Нездоланний - Лі Чайлд

Ченґ сказала:

– У нас немає доказів чи свідчень від першоджерела щодо Пітера. З нашого боку буде неправильно щось розповідати вам про нього. І в усякому разі, Майкл повинен дізнатися про все першим.

– Гадаю, він також мертвий.

– У нас немає такої інформації.

У кімнаті запанувала тиша. Тоді Еван запитав:

– Що нам робити далі?

Ричер перепитав у нього:

– Що ви маєте на увазі?

– У нашому будинку мертві люди.

– Ну, їм не вдасться вийти сухими з води. Скоріш за все, це кваліфікуватимуть як виправдану стрілянину. Вторгнення в будинок, зброя із глушниками, спроба зґвалтування. Ми не збираємося сідати через це до в’язниці. Натомість ми сподіваємося, що нас за це навіть погладять по голові. Хоча, насправді, мені глибоко байдуже до таких речей. Я буду радий, якщо про мене в цій справі взагалі не згадуватимуть. Наче мене тут не було. Ви повинні зробити все правдоподібним. Побавтеся трохи зі зброєю. Залиште на ній свої відбитки пальців. Вони взагалі повинні дати вам річний абонемент до заміського клубу відпочинку. Ви отримаєте нових пацієнтів. Скажений лікар!

– Ви серйозно?

– Мені байдуже, чим це все закінчиться. Вони ніколи мене не знайдуть. Проте я не відмовився б і від переваги на старті. Нам із Ченґ потрібно ще багато чого зробити. Нам би дуже допомогло, якби ви зачекали ще тридцять хвилин до того, як зателефонуєте у «911». Розкажіть їм будь-яку історію, яка спаде вам на думку. Скажіть їм, що ви були в стані шоку. Ось звідки і затримка.

– Тридцять хвилин, – повторив Лейр.

– Шок може тривати довго.

– Гаразд.

– Але коли справа дійде до самих свідчень, скажіть їм, що лише у двох хлопців була зброя.

– Чому?

– Тому що один пістолет я заберу із собою. А деякі копи можуть надати цьому великого значення.

– Гаразд, тридцять хвилин. Два пістолети. Якщо в мене це вийде. Я не дуже ладнаю з людьми у формі.

Ричер поглянув на Емілі й сказав:

– Мадам, мені дуже шкода, що ваш святковий тиждень було зіпсовано.

Емілі відповіла:

– Я вам дуже вдячна.

– Не варто.

Він попрямував до виходу позаду Ченґ, яка зупинилася для того, щоб обійняти сестру Мак-Кенна, а ще щоб сказати у відповідь на її німі запитання: «Співчуваю вашій втраті».

Тоді вони зачинили за собою двері і пішли вздовж коридору, минаючи фото на стіні та прямуючи до вітальні. Спочатку на їхньому шляху трапився хлопець із першої бази, але він упав під дуже невдалим кутом. Його глушник лежав у калюжі крові, яка текла з того, що залишилось від його голови, а у глушниках всередині є набивка та дуже тонкі перегородки, з яких кров сочитиметься довіку, тож вони пройшли повз нього далі. До третього парубка потрібно було діставатися обхідним шляхом, тож Ченґ нагнулася перед другим хлопцем, який виступав у них промовцем, і підняла його «Руґер», забувши про те, що називала себе офісним планктоном.

А тоді вона зупинилася й прошепотіла:

– Ричере, здається, цей іще дихає.

Ричер присів біля тіла, що перебувало в горизонтальному положенні. Ченґ опустилась на коліна біля нього. Хлопець лежав на спині, його ноги були вивернуті назовні, а руки безладно розкидані. Він утратив свідомість. Або ж перебував у глибокому шоці чи навіть впав у кому. Або навіть усе перелічене вище. Його шия була просто в жахливому стані. Половини її взагалі не було на місці. Він пахнув брудним одягом, потом та металевим присмаком крові. Він пахнув смертю. Але чутно було його уривчасте дихання та слабкий пульс.

– Як це взагалі можливо? – прошепотів Ричер. – З нього ж вилетів шматок м’яса, завбільшки зі стейк із пивбару.

– Вочевидь, цей шматок не був життєво необхідним, – прошепотіла у відповідь Ченґ.

– Що ти пропонуєш робити?

– Я не знаю. Ми не можемо викликати «швидку». Вони привезуть із собою копів. Вони завжди так роблять, якщо є жертви стрілянини. Нам це не додасть переваги. Проте цей тип має справді поганий вигляд. Йому потрібен хірург-травматолог, і то якнайскоріше.

– Еван – лікар.

– Але який? Він лише погляне на нього, а тоді сам теж подзвонить у «швидку». Негайно. А після цього він зателефонує ще й копам. Тієї ж миті. Він і так непевно поставився до цієї ідеї з тридцятьма хвилинами.

– Ми можемо піти геть і залишити цього хлопця тут. Хто про це дізнається?