Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

непоганий хлопець, цей Дейнз. Спочатку він ставився до «писак» дещо зверхньо, як майже всі вони, та відколи я разом зі «Screaming Eagles» висадилася на Омаха-Біч і він збагнув, що я не якась недосвідчена домогосподарка і з’явилася сюди не по рецепти тістечок, його трохи відпустило. Тепер мене звуть почесним членом бригади 102-ї повітряно-десантної дивізії й кажуть, що коли на мені їхня нарукавна пов’язка, то я одна з них. Тож угода така: я прямую разом з ними до табору, пишу статтю про ув’язнених, можливо, беру в них кілька інтерв’ю щодо умов утримування, а потім підшиваю до справи. З радіо WRGS також просили зробити невеличкий репортаж, тож я запаслася плівкою і стала чекати.

І ось о шостій ранку я стояла вже готова, з пов’язкою на рукаві, майже в повному порядку. І мимоволі вилаялася, коли він зайшов, не постукавши.

— Як же ж так, підполковнику, — пожартувала я, укладаючи волосся. — Ви ніколи не казали, що я вам небайдужа.

Це в нас такий жарт. Він, у свою чергу, полюбляє казати, що в нього є пара похідних чобіт, старших за мене.

— Плани змінилися, крихітко, — каже підполковник. Він палить цигарку, і це на нього не схоже. — Я не можу взяти тебе.

Мої руки так і завмирають біля голови.

— Ви що, мене розігруєте? Редактор «Реджистера» дуже розраховує на цю статтю. Він виділив під неї дві шпальти без жодної реклами.

— Луанн, це… це за межами того, що ми очікували побачити. У мене наказ: до завтра нікого туди не впускати.

— Ой, облиште.

— Серйозно, — він притишив голос. — Ти знаєш, що я взяв би тебе з собою. Але, слухай, ти б не повірила, що ми бачили там учора… Я всю ніч заснути не міг, і хлопці теж. Старі жінки, діти блукають там, наче… Я маю на увазі, маленькі діти… — він хитає головою і відводить погляд. Він кремезний чоловік, Дейнз, але, присягаюсь, у цю мить він готовий був розплакатися, мов дитина. — А зовні потяг, і в ньому трупи… тисячі трупів… Це не по-людськи. Точно тобі кажу.

Якщо він намагався відлякати мене, то домігся лише протилежного.

— Ви повинні провести мене туди, підполковнику.

— Мені шкода. Є суворий наказ. Послухай, це лише на день, Луанн. Потім ти отримаєш доступ скрізь, куди бажаєш. Обіцяю, ти будеш там єдиним репортером.

— Еге. І ви так само будете любити мене потім. Облиште…

— Луанн, ніхто сьогодні не потрапить туди і не вийде звідти, окрім військових і Червоного Хреста. Мені на допомогу потрібен кожен з моїх людей.

— На допомогу в чому?

— Узяти під варту нацистів. Надати допомогу ув’язненим. Припинити розправи наших людей над тими есесівськими покидьками після всього побаченого. Юний Маслович, коли побачив, що вони робили з поляками, просто збожеволів — кричав, метався, мов скажений. Довелося приставити до нього сержанта. Тож тепер мені потрібен надійний охоронець. І… — він глитнув, — ми повинні з’ясувати, що робити з трупами.

— Трупами?

Він кивнув.

— Так, трупами. Тисячами трупів. Вони з них вогнище складали. Вогнище! Ти не повіриш… — його щоки опали. — Хай там як, крихітко. Наразі я мушу просити тебе про послугу.

— Ви мусите просити мене про послугу?

— Я маю лишити тебе на складі за старшу.

Я дивилася на нього, нічого не розуміючи.

— Є один склад на околицях Берхтесґадену. Учора ввечері ми відчинили його, і він виявився доверху набитим картинами та скульптурами. Цей Ґерінґ із нацистами стільки всього накрали — ти не повіриш. Нагорі вважають, що в цьому сховищі творів мистецтва на мільйони доларів, і більшість із них крадені.

— Але яким чином це стосується мене?

— Мені потрібен хтось, кому я можу довірити нагляд за всім цим. Лише на сьогодні. У твоєму розпорядженні буде пожежна команда і двоє морських піхотинців. У місті панує хаос, і я маю бути впевнений, що ніхто туди не зайде і не вийде звідти. Там, усередині, справжні скарби, крихітко. Я не дуже знаюся на мистецтві, але це наче… я не знаю… Мона Ліза чи щось подібне.

Знаєте, як смакує розчарування? Воно як металеві ошурки в холодній каві. Ось що я відчувала, коли старий Дейнз віз мене до сховища. І тоді я ще не знала, що Марґеріт Гіґґінз пробралася до табору ще за день до того, разом із бригадним генералом Лінденом.

Це був не так склад, як величезна сіра споруда муніципальної будівлі на кшталт великої школи чи ратуші. Він показав мені двох морських піхотинців, які відсалютували мені, а потім кабінет біля центрального входу, де я мала сидіти. Мушу сказати, що не могла відмовити йому, та все ж сприйняла це з неприхованим невдоволенням. Настільки було очевидно, що справжня історія відбувається там, далі. Зазвичай дружні й життєрадісні хлопці тулились один до одного і з посірілими обличчями палили цигарки. Старші за званням спілкувалися між собою тихими голосами, тяжке потрясіння вгадувалося в кожному обличчі. Я хотіла дізнатися, що ж вони знайшли, хай якою жахливою могла бути знахідка. Я мала бути там, щоб донести історію до загалу. І я боялася: з кожним днем, що минає, зростає вірогідність того, що військове керівництво відхилить моє прохання. Кожен такий день давав додатковий шанс моїм конкурентам.

— Отже, Крабовські проведе тебе, куди забажаєш, а Роджерсон зв’яжеться зі мною, якщо у вас виникнуть проблеми. Все гаразд?

— Звісно, — я поклала ноги на письмовий стіл і театрально зітхнула.

— Ми ж домовилися. Ти зробиш мені цю послугу, а завтра я відвезу тебе туди, крихітко. Обіцяю.

— Не сумніваюся, ти кажеш так усім дівчатам, — відповіла я. І вперше не побачила на його обличчі навіть тіні усмішки.

Я просиділа в кабінеті дві години, дивлячись крізь вікно надвір. День був погожий, сонячні промені відбивалися в кам’яних тротуарах, і все ж скрізь панувала дивна атмосфера, яку можна було порівняти з низькою температурою. Вулицею туди-сюди проїжджали військові машини, повні солдатів. З боку табору під конвоєм, опустивши голови, йшли колонами німці. А на перехрестях невеликими купками збилися німецькі жінки й діти, вочевидь, гадаючи, що тепер буде з ними. (Пізніше я чула, що їх просили допомогти, коли ховали мертвих.) І весь цей час удалині лунали сирени швидкої допомоги, сповіщаючи про невидимі жахіття. Жахіття, які проходили повз мене.

Не знаю, чому так непокоївся Дейнз: