Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс
— Ходімо, Крабовські, — сказала нарешті я. — Покажеш мені цю контору.
— Мем, не знаю, чи варто… — почав він.
— Ти чув підполковника, Крабовські. Леді сьогодні за старшого. І вона наказує показати їй приміщення.
Він кинув на мене погляд, схожий на погляд мого пса, коли той думає, що я зараз дам йому копняка самі знаєте куди. Але перемовився з Роджерсоном, і ми вирушили.
Спочатку я не помітила нічого особливого. Лише суцільні ряди складських дерев’яних полиць і купа сірих покривал військового зразка поверх зібраних тут речей. Але потім я підійшла ближче і зняла картину з однієї з полиць: модерністське полотно з зображенням коня на тлі абстрактного пейзажу у важкій золоченій рамі. Навіть у тьмяному світлі просторої кімнати картина вигравала кольорами, наче скарб. Я перевернула її у своїх руках. Це був Брак[77]. Якусь мить я роздивлялася її, а тоді обережно поклала на місце і рушила далі. Я почала витягати речі навмання: середньовічні ікони, твори імпресіоністів, величезні ренесансні полотна, і все у витончених рамах, часом у спеціально збудованих скриньках. Я водила пальцями по поверхні картини Пікассо, дивуючись несподіваній свободі фізично торкнутися до мистецтва, яке раніше бачила лише в журналах або на стінах картинних галерей.
— Боже мій, Крабовські. Ти це бачив?
Він глянув на картину.
— Ммм… так, мем.
— Ти знаєш, що це? Це Пікассо.
На його обличчі не відбилося геть нічого.
— Пікассо! Відомий художник!
— Я справді не дуже знаюся на мистецтві, мем.
— І, мабуть, гадаєш, що твоя маленька сестричка може намалювати краще, еге ж?
Він усміхнувся мені з полегшенням.
— Так, мем.
Я поклала картину на місце і витягла ще одну. Це був портрет маленької дівчинки з акуратно складеними рученятами поверх спідниць. На обороті картини було написано: «Кіра, 1922 р.»
— Тут таке в кожній кімнаті?
— Є дві кімнати нагорі, заповнені скульптурами, статуетками та всілякими речами замість картин. Але в цілому — так. Тринадцять кімнат із картинами, мем. І це одна з найменших.
— О Господи Боже мій.
Я пробігла поглядом по запилюжених полицях, що рівними лініями тяглися вздовж довгих стін, а потім знову глянула на картину у мене в руках. Маленька дівчинка дивилася на мене трохи урочисто. І лише тоді мене вразила думка, що кожна з цих картин комусь належала. Кожна прикрашала чиюсь стіну, кожною з них милувалися. І за кожною з них стояла жива людина, яка позувала для картини, або збирала на неї гроші, або малювала її, або сподівалася передати її у спадок дітям. А тоді я згадала слова Дейнза про те, як позбавлялися тіл за кілька миль звідси. Пригадала його грубувате виснажене обличчя і здригнулася.
Потім я обережно поклала портрет дівчинки назад на полицю і прикрила ковдрою.
— Ходімо, Крабовські, спустимося вниз, і ти знайдеш мені чашечку пристойної кави.
Ранок неспішно перетік в обід, потім у день. Повітря потеплішало, надворі не було жодного вітерцю. Я написала розгорнуту статтю про склад для «Реджистера» і взяла інтерв’ю в Крабовські та Роджерсона для маленької колонки в «Жіночій порадниці» — про те, які надії плекають молоді солдати щодо повернення додому. Потім я вийшла надвір розім’яти ноги й випалити ще одну цигарку. Видершись на капот армійського джипа, я сиділа, відчуваючи тепло металу крізь бавовняну тканину штанів. На вулицях було майже зовсім тихо. Ані пташиного співу, ані голосів. Здавалося, навіть сирени змовкли. А потім я підняла очі, мружачись від сонця, і побачила жінку, що йшла по дорозі прямо до мене.
Здавалося, кожен крок вимагає від неї зусиль. Хоча їй було не більш як шістдесят, вона помітно кульгала. Попри теплу погоду в неї на голові була хустка. Під рукою жінка тримала якийсь вузол. Помітивши мене, вона зупинилась і озирнулася навколо. Вона помітила мою нарукавну пов’язку, яку я забула зняти, коли мою подорож до табору було скасовано.
— Englische?[78]
— Американка.
Вона кивнула, наче моя відповідь цілком задовольнила її.
— Це тут тримають картини, ja?
Я нічого не відповіла. На шпигунку вона була не схожа, але я не знала напевне, яку саме інформацію мені дозволено повідомляти. Дивні часи, та й годі.
Вона вийняла з-під ліктя свій вузол.
— Будь ласка. Візьміть оце.
Я відступила.
Мить вона дивилася на мене, а тоді розгорнула вузол. Це була картина, жіночий портрет, як я встигла помітити.
— Будь ласка. Візьміть це. Покладіть там.
— Леді, чому ви хочете передати туди вашу картину?
Вона швидко озирнулася, наче соромлячись свого перебування тут.
— Будь ласка. Просто заберіть її. Я не хочу мати її у своєму домі.
Я взяла з її рук картину. На ній була дівчина, приблизно мого віку, з довгим рудуватим волоссям. Не скажу, що вона була надто вродлива, але, чорт забирай, було в ній щось таке, від чого неможливо відірвати очей.
— Це ваше?
— Мого чоловіка.
Тоді я помітила, що в цієї жінки типове бабусине обличчя — така собі майстриня домашнього затишку, щедра на турботи. Та коли вона дивилася на картину, її старі губи стискалися в єдину лінію, а обличчя сповнювалося жовчі.
— Але ж вона гарна. Чому ви хочете позбутися такої краси?
— Я ніколи не хотіла мати її у себе вдома, — відповіла вона. — Мій чоловік наполіг. Тридцять років я мусила миритися з її присутністю в моєму домі. Увесь час, коли я готувала, прибирала, сиділа поруч зі своїм чоловіком, я мала на неї дивитися.
— Це ж лише картина, — зауважила я. — Не можна ж ревнувати до картини.
Та вона майже не чула мене.
— Тридцять років вона сміялася з мене. Колись ми з чоловіком були щасливі, а потім вона зруйнувала все. І я мала терпіти це обличчя, яке переслідувало мене кожен день мого подружнього життя. Тепер він помер, і я не дозволю, щоб вона й далі витріщалася на мене. Нехай нарешті повертається туди, де їй місце.
Глянувши на неї, я побачила, як вона витирає очі тильним боком долоні.
— Якщо не хочете взяти її, — майже виплюнула
