Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

— І що це має означати?

— Ну, все це лайно в газетах, на радіо — усе це набирає занадто крутих обертів.

— Це лише бізнес.

Ґреґ кидає на нього погляд, зазвичай адресований клієнтам, що просять налити в борг.

— Це дуже складно.

— Та невже? Ти начебто сам казав, що такі справи завжди зрозумілі як два плюс два.

— Може, годі вже пхати носа в мої справи, Ґреґу? Чи мені слід якось повчити тебе, як керувати баром? І подивимось, що з того вийде.

Ґреґ і Джейк здивовано перезираються. І це несподівано дратує.

Пол розвертається на сидінні.

— Джейку, я зателефоную тобі відразу після судового засідання, гаразд? І ввечері підемо в кіно чи ще куди-небудь.

— Але ми вже йдемо в кіно. Ґреґ щойно тобі казав.

— Зараз праворуч буде Високий суд. Хочеш, щоб я розвернувся? — Ґреґ вмикає лівий сигнал повороту і зупиняє машину так швидко, що всі різко нахиляються вперед. Повз них з обуреним ревом проноситься таксі. — Не впевнений, що тут можна зупинятися. Якщо я отримаю штраф, ти ж його сплатиш, так? Опа — а то хіба не вона?

— Хто? — Джейк подається вперед.

Глянувши через дорогу, Пол бачить юрбу людей під стінами Високого суду. На відкритій ділянці перед сходами яблуку ніде впасти. Останніми днями людей побільшало, та навіть крізь марево туману він бачить, що щось не так: в атмосфері панує загальне роздратування, скрізь на обличчях — майже неприхована злість.

— Отакої, — вихоплюється в Ґреґа, і Пол дивиться в напрямку його погляду.

По той бік вулиці до парадного входу наближається Лів. Її руки стискають сумочку, голова опущена, наче вона глибоко замислилася. Жінка підіймає очі й одразу ж розуміє, що за демонстрація перед нею. На її обличчі проступає тривога. Хтось вигукує її прізвище: «Голстон». Юрба не відразу розуміє, що сталось, і це дає їй секунду, щоб пришвидшити кроки. Вона намагається проскочити повз них, але її прізвище звучить знову, невдоволений шепіт розповзається навколо, лунаючи як звинувачення.

Майже непомітний по той бік входу, Генрі швидким кроком рушає їй назустріч, наче вже помітив, що відбувається. Лів уповільнює ходу, і він робить ривок уперед, але юрба зрушує з місця, напливає, розтікається — і поглинає її, наче велетенський організм.

— Господи Ісусе!

— Що за…

Кинувши документи, Пол вистрибує з машини і бігом несеться через дорогу. Він пірнає в гущавину людських тіл і пробивається в самий центр. Звук глухне в коловороті рук і плакатів. Падає, майнувши перед очима, транспарант зі словом «КРАДІЖКА». Він бачить спалах фотоапарата, вихоплює очима волосся Лів, хапає її за руку і чує її переляканий скрик. Юрба, напираючи, ледь не збиває його з ніг. З іншого боку поряд із дівчиною він помічає Генрі й намагається проштовхнутися до нього, мимохідь вилаявши якогось типа, що вчепився в його пальто. З’являються офіцери у формі, в неонових плащах і заходяться тіснити протестувальників.

— Припиніть це. НАЗАД. НАЗАД.

Подих забиває в грудях, хтось з усіх сил б’є його по нирках, а тоді раптом вони опиняються на волі й швидко збігають нагору сходами. Лів хитається між двох чоловіків, наче лялька. Під свист і тріскіт поліцейської рації, у супроводі кремезних поліцейських вони досягають дверей, долають загорожу і опиняються в беззвучному спокої та безпеці приміщення. Зневажена юрба обурено горлає ззовні, і її крики луною відбиваються від стін.

Лів зовсім зблідла. Вона стоїть мовчки, тримаючись рукою за обличчя. На її щоці подряпина, волосся наполовину вибилося з зачіски.

— Господи Ісусе. Де вас носило? — кричить Генрі офіцерам, сердитим жестом розправляючи піджак. — Де була охорона? Ви мали це передбачити!

Офіцер підіймає руку й відчужено киває. Другою рукою він тримає рацію біля рота, вигукуючи накази.

— Це просто неприйнятно!

— З тобою все гаразд? — Пол відпускає її. Дівчина киває і наосліп відступає від нього — наче лише зараз збагнула, що він тут, поряд. Її руки тремтять.

— Дякую вам, містере Маккаферті, — каже Генрі, поправляючи комірець. — Дякую, що втрутилися. Це було… — він замовкає.

— Ми можемо принести Лів щось випити? І знайти для неї місце?

— О Господи, — тихо каже Лів, роздивляючись свій рукав. — Хтось плюнув на мене.

— От що, знімай це. Просто знімай, — Пол стягує пальто з її плечей. Вона раптом здається дуже маленькою, її плечі похилилися, наче під тягарем людської ненависті.

Генрі бере в неї пальто.

— Не турбуйтеся про це, Лів. Я накажу кому-небудь із підлеглих, щоб його почистили. І ми подбаємо про те, щоб ви могли піти крізь чорний хід.

— Так, мадам. Пізніше ми виведемо вас чорним ходом, — обіцяє поліцейський.

— Як злочинницю, — похмуро каже вона.

— Я не дозволю, щоб це знову трапилося, — каже Пол, роблячи крок до неї. — Обіцяю. Мені… мені дуже шкода.

Вона кидає погляд на нього. Її очі звужуються, і вона відступає.

— Що?

— Чому я маю тобі довіряти?

Перш ніж він устигає відповісти, Генрі бере її під лікоть, і вона віддаляється по коридору до судової зали в супроводі своєї команди адвокатів — якась зовсім крихітна у своєму темному жакеті, байдужа до того, що її зачіска й досі не на місці.

Пол повільно перетинає вулицю, розправляючи плечі у своєму піджаку. Біля машини стоїть Ґреґ, тримаючи в руках його розкидані теки та шкіряний портфель. Почало дощити.

— З тобою все гаразд?

Пол киває.

— А з нею?

— Ну… — Пол мигцем озирається на будівлю суду, чухає голову. — Якоюсь мірою так. Слухай. Я маю йти туди. Побачимось пізніше.

Ґреґ дивиться на нього, потім на натовп, тепер уже тихий і сумирний. Люди тісняться й розмовляють між собою, наче нічого не трапилося в останні десять хвилин. Від погляду брата віє холодом.

— Що ж, — каже він, сідаючи знову в автівку, — ти завжди на боці янголів. Як воно тобі тепер?

Не глянувши на Пола, він від’їжджає. Обличчя Джейка, білою плямою розпластане по задньому склу, безтурботно дивиться на нього, доки машина не зникає.

Джейні приєднується до нього, коли він підіймається сходами до судової зали. Її волосся акуратно підколене, на губах яскраво-червона помада.

— Як зворушливо, — каже вона.

Пол удає, що не чує.

Шон Флагерті звалює теки на лаву, готуючись долати пост