Сніговик - Ю. Несбе

кріслом висіла велика люстра, що осявала жінку, яка дивилася прямо на Харрі. На шиї – синій слід від удавки, бліде вродливе обличчя, чорне волосся та небесно-блакитна сукня у дрібні білі квіточки. Та сама сукня, що була на фотографії у його календарі. Харрі відчув, як серце його у заціпенілому тілі розривається на шматки. Він спробував поворухнутися, але не зміг вирватися з-під влади її згаслого погляду. Згаслого та звинувачувального. Що звинувачував саме його у тому, що не зробив щось… Ех, якби ж знаття! Не зробив, не замислився, не встиг спинити, не зміг врятувати її.

Сніжна блідість її обличчя нагадала Харрі крижану холодність обличчя матері, яка лежала мертва на лікарняному ліжку.

– Перевірте решту приміщень, – наказав Харрі голосом, що зривався, й опустив револьвер.

Непевними кроками наблизився до крісла і торкнувся її руки. Рука скрижаніла і була наче мармур, але він відчув слабкий пульс, і в нього промайнула абсурдна думка, що вона просто нафарбувалася й удала з себе мертву. Опустивши погляд, він зрозумів, що то цокає її годинничок.

– Більше нікого нема, – пролунав голос поліцейського у нього за спиною. Хлопець кашлянув і запитав: – Ви знаєте, хто вона?

– Так, – відповів Харрі і провів пальцем по склу годинничка. Того, що він усього кілька годин тому тримав у своїй руці. Годинничок, який лежав у його власній спальні. Який він поклав до шпаківні, бо коханець Ракелі запросив її кудись цього вечора. Відсвяткувати, що вони двоє тепер стали єдиним цілим.

Харрі подивився їй в очі, зустрів погляд-звинувачення.

Так і є, подумав він. Скрізь винний.

Скарре увійшов до квартири й тепер стояв позаду Харрі та дивився через його плече на мертву жінку в кріслі посеред вітальні. Поруч із ним стояли двоє хлопців з «Дельти».

– Задушена? – запитав Скарре.

Харрі не відповів і навіть не поворухнувся. Одна з петельок, за які чіпляють сукню, вилізла назовні.

– Незвично якось: літня сукня взимку, – зауважив Скарре, аби хоч щось сказати.

– Вона їй подобалася, – озвався Харрі якимось потойбічним голосом.

– Кому? – запитав Скарре.

– Ракелі.

Інспектор зіщулився. Він бачив колишню кохану Харрі тільки один раз, коли вона ще працювала в поліції.

– Це… це Ракель? Але…

– Це її сукня, – відповів Харрі, – та її годинник. Він перевдягнув її у Ракель. А жінку звали Бірта Беккер.

Скарре мовчки втупився на тіло. Таких трупів він ще не бачив. Ті, що він бачив, були спотворені й обведені крейдою.

– Ходімо, – кивнув Харрі хлопцям з «Дельти» і повернувся до Скарре. – Залишайся тут. Зателефонуй криміналістам, скажи, що їм прибуло робітки.

– А ти куди?

– На танці, – відрубав Харрі.

Усі троє вийшли на сходи, і в квартирі запанувала мертва тиша. За кілька секунд Скарре почув, як завівся автомобіль та рвонув уперед, пробуксовуючи колесами по асфальту.

Вулицею лунали завивання поліцейської сирени. Харрі сидів на пасажирському кріслі й відчував, як у кишені вібрує телефон. Із дзеркала заднього виду звисали дві крихітні дамочки у бікіні і наче танцювали під люте тривожне виття, а поліцейська машина, виляючи, обганяючи інші автомобілі, летіла третім кільцем.

«Будь ласка, – молився він подумки, – будь ласка, Ракель, тримайся».

