому переконатися.

– Ми не зможемо стовідсотково переконатися, хіба що я попрошу в нього посвідчення особи. Якого в нього може і не бути. Не бачу я в цьому халаті ніяких кишень.

– Це каптан. Чи муу-муу[19].

– Що таке муу-муу?

– Те, у що він одягнутий.

– Нам потрібно знати. Це може стати для нас золотою жилою. Ось він, перед нами.

– У цьому і проблема. Це занадто добре для того, щоб бути правдою.

– Може бути просто впевненість, як ти і сказала. Може бути звичайною буденною справою. Можливо, його охорона сидить усередині. Може, вони вже звикли до того, що тікає на вулицю покурити. Ще рано, і вони знають, що нікого поблизу немає. Можливо, він не любить їхньої тісної присутності. А може, він любить вирішувати питання зі своїм персоналом наодинці.

– Скільки він іще тут просидить?

– Це досить велика сигара. Хоча, можливо, він викурює лише потроху за один раз.

– Кращого шансу нам не випаде.

– І зволікати в нас немає часу.

Ричер нічого не відповів.

Товстун вів далі свою розмову. Можливо, ситуація стала більш напруженою. З кожним словом він усе більше хитав головою. Жирові складки в нього на шиї почали труситися. А решта його тіла залишалася непохитно спокійною. Він не був пристосований до жестикуляції.

– Гадаю, він уже завершує. Готується зробити висновок. У нас мало часу. Потрібно приймати якесь рішення.

Ченґ нічого не відповіла. А за мить вона сказала:

– Зачекай.

Вона підняла свій телефон, і Ричер побачив, як пейзаж перемістився на екран. Тротуар, рожева огорожа, відчинені ворота. Трохи дивний та нестійкий кут огляду. Режим фото. Тоді в кадр потрапили сміттєві баки, штучний газон і товстун.

Вона торкнулася екрана, і з телефону долинув такий самий звук, як від затвору об’єктива на фотоапараті. Тоді вона прогорнула сторінку, торкнулася екрана, щось надрукувала, тоді знову натиснула на екран, і з телефону долинув звук: «вжжж!» Вона сказала:

– Я попрошу мого інформатора ідентифікувати для мене особу на цьому зображенні.

Ричер сказав:

– Їй краще поквапитись. Довго чекати ми не можемо.

Товстун продовжував говорити, трусити головою, а потім і своїм жиром. Хлопець у хустині продовжував мужньо все вислуховувати. Тоді пальці товстуна почали шкрябати верхню дощечку на лавці. Мабуть, це був початок довгої та складної процедури, яка мала на меті підняти його з лавки.

Ричер сказав:

– Ми його втрачаємо.

Товстун кинув свою сигару на землю. У Ченґ задзвенів телефон. Вона поглянула на екран. Тоді сказала:

– Ой, та ну!

– Що?

– Вона хоче, щоб я збільшила зображення. Вона хоче більший план.

– Це що їй, Верховний Суд?

Вона знову підняла вгору телефон, зробивши при цьому якийсь рух пальцями, протилежний до стискання подушечок пальців, і збільшила товстуна настільки, наскільки це було можливим, після чого зафіксувала його в центрі екрана і зробила фото. Ричер обернувся, щоб дістати з підлоги під заднім сидінням «Руґер». Про всяк випадок. Вони знову почули звук її «вжжж», коли вона відправляла своє повідомлення, чи електронний лист, чи що б воно там не було. Він тримав зброю внизу і ухитрився таким чином протягнути її між сидіннями та покласти собі на коліна. Солідна зброя. Нічого помпезного. Наче вогнепальний еквівалент скромного седана. Як той шевроле із прокату, у якому вони зараз сиділи. Глушник до нього зробили на ринку запчастин, а оправу виготовили на замовлення. У магазині бракувало двох патронів. Тих, що потрапили в старенького чоловіка у вартівні. Один у голову