Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Сьома знав, що ніколи не пробачить собі загибель товаришів, тому мусив допомогти. Чи тікатиме сам? Він іще не вирішив. Аби не катуватись роздумами, Семен постановив, що остаточне рішення прийме в останній момент, що передуватиме втечі.
Звісно, якщо до такого моменту дійде.
— То ти з нами? — сяючи, Левко потиснув друзяку за плече.
Зневіра щезла: Семенів задум давав значно більше за хисткі сподівання чи надію — він пропонував реальний шанс вирватися з полону. Українця сповнювало п’янке піднесення — він рвався у бій. Він готовий був пробачити приятеля. Ні, не так — він просто викинув з голови історію з Сатомі і розмови з Джейсоном. Левко посміхався, посміхався по-справжньому. Вперше з того моменту, коли побачив Твердиню.
— Не знаю…
— Ти не хочеш тікати?
— Я не знаю, чого хочу.
— «Якщо не знаєш, чого хочеш, помреш в купі того, чого не хотів». Це «Бійцівський клуб», друже. — Левко зазирнув у обличчя товариша. — То ти з нами чи ні? — повторив запитання.
— Так, я з вами, — коротко відповів Семен.
— Прекрасно! Давай швидше.
Хлопцю не терпілось поділитися з Ґремом. Тобто ділитись йому зовсім не хотілось, він би не дуже бідкався, якби мулат згнив у цих руїнах, але усвідомлював, що тільки американець може підняти гелікоптер у повітря, а без гвинтокрилої машини він вартував стільки ж, скільки одноногий каліка на позиції центрального форварда у професійній футбольній команді.
Опустивши голову, Семен понуро дибуляв за Левком.
CIII
18 серпня 2012 року, 07:06 (UTC – 5) Паїтіті
— Ні, — категорично заявив Ґрем Келлі.
— Що-о?! — за лічені секунди Лео став червоний як помідор.
— Ні, — стояв на своєму мулат. — Я не згоден, бадді.
— Чому?! — «Сука».
— Бо нас перестріляють на хер. Якщо не під час лазіння по стінах Твердині, то під час самої втечі — точно.
— Краще так, ніж сидіти, склавши руки! — Левко заледве контролював себе. Відмова Ґрема за мікроскопічну долю секунди довела його до шаленства. Він як ніколи гостро відчув, наскільки сильно ненавидить американця. — Ти запропонуєш щось краще? — вслід ледь не зірвалось образливе «ніґере», хоча слово легко читалось по губам українця.
— Ян найближчим часом зрозуміє, що ми пропали, і заб’є на сполох, — огризнувся мулат.
— Тс-с! — зашипів Сьома. — Ніяких розмов уголос про чеха.
Левко відмахнувся від росіянина:
— І що? Хер нас хтось знайде. — Він спопеляв Ґрема поглядом. — Навіть коли так, ти думаєш, Х’юз-Коулман віддасть нас рятувальникам? Дуже сумніваюсь. Він боротиметься за Твердиню. А нас тоді точно перестріляють, тільки вже як рабів: на колінах, із зав’язаними за спиною руками і чорними мішками на головах.
Американець замахав пальцем перед носом Левка.
— Ні-ні-ні! Ти не хочеш розуміти, наскільки все нереально. Яким чином ти спустишся по стіні Паїтіті? А що робити з нічними вартовими? — Випльовуючи кожне запитання, Ґрем загинав по пальцю. — Далі — навіть якщо тобі вдасться нарвати тієї бургомістрії, чи як там її, і ти накришиш її пелюстки у каструлі з їжею, хто дасть гарантію, що всі без винятку жителі — інженери, пілоти, науковці, охоронці, робітники — скуштують обід? А якщо хтось матиме того дня розлад шлунка? А якщо подадуть рис, а хтось хотітиме гречки? І чому ви думаєте, що галюциногени подіють на всіх однаково? Раптом хтось виблює обід до того, як отрута почне діяти?
Контраргументи могли б пригасити віру Левка, якби вона не підігрівалася зсередини палючою ненавистю до мулата.
— Ти не хочеш тікати? — несподівано спитав Семен.
Мулат здригнувся, і росіянин втямив, що влучив у яблучко. Ґремові зауваження мали сенс, проте Сьома відчував, що американець не надає їм значення. Його голос тремтів, а очі злодійкувато метушилися — за озвученими перепонами, що пояснювали, чому запропонований план не може бути втілений у життя, ховалося щось глибше. Росіянин не мав сумніву: мулата налякала сама пропозиція втечі. Ґрем, як і Семен, не хотів тікати, от тільки причина цього була незрозуміла Семену. І вона турбувала росіянина більше, ніж навіть власне небажання залишати Паїтіті.
Не зрозумівши запитання, Левко переводив погляд з Сьоми на Ґрема і назад.
— Не в тому річ, бадді… — опустивши голову, промимрив американець.
— Все, що від тебе вимагається: підняти вертоліт і посадити його за триста кілометрів на захід, десь біля Куско, — сказав Сьома. — Будь-де, де є цивілізовані люди й поліція.
Левко вхопився за запропоновану Семеном думку:
— Сем має рацію. Можеш не брати участі ні в чому іншому. Взагалі не втручайся! Ми все зробимо самі. Але пообіцяй: коли я підведу тебе до «Колібрі», ти зробиш усе, що треба. Обіцяєш?
Мулат зиркав спідлоба, наче загнаний у пастку звір.
— Я не… — почав він, але недоговорив.
— Давайте проголосуємо, — вперше за розмову озвалась Сатомі. — Як завжди.
Українець озирнув товаришів, мигцем зваживши шанси, і залишився задоволеним.
— Чудово! Так і зробимо. — Левко випростав ліву руку, а згори на долоню вмостив правий кулак з піднятим великим пальцем (наче в грі у «Мафію»): — Я — за!
Секунд десять нічого не відбувалося, і Лео засумнівався в тому, що правильно оцінив настрої приятелів, коли Семен тихо промовив:
— За… — і так само, як Левко, виставив кулак з відстовбурченим пальцем.
Зразу за росіянином пожвавішала Сатомі:
— Я погоджуюсь із усім, що ти казав, Ґреме. Ми беремося за ризиковану справу, що може закінчитися трагі… кгм… не так, як ми плануємо, але… — дівчина з шумом видихнула, — я підтримую пропозицію Лео і Сема. — Крихітний кулачок став на ліву долоньку, і лише після того японка боязко вистромила палець із давно обламаним нігтем. — Я хочу спробувати.
— Гаразд, — несподівано легко здався мулат, — хай буде по-вашому.
Семен приклеївся до Ґрема поглядом. Чому так швидко передумав? Через Сатомі?
— Допоможеш? — Левко здивувався не менше за Сьому, але не копав аж так глибоко.
— А як