Харрі поглянув на металевих танцюристок, що метлялися під дзеркалом, і подумав, що він точнісінько як вони: безвільно танцює під чужу дуду. Він перетворився на такого собі комічного паяцика: завжди на два кроки позаду, завжди вламується у двері надто пізно, і публіка зустрічає його реготом.

І тут Харрі вибухнув.

– Дідько! Дідько! – прогарчав він і люто жбурнув телефон у переднє скло.

Той зіслизнув з панелі і впав поруч із дверцятами. Водій у дзеркало перезирнувся з другим поліцейським.

– Вирубай сирену, – наказав Харрі.

Стало тихо.

І тут Харрі почув звук, що йшов знизу.

Він підняв телефон.

– Алло! – крикнув він у слухавку. – Алло! Ракель! Ти вдома?

– Ну, звісно. Ти ж за номером бачиш, я телефоную з міського, – почув він її голос. М’який, смішливий.

– А Олег удома?

– Так, – відповіла вона. – Сидить ось тут, на кухні, вечеряє. Ми чекаємо на Матіаса. А що сталося, Харрі?

– Слухай мене уважно, Ракель.

– Харрі, не лякай мене. Що сталося?

– Зачини двері на ланцюжок!

– Навіщо? Двері зачинені…

– Зачини на ланцюжок! – гаркнув Харрі.

– Добре-добре…

Він почув, як вона щось каже Олегу, скрип стільця та звук швидких кроків. І відчув деяке полегшення.

– А тепер розповідай мені, що сталося, Харрі.

– Розповім. Але спочатку пообіцяй, що за жодних обставин не впустиш до будинку Матіаса.

– Матіаса? Ти що, напився, Харрі? Та яке право ти…

– Матіас небезпечний, Ракель. Я сиджу у поліцейській машині, зі мною ще двоє наших співробітників, ми їдемо до тебе. Решту поясню при зустрічі, тільки прошу – дивися весь час у вікно. Ти бачиш щось?

Вона завагалася. Харрі мовчав, не казав ані слова, просто чекав. Бо раптом зовсім точно зрозумів, що вона йому вірить, покладається на нього і що так було завжди. Вони під’їхали до тунелю в Нюдалені. Обабіч сірими тюками вовни лежав сніг. Почувся її голос:

– Нічого не бачу. Але ж я не знаю, що мені треба шукати.

– Сніговика не бачиш? – тихо запитав Харрі.

З тиші, що запанувала, він зрозумів, що вона ось-ось зрозуміє, у чому річ.

– Скажи, що це неправда, Харрі, – прошепотіла вона. – Скажи, що це поганий сон.

Він заплющив очі. Побачив перед собою Бірту Беккер у кріслі. Ракель має рацію, звісно, це сон.

– Я поклав твій годинник до шпаківні, – сказав він.

– Але його там не… – почала вона, осіклася й простогнала: – О Боже!

Розділ 35

День двадцять перший. Чудовисько

Якби хтось надумав підійти до будинку, Ракель би побачила: з вікон кухні відкривався вид на три сторони. Позаду будинку тягнувся неширокий, проте глибокий яр, пробратися через нього зовсім неможливо, особливо сьогодні, коли все вкрито снігом. Вона ходила від одного вікна до іншого, усе перевіряла, чи добре вони зачинені. Коли її батько збудував цей будинок – а було це після війни, – він зробив вікна високо і на кожне поставив металеві ґрати. Батьком володів невигойний страх: якось уночі під Ленінградом до їхнього бункера пробрався російський солдат і перестріляв усіх його товаришів, що спали. Батько вижив, бо лежав біля самих дверей і спав наче вбитий. Прокинувшись, він побачив, що його ковдра всіяна порожніми гільзами. То була остання ніч у його житті, коли він спав спокійно, – так батько завжди казав. Ракель ненавиділа ці ґрати. До сьогодні.

– Можна мені до своєї кімнати? – запитав Олег, постукуючи ногою по ніжці великого кухонного стола.

– Ні,