Сніговик - Ю. Несбе

Вона подивилася на Харрі, потім на підлогу, потім знову на Харрі. І він зрозумів: сірий оберемок снігу плавав у воді, яка заповнила спальню. Сніговик швидко танув.

Харрі ухопився за ґрати міцніше і напружився щосили. Марно. Ґрати навіть не скрипнули. Прути надійно закріпили всередині зрубу.

Вона похитнулася.

– Тримайся! – гукнув він. – Я зараз!

Брехня. Цвяходером та ломом ці прути не висмикнеш. Більше ні на що часу нема. Щоб він у пеклі горів, її батько зі своїми ґратами! Руки вже почали терпнути. Він почув сирену поліцейського автомобіля, що в’їжджав на ділянку. Озирнувся. Прибула одна з машин «Дельти» – величезний броньований звір-позашляховик. З пасажирського сидіння вискочила людина в зеленому камуфляжі, відкрила багажник і дістала рацію. В рації Харрі зашурхотіло.

– Гей! – заволав Харрі.

Людина здивовано подивилася вгору.

– Я тут, шефе!

Гуннар Хаген вийшов із машини, і тої ж миті, сяючи спецсигналами, під’їхав ще патрульний екіпаж.

– Ну що? Штурмуємо? – крикнув Хаген.

– Ні! – відповів Харрі. – Просто чекайте! Я маю подумати.

Харрі притиснувся чолом до холодних прутів. Руки нещадно ломило, і він уперся в стіну коліньми, щоб максимально перенести вагу тіла на ноги. В розжарюваної петлі має бути вимикач. Очевидно, він на руків’ї. Можна видушити скло, просунути до кімнати довгу палицю, і тоді… якщо пощастить… Але як натиснути на кнопку, щоб ця клята штукенція не поворухнулася та… Харрі відігнав думку про тонкий шар шкіри, що прикриває сонну артерію. Він відчував паніку, що підступала, – ось-ось вона візьме над ним гору.

Увійти через двері? Не відчиняючи? Потрібна пилка.

– Візьміть пилку в сусідів! – прогарчав він униз.

Харрі почув, як хтось біжить. І ще якийсь звук зі спальні. Він поглянув усередину і похолов: уся права частина сніговика обрушилася вниз. Він танув. Ракель витягнулася в струну, намагаючись утримати рівновагу, уникнути дотику з розжареною петлею у формі сльози.

– Хагене! – заволав Харрі і почув у власному голосі істеричні нотки. – В патрульному автомобілі є трос. Кинь мені і віджени позашляховик!

Харрі почув схвильовані голоси, звук потужного двигуна та багажника, що відчинявся.

– Лови!

Харрі опустив одну руку і повернувся, один кінець троса вже летів до нього, він змахнув вільною рукою й спіймав його у темряві. Другий кінець важко впав на землю.

– Прив’язуйте до фаркопа!

З незбагненною швидкістю він прикріпив свій кінець троса до центру ґрат за допомогою великого карабіна і завернув його замок. Міцно.

– Давай! – заволав він.

Ухопившись за край даху обома руками, він повис, підтягнувся і, вже чуючи, як гарчить мотор позашляховика, перекотився на дах. Притиснувшись грудьми до черепиці, заплющивши очі, він почув, як гуркоче двигун, як скриплять прути ґрат. Усе сильніше й сильніше. Давай же! Харрі знав, що насправді час плине повільніше, ніж йому зараз здається. Але таки не досить повільно. І раптом – він уже чекав на звук залізного пруття, що виривається з дерева, – він почув, як оберти двигуна переходять на дикий виск. Дідько! Позашляховик безпорадно буксував у снігу.

Промайнула думка: залишилося тільки молитися. Але він знав, що Бог уже все вирішив, що жереб кинуто і щасливий квиток тепер можна купити тільки на чорному ринку. Проте душа Харрі була не готова жити без Ракелі. Думка відлетіла тієї ж секунди – її злякав звук гуми, що стирається об асфальт, та обертів двигуна, що почали наростати.

Величезні важкі ґрати впали на асфальт.

До Харрі долинув цей звук, а потім він почув, як затихає двигун. За секунду запанувала повна тиша. А потім – глухий дзвін, який означав, що кілька прутів упали на дах машини.

Харрі скочив на ноги. Він стояв спиною до двору на самісінькому краю даху і думав тільки про те, як повільно все відбувається. А потім нахилився, ухопився обома руками за край даху та скочив. Витягнувся у струнку і маятником полетів до вікна. Згрупувався і виставив уперед ноги. Тієї секунди, коли давнє тонке віконне скло із дзенькотом бризнуло з-під його підборів, він відпустив руки. Дідько, він же не бачить, куди доведеться приземлитися: униз на асфальт, на віконну раму із друзками, що стирчали, чи на підлогу в спальні.

Щось гупнуло, і навкруги все зробилося чорним.

Харрі завис у порожнечі, нічого не відчував, нічого не пам’ятав і сам був нічим.

А коли він знову побачив світло, то зрозумів, що хоче повернутися назад. Біль розлився по всьому тілу. Він лежав на спині у крижаній воді. Певне, він помер. Харрі поглянув нагору й побачив янгола у криваво-червоній сукні та з німбом, що виблискував у темряві. Поступово повернулися й сили. Дихання. І тут він побачив перекошене в паніці обличчя, роззявлений рот, з якого стирчав жовтий м’ячик, ноги, які щосили стискали брилу снігу. Йому захотілося просто заплющити очі. Але тут знову почувся звук, схожий на тихий стогін, – це осідав сніг.

Потім Харрі не міг навіть до пуття згадати, що, власне, сталося. Він пам’ятав тільки огидний запах – розжарена петля уп’ялася в шкіру.

Тої самої миті, коли сніговик розвалився, Харрі скочив на ноги. Ракель уже майже падала. Харрі підняв праву руку, одночасно лівою підхоплюючи її стегна, щоб не дати впасти. Він розумів, що вже пізно. Смерділо паленим м’ясом, кров полилася йому на обличчя. Він подивився вгору. Права його долоня стирчала між розжареною до білого петлею та її шиєю. Шия натискала на долоню, і петля все глибше входила в м’якоть пальців, як ніж у масло. Коли петля пройде крізь його пальці, їй дістанеться шия Ракелі. Біль обрушився на нього, тупий, глухий, спочатку неохоче, а потім усе наполегливіше, як молот на стінний годинник. Він щосили намагався випростатися. Треба звільнити праву руку. Засліпнувши від крові, Харрі підсадив Ракель вище на плече й підняв руку. Пальці намацали її шкіру, важке волосся, а потім їх обпекло розжареною петлею, але вони все одно дісталися до руків’я. Торкнулися вимикача. Повернули його праворуч. Але тут петля почала стрімко стискатися. Пальці знайшли іншу кнопку й натиснули. Звуки знову зникли, світло померкло, і він зрозумів, що зараз знову знепритомніє. «Дихай!» – наказав він собі. Вся справа в кисні. Мозку потрібен кисень. Але коліна все одно почали підгинатися. Біла петля стала червоною. А потім поступово почорніла.

Позаду він почув, як хрустить скло під великою кількістю ніг.

– Ми її тримаємо, – сказав хтось.

Харрі опустився на коліна прямо у забарвлену кров’ю воду, у якій плавали шматки снігу та невикористані пластикові петлі.