Хрещений батько - Маріо Пьюзо

Пагліайо – це невеличка зведена в полі споруда під стріхою, у якій зберігають знаряддя польової праці, щоби сільськогосподарським робітникам не треба було носити їх щодня зі свого будинку в селі. На Сицилії селянин не живе на землі, яку обробляє. Це вельми небезпечно, а поза тим орна земля, якщо вона в нього є, цінується дорого. Отже, він живе в селі й щоранку пішки подорожує на далеке поле. Робітник, котрий прийшов на лан і побачив, що його пагліайо обібране, – це й справді нещасна людина, у нього марно пропав робочий день. Коли влада виявилася безсилою забезпечити у цьому плані інтереси селян, проблемою зацікавилася мафія й вирішила її у своєму стилі. Вона вислідила і винищила всіх злодіїв, які оббирали пагліайо. Звісно, траплялося й так, що страждали невинні. Не виключено, якщо б Майкл проходив поруч щойно пограбованої пагліайо, його б могли визнати злодієм, якщо ніхто б не поручився за нього.

Отже, якось ранком Майкл вирушив через поля у далеку прогулянку в супроводі своїх двох відданих пастухів. Один із них був дуже простий хлопець, навіть простакуватий, мовчав як убитий, з непроникним, як у індіанця, обличчям. Це був жилавий невисокий сицилієць – як усі сицилійці до того часу, поки їх не починає розпирати десь у середньому віці. Його звали Кало.

Інший пастух був спритніший, молодший, він уже встиг побачити світу, переважно океанів, тому що під час війни працював матросом італійського військового флоту, хоча й недовго. Щойно він встиг зататуюватися – їхній корабель потопили, а він потрапив у полон до англійців. Але татуювання уславило його у своєму селі. Сицилійці нечасто розмальовують себе татуюванням – у них для цього немає ні часу, ні схильності. (Пастух Фабріціо пішов на це переважно, щоб замаскувати велику червону родиму пляму на животі). Хоча базарні візки вони прикрашали з обох боків гарними примітивними малюнками, зробленими дбайливо і з любов’ю. Хай там як, повернувшись до свого села, Фабріціо не вельми хизувався своїм татуюванням, хоча воно й відтворювало дорогу серцеві сицилійця картину: чоловік протинає кинджалом голих коханця й свою дружину, сплетених над його волосатим черевом. Фабріціо жартував із Майклом, розпитував про Америку, – від них не приховалося його справжнє походження. І все ж таки хлопці не знали, хто він є насправді, знали лише, що переховується і що про нього не можна патякати. Інколи Фабріціо приносив Майклу свіжий сир, від якого ще йшов запах молока.

Ішли курною дорогою, оминаючи віслюків, запряжених у грайливо розмальовані візочки. Навколо буяли рожеві квіти, помаранчеві сади, оливкові й мигдалеві гайки – усе квітувало. Це було несподівано. Майкл гадав, що побачить суху землю, адже сицилійська бідність стала легендарною. А побачив землю у несамовитому буянні, заслану квітчастим килимом, огорнуту пахощами цитринового квіту. Навкруги була така краса, що навіть годі собі уявити, як можуть люди наважитися залишати її. Скільки жорстокості треба мати до інших людей, щоб примушувати їх тікати з отаких райських садів.

Він намірявся дійти до берегового селища Мазара, а ввечері повернутися до Корлеоне на автобусі, хотілося находитись як слід, щоб потім добре спалося. Обидва пастухи мали при собі торби з хлібом і сиром, щоб було чим підкріпитися в дорозі. Вони несли свої лупари не ховаючись, немов отак вийшли вдень на полювання.

Ранок видався напрочуд погожим. У Майкла було таке ж почуття, як колись у дитинстві, коли вставав рано влітку, щоб грати в м’яча. Тоді кожний день здавався свіжовимитим і свіжопофарбованим. От як зараз. Сицилію вкрив барвистий килим розмаїтих квітів, а повітря насичене настільки густим духом квітучих помаранчевих і цитринових дерев, що навіть з його ушкодженням на обличчі, яке спричинило часткову втрату нюху, він міг відчувати пахощі. Щока вже давно загоїлася, проте кістки зрослися неправильно й тиск на нерв спричиняв біль у лівому оці. Через це також постійно текло з носа, і оскільки всі носовички невдовзі ставали мокрими, Майкл нерідко сякався просто на землю, як роблять місцеві чоловіки. У дитинстві його дратувало, коли старі італійці, що вважали недостойним користуватись носовичками – цією аристократичною англійською вигадкою, – сякалися просто на стічні решітки асфальту.

А ще здавалося, що у нього «важке лице». Доктор Таца пояснив, що це також є наслідком тиску кісток на нерв. До зрощування кісток цьому легко можна було б запобігти з допомогою нескладного хірургічного інструмента, на зразок ложки, – ним ставлять кістку на місце. Але тепер, говорив лікар, треба в лікарні Палермо зробити серйозну операцію, під час якої на обличчі йому мусять знову розламати кістки. Для Майкла цих пояснень було досить. Він відмовився. І все ж таки більше за біль і за постійний нежить йому дошкуляло відчуття важкості свого обличчя.

Цього дня він так і не дістався берега. Пройшовши майже п’ятнадцять миль, Майкл і його пастухи зупинилися в тихій зеленій прохолоді помаранчевого гайка, щоб пообідати і випити вина. Фабріціо патякав про те, як він коли-небудь поїде в Америку. Попоївши і випивши, відпочивали у затінку, а Фабріціо, розстібнувши сорочку, поворушив м’язами на череві, і татуювання ожило. Голі коханці на грудях Фабріціо заворушилися, кинджал, загнаний рукою ревнивого чоловіка в їхні тіла, також почав рухатися. Це забавляло їх. Якраз за таким зайняттям Майкла, як говорять сицилійці, «оперіщила громовиця».

Нижче помаранчевого гайка простяглися зеленою смугою поля баронового помістя. Далі по дорозі від гайку стояла вілла, вона мала настільки римський вигляд, що, здавалось, її відкопали з руїн Помпеї. Це був, власне, невеличкий палац із просторою мармуровою галереєю й грецькими колонами. Якраз між колонами й з’явилася зграйка сільських дівчаток на чолі з двома огрядними матронами, вдягненими в чорне. Очевидно, що вони були з села й приходили виконати свій старовинний обов’язок перед місцевим бароном – прибрати й підготувати віллу для розміщення у ній барона взимку. А тепер поспішали в поле збирати квіти, якими прикрасять свої оселі. Збирали рожеві квітки сулла, пурпурові гліцинії, перемішуючи їх із помаранчевим і цитриновим цвітом. Дівчата, не помічаючи чоловіків у гайку, підходили щораз ближче.

Сукенки з дешевої барвистої матерії щільно облягали їхні тіла. Усім їм було десь близько двадцяти, але на цій залитій сонцем землі вони вже встигли сформуватися в дорослих жінок. Трійко дівчат погналися за четвертою, вона тікала якраз до їхнього гайку. Переслідувана дівчина тримала в лівій руці пурпурове ґроно винограду, а правою обривала великі ягоди й жбурляла у своїх переслідувачок. Її розвихрене кучеряве волосся було майже такого ж пурпурово-темного кольору, як і виноградне ґроно, а туге тіло, здається, аж випорскувало