Адвокат негідників - Джон Гришем

У квартирі площею тисяча квадратних футів є дві невеликі спальні, ще менша кухня, яку я рідко використовую, і вітальня, в якій ледве вміщається мій єдиний важливий елемент умеблювання. Не впевнений, що старовинний більярдний стіл може класифікуватися як умеблювання, але це моє житло, тож я називатиму усе так, як забажаю. Він завдовжки дев’ять футів, стандартного розміру, а виготовила його у 1884 році компанія Олівера Л. Бріггса у Бостоні. Я виграв його через суд, ретельно відновив, а тоді дбайливо зібрав прямісінько посеред своєї вітальні. Зазвичай я щодня — коли не ошиваюся по дешевих мотелях, переховуючись від смертельних погроз, — вправляюся за ним годинами. Гра в більярд із самим собою — і втеча, і зняття стресу, і дешева терапія. А ще це згадка про часи навчання у старших класах, коли я тусив у місці під назвою «Вішак» — місцевій кафешці, яка проіснувала десятки років. Це старомодна більярдна зала з рядами столів, клубнями диму, плювальницями, дешевим пивом, маленьким казино і непростою, але стриманою клієнтурою. Власник, Керлі, — старий приятель, весь час на місці і дає всьому раду.

Коли нападає безсоння і несила сидіти в чотирьох стінах, мене частенько можна знайти у «Вішаку» о другій ночі за грою в дев’ятку на самоті, відстороненого і цілком щасливого.

Тільки не сьогодні. Я прошмигую в квартиру, ще захмелілий від віскі, і швидко перевдягаюся у свій бійцівський одяг — джинси, чорну футболку і яскравий, блискучий жовтий піджак із застібкою на поясі. Піджак світиться у темряві, на всю спину — напис «Тадео Запате». Збираю своє злегка посивіле волосся в тугий хвіст і ховаю його під футболку. Змінюю окуляри — обираю пару зі світло-голубою оправою. Приміряю кепку — яскраво жовту, в тон до піджака, з іменем Запате спереду. Почуваюся достатньо замаскованим, і вечір має бути чудовим. Там, куди я йду, публіка не цікавиться адвокатами-диваками. Там буде чимало бандюків, чимало типів із проблемами з законом в минулому, зараз і в майбутньому, але на мене вони нізащо не звернуть уваги.

Ще одна прикра особливість мого життя: я часто виходжу з дому у сутінках і так чи інакше замаскованим — інша кепка, окуляри, сховане волосся, інколи фетровий капелюх.

Напарник відвозить мене у стару міську залу за вісім кварталів од моєї квартири і висаджує у провулку біля будівлі. Перед будівлею юрмляться люди. На майданчику гучно бамкає реп. Промені прожекторів метаються по довколишніх будівлях. Яскраве електронне табло рекламує головний бій і андеркарт.

Тадео битиметься четвертим, в останньому розігрівальному змаганні перед основним боєм. Головним сьогодні є протистояння важковаговиків — саме на нього й продаються квитки. Фаворитом у ньому є навіжений екс-гравець Національної футбольної ліги, улюбленець місцевої публіки. Мені належать 25 відсотків кар’єри Тадео. Ця інвестиція коштувала мені 30 000 доларів рік тому, і відтоді він не програвав. Крім того, я ще роблю ставки, і справи йдуть непогано. Якщо сьогодні він переможе, його частка становитиме 6 000 доларів. Якщо програє — наполовину менше.

У холі оддалік від арени чую розмову двох охоронців. Один бідкається, що всі квитки на вечір розпродано. П’ять тисяч фанів. Я змахую перепусткою, і мене проводять через якісь двері, тоді ще через одні. Заходжу в темну роздягальню, напруження просто вражає. Сьогодні нам належить половина видовженої кімнати. Тадео піднімається до світу змішаних бойових мистецтв, і всі ми починаємо відчувати щось грандіозне. Він лежить на столі, на животі, в самих трусах, на 130-фунтовому тілі ані грама жиру. Лео, його кузен, масажує йому лопатки. Від лосьйону його світло-коричнева шкіра аж блищить. Я походжаю по кімнаті і перекидаюся словом-другим з Норберто, його менеджером, Оскаром, його тренером, та Мігелем, його братом і партнером на тренуваннях. Говорячи зі мною, вони посміхаються, адже сприймають мене, самотнього ґрінґо, як людину з грішми. Заодно я — агент, чувак зі зв’язками і кебетою, який доведе Тадео до виступів у чемпіонаті з боїв без правил, якщо він продовжить вигравати. Тут же труться ще якісь родичі, прихвосні без певної ролі в житті Тадео. Я недолюблюю цю додаткову компанію, адже вони чомусь думають, що їм повинні платити, але після семи перемог поспіль Тадео потрібна свита. От вони і виконують цю роль.

За винятком Оскара, усі вони належать до однієї вуличної банди, середнячкової організації сальвадорців, які займаються кокаїном. Тадео приєднався до банди з п’ятнадцяти років, але ніколи не прагнув зайняти керівні позиції. Натомість він підібрав старі боксерські рукавички, знайшов спортзал і довідався, що у нього збіса швидкі руки. Його брат Мігель також займався боксом, але не так успішно. Мігель керує бандою і має кепську репутацію на вулиці.

Що більше Тадео перемагає, то більше він заробляє, і то більше мене непокоять його зв’язки із бандою.

Нахиляюсь до нього і тихо питаю:

— Як тут мій малий?

Він розплющує очі, широко всміхається і знімає навушники. Сівши на край столу, він припиняє масаж. Ми перекидаємося кількома словами, і він запевняє, що готовий витрясти дух з будь-кого. Молодчага. У нього власний ритуал підготовки до бою — тиждень не голитися, тож тепер через запущену бороду і кучму чорного волосся він трохи нагадує мені великого Роберто Дюрана. Щоправда, Тадео родом із Сальвадору, а не з Панами. Йому двадцять два роки, він громадянин США, і англійською він володіє майже так само добре, як іспанською. У його матері є документи, вона працює в кафетерії. А ще у її домі повно дітлахів і родичів. І мені здається, все, що Тадео заробляє, йде на задоволення їхніх численних потреб.

Щоразу, розмовляючи з Тадео, я тішуся, що мені не доводиться перетинатися з ним у рингу. Його шалені темношкірі