Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

З моїх грудей вирвався схлип полегшення.

— Сучі діти, — прошепотіла я французькою. Здоровою рукою Ліліан стиснула мою долоню. З тремтінням, із шаленим серцебиттям ми повернулися на лави. Коли нарешті ми виїхали з містечка, адреналін потроху вгамувався в моєму тілі і я відчула майже смертельну втому. Я боялася засинати, боялася того, що може статися далі, але Ліліан не зводила напружених очей з невеликого клаптика пейзажу, помітного з-під запони. Якоюсь егоїстичною часткою душі я усвідомлювала, що вона догляне мене і сама не засне. Я поклала голову на лаву і, коли нарешті моє серце знов забилося спокійно, заплющила очі й дозволила собі провалитися в забуття.

Наступна зупинка зустріла нас снігом: він застеляв голу безкраю рівнину, і лише невеличкий підлісок і покинутий сарай виділялися на тлі однорідного краєвиду. Нас витягли в сутінки і підштовхнули до дерев, мовчки, змахами дул наказуючи, що треба зробити. У мені вже не лишилося жодних сил. Я ледь трималася на ногах і вся тремтіла від холоду й лихоманки. Ліліан пошкутильгала до відносного сховку сараю, а я дивилася їй услід, і все хиталося в мене перед очима. Я опустилася в сніг, майже не помічаючи чоловіків, що тупцяли навколо вантажівки. Крижаний дотик дарував насолоду моїм гарячим ногам. Я підставляла шкіру холодному повітрю, відчуваючи, як стигне кров у жилах, і насолоджувалася недовгим відчуттям прикутості до землі. Я дивилася в безмежний небосхил, на якому потроху проступали спалахи зірок, доки не відчула запаморочення. Я змусила себе пригадати ті ночі, багато місяців тому, коли вірила, що десь там він дивиться на ті самі зірки. А потім я простягла руку до кришталевої поверхні і вивела пальцем: «ЕДУАРД».

За мить я написала це ще раз з іншого боку, наче намагаючись переконати себе, що він десь там, справжній, і що він — ми — дійсно існуємо. Я писала це знов і знов, занурюючи посинілі пальці в сніг, доки повністю не оточила себе цими написами: «Едуард. Едуард. Едуард». Я написала його ім’я десять, двадцять разів. І це було все, що я бачила. Величезне кільце «Едуардів» оточувало мене, танцюючи перед очима. І так було легко схилятися над ними, сидіти в цьому Палаці Едуарда, забувши про все. Я трохи відхилилася назад і розсміялася.

Ліліан вийшла з-за сараю й зупинилася. Я бачила, як вона дивиться на мене, і раптом прочитала на її обличчі той самий вираз, що був колись в Елен, — наче виснаження, та не від фізичної втоми, а від навколишнього світу. Мінливе нерозуміння, чи вистачить їй сил для подальшої боротьби. І тоді щось привело мене до тями.

— Я… я… моя спідниця змокла, — промовила я. Це було єдине фізичне відчуття, про яке мені спало на думку сказати.

— Це лише сніг, — вона взяла мене під руку і допомогла підвестися, струсила сніг, і ми двоє, вона — кульгаючи, я — хитаючись, побрели назад повз байдужих солдатів з їхніми рушницями і сіли у вантажівку.

Світло. Ліліан дивилася мені в очі, прикривши мій рот долонею. Я моргнула й інстинктивно спробувала вивернутися з-під її руки, але вона приклала палець до губ. Вона чекала, доки я кивну на знак розуміння, і, коли вона прибрала руку, я збагнула, що машина зупинилася знову. Ми були посеред лісу. Сніг застеляв рябі клапті землі, гальмуючи рух і приглушуючи звуки.

Вона вказала на охоронця. Той глибоко спав, розтягнувшись на лаві й поклавши голову на речовий мішок. Він голосно хропів, цілковито беззахисний — кобура зверху, кілька дюймів оголеної шиї проступають над коміром. Я відчула, як моя рука сама собою тягнеться вглиб кишені, намацуючи уламок скла.

— Стрибай, — прошепотіла Ліліан.

— Що?

— Стрибай. Якщо дістанемось тієї западини — там, де немає снігу, — то не залишимо слідів. Коли вони прокинуться, нас уже кілька годин тут не буде.

— Але ми в Німеччині.

— Я трохи говорю німецькою. Ми виберемося.

Вона була збуджена, сповнена рішучості. Не пам’ятаю, щоб бачила її такою, відколи ми залишили Сент-Перонну. Я очима вказала на сплячого солдата, потім знов глянула на Ліліан, яка обережно підіймала запону, визираючи в синє небо.

— Але якщо вони спіймають нас, то застрелять.

— Нас застрелять, якщо лишимось. Або й буде ще гірше. Ходімо. Це наш шанс, — останні слова вона промовила самими губами, жестом наказуючи мені взяти сумку.

Я встала. Визирнула в ліс. І зупинилася.

— Не можу.

Вона обернулася до мене. Поламану руку вона й досі тримала якнайближче до грудей, наче боячись, що щось може зачепити її. Зараз, у денному світлі, я бачила подряпини й синці на її обличчі після вчорашньої екзекуції.

Я ковтнула.

— Що, як вони везуть мене до Едуарда?

Ліліан приголомшено дивилася на мене.

— Ти збожеволіла? — прошепотіла вона. — Ходімо, Софі. Ходімо. Це наш шанс.

— Не можу.

Вона повернулася всередину, кинувши нервовий погляд на сплячого солдата, а тоді схопила мене за зап’ясток здоровою рукою.

— Софі. Вони не везуть тебе до Едуарда.

— Комендант казав…

— Він німець, Софі! Ти принизила його. Осоромила як чоловіка. Гадаєш, він тобі добром відплатить?

— Знаю, надії небагато. Але це… все, що мені лишилося.

Вона не зводила з мене очей. Я підтягла сумку ближче до себе.

— Слухай, ти біжи. Візьми це. Все візьми. Ти зможеш.

Ліліан схопила сумку і визирнула назовні, розмірковуючи. Вона ніби готувалася, вирішуючи, в який бік краще тікати. Я нервово стежила за охоронцем, боячись, що він прокинеться.

— Тікай.

Я не могла зрозуміти, чому вона зволікає. Ліліан повільно обернулася до мене. На її обличчі була написана мука.

— Якщо я втечу, вони тебе вб’ють.

— Що?

— За те, що допомогла втекти. Вони тебе вб’ють.

— Але ти не можеш залишатися. Тебе спіймали на поширенні матеріалів Опору. Моя ситуація інакша.

— Софі, ти єдина поводилася зі мною як з людиною. Я не можу дозволити, щоб твоя смерть була на моїй совісті.

— Зі мною все буде гаразд. Як завжди.

Ліліан Бетюн подивилася на мій брудний одяг, на моє худе, охоплене лихоманкою тіло, що зараз тремтіло від зимного вранішнього повітря. Так вона стояла нескінченно довго, а потім важко опустилася, впустивши сумки на підлогу — наче більше не переймалася, що хтось її почує. Я дивилася на неї,