Хрещений батько - Маріо Пьюзо

Якраз перед гайком вона затрималася, помітивши чужі кольори чоловічих сорочок. Завмерла на самих кінчиках пальців, готова, як лань, миттю зірватися з місця. Тепер чоловіки могли з невеликої відстані розгледіти риси її обличчя.

Вона вся була з овалів – овальної форми очі, кістки на її обличчі, контури її брів. Каштанового кольору шкіра, а очі величезні, темно-голубі чи темно-карі, з темними довгими віями, що, здавалося, затіняли миловидне обличчя. Привабливі опуклі уста, хоча й невеликі, солодкі, але не хтиві, темно-рожеві й соковиті, як виноградні грона. Вона була настільки чарівна, що Фабріціо пробурмотів: «Ісусе Христе, візьми мою душу, я вмираю», – він жартував, але слова вихопилися хриплувато. Немовби почувши це зауваження, дівчина стала на повну ногу, крутнулась і побігла назад до своїх переслідувачок. Під вузьким платтячком її стегна ворушилися, як у олениці, – так само непристойно й з тією ж невинною хтивістю. Коли догнала своїх подруг, озирнулася ще раз, і її обличчя було як темна порожнеча на полі, прибраному барвистим квітом. Простягнула руку з повною жменею виноградин і показала на гайок. Дівчата побігли, сміючись, а огрядні матрони у чорному лаяли їх.

Схаменувшись, Майкл Корлеоне побачив, що він уже зірвався на ноги, серце калатало йому в грудях, а голова йшла обертом. Кров шугала по всьому тілу, сягаючи його найвіддаленіших куточків, била навіть у кінчики пальців на руках, на ногах. З поривом вітру всі пахтіння острова разом наринули на нього: цвітіння апельсинів і лимонів, запахи винограду й квітів. Здавалося, тіло живе саме по собі, не підкоряючись йому. І тут він почув, що обидва пастухи регочуть.

– Що, тебе оперіщила громовиця, га? – запитав Фабріціо, ляскаючи його по плечі. Навіть Кало виявив дружнє розуміння, потріпав Майкла по руці, промовляючи: «Легше на поворотах». Але голос звучав приязно. А Майкла немов збило машиною. Фабріціо подав пляшку з вином, і Майкл надовго припав до неї. Вино повернуло ясність мислення.

– Про що ви тут патякаєте, овечі кавалери? – запитав Майкл. – Обидва весело зареготали. А чесний Кало відповів з усією серйозністю:

– Громовиці не приховати. Коли вона тебе оперіщить, то всі бачать. Боже, не соромся цього, чоловіче, дехто молиться, щоб його оперіщила громовиця. Ти щасливий хлопець.

Майклу не подобалося, що його почуття настільки легко помітили. Але таке трапилося з ним вперше. З теперішнім почуттям аж ніяк не можна було порівняти його ранні романи, його любов до Кей – любов, зумовлену її ніжністю, освіченістю та ще й контрастом між добрим і недобрим. А тепер Майкл відчував нездоланне бажання володіти, обличчя дівчини назавжди закарбувалося в його свідомості, він знав, що вона не йтиме йому з думок протягом усього життя, якщо він не оволодіє нею. Життя спростилося, все зосереджувалося на одному, а інше не варто навіть і побіжної уваги. У вигнанні він постійно згадував про Кей, хоча й розумів, що їм уже ніколи не стати закоханими чи навіть просто друзями. Бо як там не крути, а він убивця, мафіозі, що вже «пройшов гарт». Але тепер Кей зникла з його думок назавжди. Фабріціо коротко запропонував:

– Я піду в село й розпитаю про неї. Як знати, раптом вона доступніша, ніж ми уявляємо. Бо від громовиці є лише один засіб, чи не так, Кало?

Другий пастух згідно хитнув головою. Майкл нічого не казав. Він ішов слідом за пастухами дорогою до ближнього села, у якому зникла дівчача зграйка.

Село тіснилося навколо звичайного центрального майдану з фонтаном посередині. Але воно лежало обабіч великої дороги, отже, мало кілька крамничок, винних магазинчиків та ще й кафе з трьома столиками на невеличкій терасі. Пастухи сіли за один із них. Майкл сів разом з ними. Дівчат ніде не було видно. Якби не малі діти та ледачі віслюки, що збилися без діла при дорозі в холодку, можна було б сказати, що село вимерло.

На терасу вийшов власник кафе обслужити їх. Це був коротенький життєрадісний чоловічок, майже карлик, проте він радісно привітав їх і поставив на їхній стіл страву з турецького гороху.

– Ви не місцеві, – сказав він, – отже, послухайте моєї поради. Спробуйте мого вина з власного винограду й зробленого моїми синами. Вони змішують його з апельсинами й лимонами. Це найкраще вино в Італії.

Отримавши згоду, він приніс глек вина, воно виявилося ще кращим, ніж можна було сподіватися з його слів, темно-червоне й міцне, як бренді. Фабріціо розпитував у власника кафе:

– Об заклад б’юся, що ти знаєш усіх дівчат на селі. Ми бачили кілька красунь, що йшли по дорозі, а одна з них, найкраща, оперіщила оцього нашого друга блискавкою, – він вказав на Майкла.

Власник кафе поглянув на Майкла з підвищеною цікавістю. Його криве обличчя перед тим здалося йому пересічним, не вартим другого погляду. Але чоловік, якого оперіщила громовиця, – це вже інша річ.

– Тобі б не завадило, мій друже, взяти із собою кілька пляшок вина, – порадив він. – Інакше тобі важко буде заснути вночі.

– Чи ти не знаєш дівчини, – запитав його Майкл, – з кучерявим волоссям? З кремовою шкірою, з величезними темними очима? Чи не знаєш ти такої дівчини у вашому селі?

– Ні, не знаю, – коротко відповів власник кафе й подався з тераси всередину.

Вони втрьох, не кваплячись, спорожнили глек вина й гукнули, щоб їм принесли ще. Власник не з’являвся. Фабріціо пішов всередину, щоб розшукати його. А коли вийшов, то скорчив гримасу й сказав Майклу:

– Я так і знав, ми розпитували про його ж доньку, і тепер він там розпаляється, хоче провчити нас. Думаю, нам краще мерщій забиратися до Корлеоне.

Незважаючи на місяці, прожиті на острові, Майкл ще й досі не міг призвичаїтися до уразливості сицилійців у питаннях сексу, а цей випадок був надзвичайний навіть для сицилійця. Проте обидва пастухи поставилися до такого повороту подій із розумінням і заквапили його в дорогу. Фабріціо докинув:

– Старий виродок сказав, що у нього двоє дужих синів. Варто тільки йому свиснути. Ходімо звідси.

Майкл холодно зиркнув на нього. Дотепер він був тихий лагідний молодий чоловік – типовий американський хлопчина, за винятком того, що оскільки переховується на Сицилії, то, очевидно, вже чинив у житті як мужчина. Двоє пастухів уперше відчули на собі погляд Корлеоне. Дон Томмазіно, знаючи справжнє походження Майкла та його пригоду, завжди був із ним обережний, поводився як із рівним собі «поважним чоловіком». Але ці прості чабани склали своє, помилкове уявлення про Майкла, не дуже глибоке. Крижаний погляд, люте біле обличчя Майкла, його гнів, що йшов від нього, як