Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс
— Це те, про що я думаю? Що в них сказано?
— У них сказано… — Він набирає повні груди повітря, потім видихає: — …що картину вашій матері справді подарували.
— А що я вам усім казала! — вигукує Маріанн Ендрюз. — Я знала, що моя мати не злодійка! Весь час вам про це товкмачила.
Настає довге мовчання.
— І ви збираєтесь віддати це місіс Голстон, — повільно промовляє вона.
— Я не впевнений, що це буде розумно. Через ці записи ми гарантовано програємо справу.
Її обличчя смутніє.
— Що ви маєте на увазі? Що не збираєтесь віддавати це їй?
— Саме це я й кажу.
Він нишпорить у кишені в пошуках ручки.
— Але якщо я залишу їх тут, ніщо ж не завадить вам передати їх їй, правда? — він записує номер і передає жінці. — Це її мобільний.
З хвилину вони дивляться одне на одного. І вона сяє, наче віднайшовши втрачену віру.
— Я зроблю це, містере Маккаферті.
— Міз Ендрюз…
— Маріанн. Заради всього святого.
— Маріанн, нехай це залишиться між нами. Боюся, що це буде недобре сприйняте в певних колах.
Жінка рішуче киває.
— Ви ніколи тут не були, юначе.
Наступна думка ніби приголомшує її.
— І ви навіть не хочете, щоб я розповіла місіс Голстон? Що це завдяки вам…
Він хитає головою, ховаючи ручку назад до кишені.
— Я вважаю: нехай усе йде як іде. Бачити її перемогу мені цілком досить.
Він нахиляється і цілує її в щоку.
— Найважливіший той, що за квітень сорок п’ятого. Записник із загнутим кутом.
— Квітень сорок п’ятого.
Від важкості щойно скоєного вчинку в нього мало не паморочиться в голові. Тепер ТПП й Лефеври програють справу. Мають програти, зважаючи на те, що він щойно побачив.
«Чи можна вважати зрадою те, що вчинено з благородною метою?»
Він хоче пити. Хоче ковток повітря. Чого-небудь.
«Я що, збожеволів?»
Він нічого не бачить, окрім обличчя Лів, на якому проступає полегшення. Він хоче бачити, як вона знову розпливеться в усмішці — широкій і повільній, наче здивованій усмішці.
Він бере свій піджак, віддає ключі і вже збирається йти. Але Маріанн торкається його ліктя, зупиняючи.
— Знаєте, я можу розповісти вам, як це — бути одруженою п’ять разів. І навіть про те, як потім залишатися друзями з усіма ще живими колишніми чоловіками, — вона перелічує щось на своїх шишкуватих пальцях. — Це буде троє.
Він чекає.
— Такий досвід може навчити всього, що треба знати про це чортове кохання.
Пол усміхається, але жінка ще не завершила. Вона продовжує тримати його за руку, і її хватка на диво міцна.
— Чого варто було б навчитися вам, містере Маккаферті, то це розуміння, що в житті є набагато важливіші речі, ніж вигравати.
31
Генрі зустрічає її біля задніх воріт будівлі суду. Він говорить із набитим ротом, з якого падають крихти булочки з шоколадом. Його обличчя рум’яне, слів майже не розібрати.
— Вона не віддасть це нікому, окрім вас.
— Що? Хто не віддасть?
— Вона біля парадного входу. Ходімо. Ходімо.
Перш ніж вона встигає ще щось сказати, Генрі швидким кроком веде її крізь лабіринт коридорів і кам’яних сходів у задній частині приміщення до поста охорони біля самого центрального входу. Маріанн Ендрюз чекає на неї біля загорожі. На ній фіолетове пальто, волосся перехоплене картатою стрічкою. Побачивши Лів, вона театрально зітхає з полегшенням.
— Господи, як же важко вас спіймати, — бурчить вона, простягаючи ранець, від якого пахне цвіллю. — Телефонуєш вам, телефонуєш.
— Пробачте, — Лів здивовано кліпає очима. — Я більше не відповідаю на телефонні дзвінки.
— Тут усе, — Маріанн показує на журнал. — Усе, що вам треба. Квітень 45-го.
Лів спантеличено дивиться на старі записники у неї в руках. А потім, не вірячи, підіймає очі.
— Усе, що мені треба?
— Картина, — невдоволено нагадує літня жінка. — Заради всього святого, дитино! Звісно ж, не рецепт креветкового супу.
Далі події розгортаються стрімко. Генрі біжить до кімнати судді й просить короткої перерви. Сторінки журналів копіюються, окремі рядки підкреслюються, зміст їх, згідно з законом про розкриття інформації, надсилається адвокатам Лефеврів. Лів і Генрі сидять у кутку, переглядаючи позначені сторінки, доки Маріанн без упину вихваляється, що завжди знала: її мати не злодійка, а клятий містер Дженкс нехай собі втопиться в окропі.
Молодший адвокат приносить каву й сендвічі. Від напруження в животі Лів не відчуває жодного апетиту, тож їжа так і лишається неторканою в паперових пакетах. Дівчина дивиться в журнал і не може повірити, що цей потріпаний записник містить розв’язання всіх її проблем.
— То що ви думаєте? — питає вона, коли Анджела Сільвер і Генрі завершують радитися між собою.
— Я думаю, це можна назвати доброю новиною, — обережно каже він, але усмішка виказує його переможний настрій.
— Виглядає цілком зрозуміло, — каже Анджела. — Якщо ми зможемо довести, що останні дві передачі картини не містили складу злочину, а стосовно першої докази є неповними, то ми, як то кажуть, знову в грі.
— Дуже вам дякую, — каже Лів, досі не наважуючись повірити, що справа набула такого несподіваного повороту. — Дякую вам, міз Ендрюз.
— О, я в не меншому захваті, — каже Маріанн, вимахуючи в повітрі цигаркою. Ніхто не сказав їй, що тут не палять. Вона нахиляється вперед і кладе кістляву руку на коліно Лів. — А ще він знайшов мою улюблену сумочку.
— Перепрошую?
Усмішка літньої жінки стає невпевненою, і та береться за переколювання брошки.
— О, нічого. Не звертайте на мене уваги.
Лів не зводить погляду з жінки, і легкий рум’янець на її обличчі поступово блякне.
— Хіба ви не хочете цих сендвічів? — бадьорим тоном питає Маріанн.
Дзвонить телефон.
— Добре, — каже Генрі, поклавши слухавку. — Усі в порядку? Міз Ендрюз… ви готові зачитати кілька з цих свідчень на суді?
— Якраз поклала в сумочку свої найкращі окуляри для читання.
— Добре, — Генрі глибоко вдихає. — Тоді нам час повертатися туди.
30 квітня 1945 року
Що ж, сьогоднішній день обернувся зовсім не тим, чого я очікувала. Чотири дні тому підполковник Дейнз сповістив мене, що я можу разом з ними поїхати до концентраційного табору Дахау. Він