Твердиня - Максим Іванович Кідрук

просто спостерігав).

— Цей дріб, він… — Сьома не знав, як пояснити. — Скажімо, те ж π можна подати у вигляді

, , або вже відомим співвідношенням , щоразу поліпшуючи точність. Якщо дробова частина числа неперіодична, то кількість наближених «дворядкових» дробів буде як завгодно великою. Це, своєю чергою, означає: якщо науковці Паїтіті не користувались однорядковим способом запису дробових чисел, постійну тонкої структури ми шукатимемо до кінця часів.

Джейсон заплутався.

— Я… не… я не розумію. — Здавалося, ще трохи, і він почервоніє.

— Нам не відомо, чи знала цивілізація Паїтіті однорядковий спосіб запису дробів, чи записувала дробові числа лише дискретно, типу «ціла частина — чисельник — знаменник», — терпляче розтлумачив Семен. — На жаль, у нас лише однорядкова версія постійної тонкої структури, другої ми просто не знаємо, і якщо вчені уми Паїтіті записали цю константу тим самим способом, що й π та е на стінах Білої кімнати, тобто через чисельник і знаменник, то ми будемо дивитись на неї впритул і… ніколи про це не дізнаємось, бо не уявляємо, якими є ці частини.

— І що тепер? — удруге за останні п’ять хвилин поцікавився сивочолий.

— Треба підшукати іншу константу. Велику. Тобто з великою цілою частиною. Таку, де були б сотні або ще краще — тисячі.

— І в той же час безрозмірну, — скептично докинув Джейсон.

Сьома ствердно покивав: «Ясне діло».

— Маєш щось на прикметі?

Цього разу росіянин замотав головою заперечно.

— На цей час нічого. Треба думати. — Він згріб довідники зі столу і лиш після того спитав дозволу: — Я візьму їх собі, о’кей?

— Бери. І думай. Часу маєш вдосталь. А мені пора повертатись у підземелля.

Чоловік попрямував до виходу, показуючи, що розмову завершено. Сьома на хвильку затримався, витягнув з підставки для ручок товстий чорний маркер «Centropen» і дещо вивів на чистій сторінці. Вирвавши листок, він наздогнав Джейсона.

— Візьміть ось це.

— Що це?

— Накажіть робітникам видивлятись цей фрагмент. Це 00357 — шматок «вісімкової» версії постійної тонкої структури. Такої, яка є, іншої не маємо… Можливо, нам пощастить.

Потримавши листок у руках, Х’юз-Коулман заштовхав його в задню кишеню джинсів.

— Гаразд. — «А чому ні? Втрачати нема чого…» Все ж краще, ніж топтатись на місці.

Вже надворі, зачинивши двері, покинувши Семена на порозі котеджу і відійшовши на десяток кроків, Джейсон раптово обернувся:

— Семене…

— Га?

— Ти не втомлюєшся все знати?

Сьома посміхнувся:

— Ні, сер.

— Бережи свою голову, хлопче. Вона тобі знадобиться…

X

17 серпня 2012 року, 16:04 (UTC – 5) Паїтіті

Як він і думав, Левко чекав, встромивши руки в кишені шортів.

Українець стояв біля початку похилого спуску в надра Твердині, Сьома, неспішно переставляючи костур, наближався по стежці, що йшла вздовж фронтальних граней пірамід; обоє з останніх сил вдавали, що зустріч вийде цілковито випадковою, паралельно вигадуючи відмовки, щоб уникнути розмови.

— Ну, привіт, — підійшовши й спинившись, обізвався Семен.

Левко обмежився кивком: вони сьогодні не раз бачились.

— Можеш узяти нетбук, якщо треба, — тільки щоб не мовчати, вимовив росіянин. — Він мені більше не потрібен.

— Дякую. — «Як і мені». — Ти як? — Українець спробував зазирнути Сьомі у вічі, але в нього нічого не вийшло: росіянин вправно вивернувся, перевівши погляд на гіпс.

— Та нормальок, майже не болить. — Росіянин вдав, що не розуміє, про що насправді спитав товариш.

— Що за книжки?

— Довідники з фізики.

— А.

Вони ще ніколи так не розмовляли. Вони ніколи не стояли поруч, почуваючись мов два електрони, що з шаленою силою намагаються відштовхнутися один від одного.

«Як ми до такого докотились? Через що це? Через Сатомі? — думав Левко. — Невже причина в ній? Чи… в мені? — Він не виключав такої можливості. Можливо, це свідчило про об’єктивність, та аж ніяк не про бажання змінюватись. Левко хотів змінювати ситуацію, а не себе. — Чи це через Джейсона? Про що вони говорили в хатині?» Хлопець злився і водночас побоювався Семена через те, що у такий критичний момент, коли вони мали би згуртуватись і виступити разом проти спільної загрози, їх розвело на світлові роки один від одного. Так, саме побоювався, хоча не міг докопатися й з’ясувати, звідкіля взялось це бридке почуття, що гарячою струною вібрує між животом і грудьми.

Мовчанка затягувалася. Семен уже ніби відважився оминути Левка, а проте, уявивши, що лягатиме спати і прокидатиметься з ним в одній кімнаті ще багато-багато днів і постійно бачитиме його мовчазно-докірливі сині очі, передумав і вирішив поговорити просто зараз.

— Слухай, Лео, я мушу пояснити стосовно вилазок у підземелля і того, що я там…

— Допоможи мені, — хрипким голосом обірвав його Левко, одночасно з приятелем вирішивши, що краще припинити гру в ментальні піжмурки.

— Допомогти з чим? — Прохання застукало Сьому зненацька.

— З головоломкою, — відказав Левко. Семен сторожко зирнув на очі співрозмовника, але не побачив навіть тіні насміху. — Ти ж любиш розв’язувати головоломки.

— Я не в’їжджаю, Лео.

Українець знизив голос до ледь чутного шепоту, але голови не схиляв, щоб зі сторони ніхто не запідозрив, що вони обговорюють щось дійсно важливе.

— Мені начхати, про що ви ґелґочете з тим сивочолим психом, я хочу, щоб ти допоміг мені втекти.

Семен несильно зблід і смикнув кадиком. Він відвів очі, можливо, щоб поглянути, чи їх ніхто не підслуховує, але швидше за все, не витримавши загострений погляд Левка.

— Чувак… — сказав росіянин і затнувся. У голові була каша.

Лео почекав секунд п’ять, після чого, збагнувши, що Сьома не продовжуватиме, дістав із кишені зіжмаканий папірець зі схемою.

— Ось тобі вихідні дані: на Паїтіті дев’ятнадцять індіанців, більшість шпортається в надрах Твердині, решта працює на кокаїнових плантаціях. Вони тут найнижча каста. Є шестеро науковців, докторів наук: геолог, хімік, два археологи, здається, історик і хтось на кшталт мовознавця чи спеціаліста по древнім писемностям. Точно не знаю, бо вони нечасто з’являються на поверхні. Більш-менш на одній сходинці зі вченими в цій ієрархії кухар Марко Молінарі, лікар Мел Барр і пілоти: Віктор Шако, Гордон Лі Купер і Джим