Нездоланний - Лі Чайлд

– Занадто жорстоко стосовно Евана. Потенційно. Цей тип може протягнути ще тридцять хвилин. І тоді історія може набути розголосу. Він стане лікарем, який проігнорував людину при смерті лише для того, щоб мати змогу пересидіти у своїй спальні.

Ричер притиснув пальці до шиї хлопця, до тієї її частини, яка була цілою, над самою раною. Він обхопив його шию кінчиками пальців з обох боків, притиснувши їх до ділянки за вухами та в місці сходження щелеп. Він так там їх і тримав.

Ченґ запитала:

– Що ти робиш?

– Перетискаю артерії, які допомагають живити його мозок.

– Ти не можеш цього зробити.

– То що, вбити його вперше було нормально, а добити – уже погано?

– Це неправильно.

– Зате це видавалось правильним першого разу, коли він був гамнюком, який збирався зґвалтувати тебе під дулом пістолета. З того часу він змінився? Може, він став святим мучеником, якого ми повинні негайно доправити до лікарні? Коли це сталося?

– Скільки часу це займе?

– Недовго. Він був уже в поганому стані, коли я це затіяв.

– Це так неправильно.

– Ми робимо йому послугу. Наче коню зі зламаною ногою. Ніхто вже не зможе вилікувати його шию.

І тут у неї задзвонив телефон. Чітко і ясно. Різко. Вона вправно його дістала, відсунулась убік та відповіла на дзвінок. Вона слухала. Вона шепотіла. А тоді вона відключилась.

Ричер запитав:

– Хто це був?

– Вествуд приземлився у «Небесній Гавані».

– Чудово.

– Я сказала, що ми йому передзвонимо.

– Так буде краще.

– Сім’я могла почути дзвінок телефону. Вони знатимуть, що ми досі тут.

– Вони подумають, що це дзвонить телефон у одного з цих хлопців. У кишені. Вони просто проігнорують дзвінок.

– Він уже мертвий?

– Майже. Це дуже спокійна смерть. Наче впадаєш у сон.

Тоді він відсунувся назад, перевірив пульс і не знайшов його. Він сказав:

– Час іти.

Їхня машина стояла на узбіччі за сто ярдів від них, бо коли вони приїхали, то було найближчим вільним місцем. А коли потік інших авто зник, то залишив цю машину наодинці. Вона була єдиною. Ченґ сіла за кермо. Вона розвернулась на дорозі і поїхала у тому самому напрямку, звідки вони й приїхали. У містечку було тихо. Всі потерпали від спеки. Повітря мерехтіло перед очима, граюючи синіми та золотистими відтінками, мов вода.

Обидва шлагбауми біля воріт були підняті вгору. Обидві труби, розфарбовані червоними смугами, тепер були у вертикальному положенні. Наче жирна пташка, яку підготували до запікання. Ворота були відчиненими, шлях був відкритим як назовні, так і всередину. За склом нікого не було.

Ченґ зупинила авто. Вона сказала:

– Йди перевір.

Асфальт під ногами Ричера був просто розпеченим. На ньому можна було смажити яйце. Він почув дзижчання мух на відстані десь шести футів від себе. Розсувне віконце було відчинене. Те, звідки раніше до них говорив охоронець. «Бажаю гарно провести час». Кондиціонер працював на повну потужність, намагаючись упоратись зі спекою.

Охоронець лежав на підлозі. Він був прив’язаний до ніжок свого стільця. Сорочка на короткий рукав. Руки, вкриті плямами. Розплющені очі. Він отримав один постріл у груди та ще один у голову. Мухи влаштували собі свято на його крові. Вони мали синюватий відтінок та мінилися на сонці. Повзали по ньому. Уже відкладали яйця.

Ричер пішов назад до авто. Він сказав:

– Він був старим чоловіком. І старішим уже не стане.

– Це трохи полегшує мої докори сумління через допомогу в убивстві.

– А мене змушує пожалкувати, що я не взяв ніж для масла на кухні і не відрізав йому голову.

Ченґ виїхала за ворота і зробила декілька заплутаних поворотів ліворуч та праворуч. Вони не чули ніякого завивання сирен удалині. Ніякої метушні. Лише звичні для Фенікса затори, три блискучі смуги для руху, які нагадували неквапну течію, що ніколи не припиняла свій рух.

– Куди ми їдемо? – запитала вона.

– Давай знайдемо місце, де можна випити кави. А ще ти маєш зробити один дзвінок.

Вони зупинилися біля придорожнього супермаркету у Парадайз-Велі. Там була відома кав’ярня, яку втиснули між магазином, що продавав шкіряні паски зі срібними пряжками, та крамницею, де торгували порцеляновими тарілками з витонченими візерунками. Ченґ замовила собі каву з льодом, а Ричер звичайну, гарячу. Вони сіли за липким столиком у кінці залу. Ричер сказав:

– Попроси Вествуда обрати готель.