Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

Коли Енді, хлопець Ґреґа, приїздить на Елвін-стріт, вони опиняються вп’ятьох у маленькому приміщенні, але при цьому не відчувають тісноти. Сидячи поряд із невеличкою вежею зі шматочків піци, Лів думає про холодний Скляний будинок на вершині колишнього складу, і раптом він настільки асоціюється з судовим процесом, з усіма її нещастями, що вона не бажає повертатися додому.

Вона не хоче дивитися в обличчя Софі, знаючи, що має незабаром статися. Сидячи в тісному колі напівзнайомих людей, вона грає з ними в ігри, сміється з родинних жартів і раптом розуміє: цей нескінченний подив походить із відчуття, що, попри все, вона щаслива — і такою щасливою не пам’ятає себе вже довгі роки.

А ще Пол. Пол, якого сьогоднішні події підкосили майже фізично, наче це він, а не вона втратив усе, що мав. Щоразу як він обертається до неї, щось відгукується в її тілі — так, наче воно заново налаштовується на відчуття щастя.

«Усе гаразд?» — питає його погляд.

«Так», — мовчки відповідає вона, і це правда.

— Отже, що буде в понеділок? — питає Ґреґ, коли вони сидять за столом. Він саме показував їм зразки тканин для нового кольорового оздоблення бару. Стіл засипаний крихтами і заставлений напівпорожніми келихами з вином. — Тобі доведеться передати їм картину? А ти точно програєш?

Лів дивиться на Пола.

— Гадаю, так, — каже вона. — Я лише намагаюся змиритися з думкою про те, щоб… прийняти все це, — вона раптом відчуває, як стискає горло, і посміхається, намагаючись здолати це відчуття.

Ґреґ простягає до неї руку.

— О, люба. Мені шкода. Я не хотів тебе засмутити.

Вона знизує плечима.

— Усе гаразд. Справді. Вона мені більше не належить. Я мала зрозуміти це вже давно. Гадаю, я… я просто не хотіла помічати те, що в мене перед очима.

— Принаймні в тебе залишається будинок, — каже Ґреґ. — Пол розповідав мені, як він захоплює.

Він ловить на собі попереджувальний погляд Пола.

— Що? Їй не треба було знати, що ти постійно торочиш про неї? Та ми що, п’ятикласники?

Пол миттєво ніяковіє.

— О, — зітхає вона. — Насправді, ні. Будинку в мене немає.

— Що?

— Його виставлено на продаж.

Пол остаточно замовкає.

— Я маю продати його, щоб сплатити за послуги адвокатів.

— Тобі ж вистачить коштів, щоб придбати інше житло, так?

— Поки що не знаю.

— Але ж цей будинок…

— Уже закладений, до останнього гвіздка. І, вочевидь, потребує ремонту. Я нічого з ним не робила, відколи Девід помер. Очевидно, що дивовижне імпортне скло з термічними якостями не може триматися вічно, навіть якщо Девід покладав на нього такі надії.

Пол стискає щелепи. Потім різко відсуває стілець і виходить із-за столу.

Лів розгублено дивиться на Ґреґа й Енді, потім на двері.

— Пішов у сад, напевне, — каже Ґреґ, піднявши брову. — Той сад завбільшки з носовичок. Ти його не загубиш.

А потім, коли вона встає, він бурмоче:

— Просто жах, як мило ти розправляєшся з моїм великим братиком. Хотів би я мати твій хист, коли мені було чотирнадцять.

Він стоїть у внутрішньому дворику, заставленому глиняними вазонами з клочкуватими рослинами, хирлявими від морозу. Відвернувшись від неї, він нишпорить у кишенях. Вигляд у нього пригнічений.

— Отже, ти все втратила. Через мене.

— Як ти вже казав: якби не ти, це був би хтось інший.

— Про що я думав? Про що, в біса, я думав?

— Ти лише виконував свою роботу.

Він торкається рукою щелепи.

— Знаєш що? Ти справді не маєш мене втішати.

— Я в порядку. Чесно.

— Як ти можеш бути в порядку? Я не був би в порядку. Я б збожеволів. О Господи Ісусе, — у його голосі проривається розпач.

Вона чекає, а потім бере його за руку й підводить до маленького столика. Крижаний холод металу відчувається навіть крізь одяг. Вона підсуває стілець ближче до нього і сідає, колінами між його колін, чекаючи, доки він буде готовий слухати.

— Поле.

Його обличчя незворушне.

— Поле, подивись на мене. Ти маєш зрозуміти. Найгірше, що могло статися зі мною, вже сталося.

Він піднімає погляд на неї.

Вона глитає, знаючи, що наступні слова застрягатимуть у горлі. А може, просто не народяться.

— Чотири роки тому ми з Девідом лягли спати як завжди — почистили зуби, почитали книжки на ніч, побалакали про ресторан, куди збиралися піти наступного дня… А коли вранці я прокинулася, він лежав поряд зі мною холодний. Синій. Я не… Я не відчула, як він пішов. Не мала навіть можливості попрощатися…

Вона ненадовго замовкає.

— Ти можеш собі уявити, як це — жити, знаючи, що людина, яку ти кохала найбільше, помирала поруч із тобою, а ти все проспала? Що ти, можливо, могла допомогти йому? Урятувати його? А ти й не знала, що він дивиться на тебе, мовчки благаючи про… — слова обриваються. Їй перехоплює подих, і Лів відчуває, що її от-от накриє хвилею знайомого розпачу.

Він повільно тягнеться до неї і бере її руки у свої, чекаючи, доки вона зможе говорити далі.

— Я думала, що настав кінець світу. Думала, що нічого доброго зі мною вже ніколи не станеться. Гадала, що, якщо втрачу пильність, може трапитися що завгодно. Я не їла. Не виходила з дому. Не хотіла нікого бачити. Але я вижила, Поле. На свій власний подив, я це пережила. А життя… що ж, життя поступово повернулося до норми.

Вона нахиляється ближче до нього.

— Тож усе це… Картина, будинок… Коли я почула, що трапилося з Софі, мене раптом осяйнуло. Це все лише речі. Чесно, вони можуть забрати їх усі. Єдине, що має значення, це люди, — вона дивиться на руки, і її голос зривається. — А що по-справжньому має значення, то це ті, кого ми любимо.

Він не промовляє жодного слова, але низько схиляє голову, торкаючись її голови. Вони сидять у зимовому саду і вдихають чорнильного кольору повітря, прислухаючись до дитячого сміху, що приглушено лунає з будинку. Вулицею розгортається повна звукова палітра вечірнього міста: брязкіт каструль на далеких кухнях, телевізори, що вмикаються скрізь, стукіт автомобільних дверцят, гавкіт собаки на якогось невидимого порушника. Життя у своїй дикій розмаїтій цілісності.

— Я все виправлю, —