Фантомна довіра - Лана Вернік
— І ще… Лоро… Ти не ображайся, але він круто стоїть, а ти… ти — не його формат.
Лариса поглянула на Таю і знову поглянула на Степана. Круто стоїть? Квартира службова, машина теж… Про що Таїса взагалі говорить? І який “його” формат?.. Нічого не стала відповідати. Не було сил навіть думати про це. Потім.
— Пизд*ць… — видала Тоня, почувши розповідь Лори про все, що трапилось у ліжку. Про їхню вечірню подорож у пологовий будинок до Зої Лариса розповідати не стала. — Вибач, але іншого слова я не маю...
— Степан злякався, думав, що поранив мене, а виявилося, що… Тоню, мені було так соромно.
Дівчата сиділи у Тоні вдома, на кухні, і Лора нервово крутила свою чашку з чаєм.
— За що? Що Русік не зміг нормально зробити свою справу? Мда… А що вечеря?
— Таїса привела з собою подругу, для Степана… Вона не знала, що він буде зі мною, а її чоловік, наскільки я зрозуміла — знав. Вадим мені сподобався, він здався хорошою людиною. Погляд у нього, правда, такий, як у Степана іноді буває, здається, що він тебе просвічує.
— І що? Таїса себе добре поводила?
— Вона декілька разів намагалася мене принизити, але Степан давав їй відсіч…
— А як сукня?
— Твоя сукня — справжня бомба, — Лариса усміхнулася. — Її всі помічають.
— А я казала: зброя масового знищення! Червоний колір — це вам не хухри-мухри. Вона щось казала про неї?
— Не повірила, що це Armani… Потім змінили тему.
— Не повірила… Коза драна. У мене весь одяг брендовий, — засміялася Тоня, — прямі поставки з Європи!
— Вколола, що я вчуся в медучилищі, що буду звичайною медсестрою, Степан їй гідно відповів, і чоловік її стримав, не дав продовжити цю розмову.
— От сучка…
— А потім вона сказала, що Степан круто стоїть, а я — не його формат...
— В сенсі “не його формат”?
— Я не знаю.
— А потім?
— Я була така втомлена, що ми не поїхали з ними у River Palace, хоча вони вмовляли. Ми поїхали до нього на квартиру.
— І що там? — усміхнулася Тоня очікуючи подальшого опису подій.
— Я мало не заснула в машині, а коли ми повернулись у квартиру — він дав мені свою сорочку, я вмилася, лягла під ковдру і заснула. Навіть трамваї, що їздять під вікнами, не стали мені на заваді.
— Що? — розчаровано вигнула брови Тоня. Лора усміхнулася. — Таки щось було, колись давай!
— Ввечері не було нічого, я заснула, — усміхнулася Лариса і навіть зашарілася від згадки про ранок.
— О… Хтось тут почервонів, — засміялася подруга. — я так розумію, що ранок був феєричним і без проникнення ви теж нормально так впоралися? Я вгадала?
— Так, — Лора кивнула. У неї почервоніли навіть вуха. Вона кусала губи і від самої згадки про шалений ранок низ живота наливався жаром. — Мені ніколи ще не було так добре, Тоню…
— Я рада за тебе… За вас, — подруга взяла її за руку. — Нарешті ти знайшла собі НОРМАЛЬНОГО хлопця. А уяви що буде, коли в тебе все заживе і він побуває в тобі?
— Тоню… — Лора закрила обличчя руками і похитала головою.
— От тоді ти політаєш, подружко, — Тоня усміхнулася.
— Так, але чи це все на довго?
— Не зрозуміла…
— Таїса каже, що після тривалих поїздок він дівчатам пропонує лишитися друзями…
— Ти її більше слухай.
— Мені здається, що вона це не придумала. Це могла їй розповісти якась з його колишній дівчат…
— Ну, — Тоня склала губи у трубочку. — Може він знаходив кращу? Або вони гуляли без нього?
— Степан сказав, що в кінці липня він поїде… щонайменше на три місяці… І я…
— Не думай про це, — Тоня підняла вказівного пальця і направила його на Ларису. — У тебе з ним все буде інакше. Ти його чекала вісім років.
— Не дуже я його і чекала… Був Руслан…
— Якби Відьмак вийшов тоді зі своєї довбаної машини, то не було б ніякого Руслана, — сердито промовила Тоня. Дівчина перевела подих, — все одно йому самому довелося закінчити те, що мав зробити з самого початку… У нього що, реально такий великий?
— Тоню! — Лора знову вся почервоніла, а подруга залилася сміхом.
— Я десь читала…
— Ні-ні-ні, — Лора замахала руками. — Я не хочу нічого чути про те, що ти читала. Будь ласка.
— Добре. То що було після цікавого ранку?
— Ми поїхали в Маямі снідати.
— А вдома ніяк?
— Степан сказав, що вдома у нього з продуктів лише заварка невідомої давнини і цукор, а Маямі працює цілодобово. Після сніданку поїхали по магазинах. Тетяна йому розповіла про мою проблему з розмірами… Він спочатку не дуже повірив, але був здивований, що мені важко знайти сукню навіть у валютних магазинах.
— Він водив тебе у валютний мага́з?.. — Тоня вирячила очі на Ларису.
— Так, — подруга почувалася незручно. — І там така гарна білизна…
— Купив?
— Так, — Лора усміхнулася.
— Молодець. Покажеш потім. Ну, а далі?..
— Ми поїхали сюди. Дорогою розмовляли про різне…
— Я рада, — Тоня схвально кивнула.
Саме тему розмови Лора хотіла б забути і не згадувати більше ніколи, але не вийде… бо ця розмова відкрила для неї Степана з іншого боку. Вона побачила наскільки він не схожий на решту знайомих їй людей. Який він особливий… І як сильно він торкнувся її серця...
Того ранку, збираючись на сніданок в ресторан, Лора одягла свої речі, котрі вклала Тоня у пакет: джинси, футболка, мокасини. Сукню і босоніжки вона обережно склала.
Погода зіпсувалась і було пасмурно, проте Степан всюди ходив в сонцезахисних окулярах. Причина була простою: погляд його очей витримував не кожен, тому він їх ховав. Сукню вони того дня так і не купили, але без обновок Степан її не лишив. Він купив Лорі легку джинсову куртку, котру вона одягнула одразу ж, купили білизну і довгого бавовняного светра дуже гарного смарагдового кольору, плетеного англійською резинкою з V-вирізом спереду. Коли Лора його приміряла, Степан одразу ж сказав, що вони його беруть — колір светра дивовижним чином підкреслював її зелені очі.
