Тенета зради - Джорджо Щербаненко

— А потім, знаєте, що ще? Ота глухомань. Добре, нехай я покину того, хто мені милий. Нехай я вийду заміж за ту почвару. Але ж мені доведеться жити в тій глушині, а я ще дитиною втекла звідти, з того села, бо не витримала там. Крім того, якби це справді було село, а то ж просто чотири сироварні вкупі, ніхто навіть не зважується назвати його хутором, люди просто кажуть: «Ка' Таріно від Романо Банко до Буччінаско». Поки напишеш адресу, скінчиться чорнило в ручці. Ви ніколи не бували в тих краях?

Дука саме діставав пінцетом інструменти з ванночки.

— Якщо буде боляче, скажіть. — Перевіряючи чутливість, він торкнувся її, але вона не відреагувала, анестезія була повна. — Це де? — спитав. Тепер можна починати. І він почав.

— Як? Ви не були в Ка' Таріно, нічого не знаєте про Буччінаско, ніколи не чули про Романо Банко? — Вона лежала нерухомо, спокійно, лише голос її став трохи вульгарнішим, діалектні інтонації посилились, однак у словах вчувалася гіркота, щира гіркота. — Це в Корсіко, тобто їхати треба на Корсіко, з Порта Тічінезе. Проїжджаєш через усю Ріпа ді Порта Тічінезе… А знаєте, що я зроблю сьогодні ввечері? Нап'юся донесхочу!.. Потім минаєш вулицю Людовіка Мавра — там, де течуть брудні води Навільо Гранде, далі вулицею Гарібальді, і вниз, униз, аж до Романо Банко. Саме там мій наречений має м'ясну крамницю, а в Ка' Таріно у нього є ще одна, тепер я повинна розповісти все, у Мілані він має дві крамниці, він завозить туди м'ясо, не платячи мита, і його ще ні разу не впіймали, на цьому він заробив мільйони, сотні мільонів, гадаю, він міг би купити Міланську галерею, якби схотів.

— Боляче? — спитав Дука. При цьому освітленні було дуже погано видно, та іншого він не мав.

— Ні, я нічого не відчуваю, мені б тільки хотілося ще трішки випити. Можна трохи підвестися?

— Ні, підводитися не можна, і поки що не пийте. Ще кілька хвилин, і буде по всьому.

Розпачливо-вульгарним жестом вона провела рукою по голові, відкинутій на тверду подушечку, по чорному ореолі волосся.

— Що мені ці кілька хвилин чи кілька годин отут, коли від завтра доведеться все життя жити там! Перша дама Ка' Таріно! Як Жаклін, але та була перша дама Білого дому, у Сполучених Штатах. Можна принаймні курити?

— Ні, прошу лежати й не ворушитись.

— Гаразд, я не куритиму. Але сьогодні ввечері мене ще проводжатиме Сільвано, аж до Корсіко, і якби не цей маскарад, ми б ще покохалися. — Незважаючи на знеболення, яке її розслабляло, еротичні імпульси були все ще сильні. — Якби ви знали, що таке Ка' Таріно взимку! Цілими днями туман, вогкість проймає до кісток, а навесні ще гірше — грязюка. Малою я гралася з дітьми і пам'ятаю лише безконечне багно, а як підросла, то, щоб дістатися до Романо Банко, взувала чоботи, в яких чоловіки ходили по каналах. Кожна наступна пора року була ще гірша, ніж попередня; коли надворі гарно, падає дощ і з дому не вийдеш, а якби й можна було вийти, то куди податися? Коли з'явилося телебачення, першим телевізора придбав мій наречений, різник, і все Ка' Таріно прагнуло побувати у нього вдома й побачити ту штуку. Але він запросив не будь-кого, а моїх батька й матір, з ними пішла й я, і так ми заручились: у темряві він клав мені на коліно руку, посував її все вище й вище, і при першій же зручній нагоді запитав, чи я ще дівчина. А в мене та рука на коліні, та ще й при матері, викликала відразу, тож я відповіла йому ствердно, аби лиш пошити того різника в дурні, — можна подумати, саме його я й дожидалася!.. Потім він сказав мені, що коли я й справді дівчина, то він хотів би зі мною одружитись, а поки що пошле мене до Мілана працювати касиркою в одній з його крамниць, — це якщо я, мовляв, хочу з ним заручитись. Я не могла довго вагатися, він був король Ка' Таріно, Романо Банко, Буччінаско, Корсіко, а я — селянська дочка, спала на солом'яному матраці і мої руки були геть покусані блощицями. Хіба я могла сказати «ні»?

Дівчина знову вилаялась. Дука вже закінчив операцію, та вона розповідала цікаві речі, і він вдавав, ніби працює далі.

— Не ворушіться…

— І так я влипла. Він одразу ж відвіз мене до Мілана, поставив на касу, сказав усім, що я — його наречена, ввечері приїжджав по мене на машині й відвозив додому. Він дуже дбав про те, щоб не давати підстав для пліток, хоч у машині вимагав від мене занадто багато, і я щоразу змушена була кінець кінцем піддаватися. Винятком була тільки моя незайманість — це для нього ніби вишня на торті, яку він тримає собі наостанок. Але люди не повинні були нічого знати, не повинні були говорити зайвого, тому перед десятою він привозив мене до Ка' Таріно й передавав батькові й матері. Він завжди мені вірив, і через це мене трохи мучить сумління — не тільки тому, що я наставила йому роги, але й через гроші. Бо я відразу почала комбінувати з грішми; коли я бачила всі ті гроші, що надходили до крамниці, то вже не могла стриматися; до того як я з ним заручилася, сто лір були для мене великою сумою, а тоді я швиденько зметикувала, як це найкраще робити, і щодня привласнювала тисячі лір; ніхто не може собі навіть уявити, скільки грошей надходить до м'ясної крамниці; знаєте, вона тут недалечко, на вулиці Плініо. А сьогодні ввечері я просто вийшла з крамниці й притюпала сюди пішки. Сьогодні він по мене не приїде, перед весіллям він не має часу для нареченої — гуляє на парубоцькій вечірці. Я його заспокоїла — мовляв, приїду з Сільвано, вони ж друзі, це він познайомив мене з Сільвано; я вже й доти кілька разів скакала в гречку — зі злості, що мушу