Нездоланний - Лі Чайлд
Він повернув свій комп’ютер до ліжка й тоді сказав:
– І ось що я побачив.
А побачив він яскраве сонячне світло, хоча навколо, звісно, було темно. Зображення із супутника не передавалися в режимі прямої трансляції. І вони необов’язково були зроблені недавно. Речі можуть змінюватися. Або ні. Ричер припустив, що речі, які зараз були зображені на екрані, не змінювалися роками. Він побачив там ферму, оточену морем пшениці. Ферма складалася із житлового будинку та декількох підсобних приміщень. Наскільки це можна було оцінити із сильно затемненого зображення, зробленого згори, усе виглядало міцним та надійним. Це місце було більш-менш самодостатнім. Видно було курей, свиней та навіть овочеві грядки. Ще там було щось на зразок генератора для забезпечення електропостачання. Сам будинок мав досить солідний вигляд. З одного боку біля нього було місце для стоянки чотирьох автомобілів, а з іншого на ньому було закріплено чотири супутникові тарілки. А ще там було щось схоже на криницю. І на телефонну лінію.
Вествуд сказав:
– Пізніше я згадав про ці супутникові тарілки. Для чого вони?
Ричер відповів:
– Для телебачення.
– Так і є, дві з них для телебачення. Проте інші дві повернуті в іншому напрямку.
– Іноземне телебачення.
– Або для супутникового телебачення. Будь-якої частоти, яку вони можуть собі дозволити. Дуже швидкої, наприклад. Подвоєної, для більшої безпеки. З їхнім власним електропостачанням. Ось де розташоване велике джерело Інтернету.
– Ми можемо зробити такий висновок за розташуванням тарілок?
– Нам знадобиться інформація про те, коли «Ґуґл» зробив це фото. Щоб вирахувати кут падіння тіней.
– Тоді нам потрібно буде копати далі. Нам потрібна пошукова система. Якщо вони працюють звідти, ми маємо дізнатися, про що вони пишуть.
– Все, що я можу зробити, це попросити.
– Скажіть йому, що Мерченко мертвий. Скажіть йому, що ви його прибрали, зробивши послугу всім розробникам програмного забезпечення. Скажіть йому, що тепер він ваш боржник.
Вествуд нічого на це не відповів. Ричер повернувся до зображення на екрані. Він запитав:
– То де саме, ви кажете, розташоване це місце?
Вествуд відповів:
– За двадцять миль на південь від Материного Спочинку.
А тоді він нахилився через Ричера і почав гортати, натискати на кнопки, зменшуючи тим самим зображення ферми й збільшуючи розмір пшеничного поля на зображенні. Без сумніву, він збирався і далі це робити, доки в кадрі не з’явиться сам Материн Спочинок, щоб показати співвідношення відстані між ними. Але ще до того, як це сталося, зображення розсікла абсолютно пряма лінія в нижньому куті.
Ричер запитав:
– Що це?
Вествуд відповів йому:
– Залізничні колії.
– Покажіть мені.
Тож Вествуд знову став перед монітором та правильно налаштував зображення. Ферма та залізничні колії, відцентровані та показані у своїх реальних пропорціях. На відстані близько ¾ милі одне від одного. Середня відстань у сприйнятті більшості людей.
Ричер сказав:
– Я пам’ятаю цю ферму. Ще відтоді, як я туди їздив. Це було першим населеним пунктом за декілька годин їзди. За двадцять миль до того, як я нарешті дістався до Материного Спочинку. Там іще їхала якась машина з увімкненими фарами. Трактор, мабуть. Опівночі.
– Це нормально?
– Поняття не маю.
Ченґ сказала:
– Ми підрахували, що кадилак їздив кудись на відстань у двадцять миль. Пам’ятаєш? Двадцять миль в один бік і ще двадцять у зворотний. Тепер ми знаємо, куди він їздив. Більше й нікуди їхати на двадцять миль від Материного Спочинку. То це саме туди поїхали ті люди з потяга. Чоловік і жінка, разом із їхнім багажем. Але що далі?
Ніхто не відповів. Вествуд запитав:
– Фермери користуються «Глибинною Мережею»?
– Деякі можуть користуватися, – відповів Ричер. – Нам потрібна пошукова система.
– Цей хлопець дорого оцінює свій час?
– Ніхто не любить працювати задарма. Це я вже засвоїв.
– Він сюди не приїде. Нам доведеться їхати в Сан-Франциско.
– Як у 1967.
– Що?
Ричер відповів:
– Нічого.
Десять хвилин
