Адвокат негідників - Джон Гришем

— Я міг би приєднатися як старший партнер, — удавано легковажно кажу я.

— Ти й десяти хвилин не витримаєш.

Жоден чоловік не витримає десять хвилин у їхніх кабінетах. Чоловіки взагалі щосили їх уникають. При згадці назви їхньої фірми чоловіки тікають світ за очі. Нормальні люди можуть просто з глузду з’їхати.

— Мабуть, ти маєш рацію. Ти хоч іноді сумуєш за сексом з протилежною статтю?

— Себастьяне, невже ти справді хочеш говорити про гетеросексуальні стосунки? І це після невдалого шлюбу і небажаної дитини?

— Мені подобаються гетеросексуальні стосунки. А тобі колись подобались? Здавалось, тобі було приємно.

— Я імітувала.

— Не імітувала. Пригадую, ти була просто незрівнянною.

Я знаю двох хлопців, які спали з нею перед тим, як у неї з’явився я. А потім вона втекла до Ґвінет. Я завжди думав: невже я був таким нездарою у ліжку, що це довело її до зміни орієнтації? Сумніваюся. Мушу визнати, у неї гарний смак. Я терпіти не міг Ґвінет, та й зараз не можу, але через ту жінку на будь-якій вулиці міста може завмерти рух. А її теперішня партнерка, Ава, раніше була моделлю жіночої білизни в місцевому торговельному центрі. Пам’ятаю рекламу з нею в недільній газеті.

Приносять по другому келиху, ми хапаємося за них.

— Якщо ти хочеш говорити про секс, то я пішла, — каже вона, але не сердито.

— Пробач. Розумієш, Джудіт, щоразу, як я бачу тебе, то думаю про секс. Це моя проблема, а не твоя.

— Звернись по допомогу.

— Не потрібна мені допомога. Мені потрібен секс.

— Ти що, зваблюєш мене?

— Із цього може щось вийти?

— Ні.

— Я й не збирався.

— У тебе сьогодні бої? — змінює вона тему, і я не опираюсь.

— Так.

— Знаєш, ти ненормальний. Такий грубий спорт.

— Старчер каже, що хоче піти.

— Візьмеш Старчера на бої без правил — більше ніколи його не побачиш.

— Розслабся. Я жартую.

— Може, ти й жартуєш, та однаково ти ненормальний.

Струнка азіатка в короткій обтислій спідничці проходить повз нас, ми обоє проводжаємо її поглядом.

— Цур моя, — кажу я.

Алкоголь починає діяти — на неї повільніше, адже у неї справді більше стресів — і Джудіт демонструє усмішку, першу за вечір. А може, навіть першу за тиждень.

— Зустрічаєшся з ким-небудь? — цікавиться вона відчутно м’якше.

— Від нашої минулої зустрічі — ні, — кажу я. — Весь в роботі.

Моя остання подружка розпрощалася зі мною три роки тому. Іноді мені щастить, та я б збрехав, якби сказав, що шукав серйозної жінки. У розмові настає довга гнітюча пауза, ми нудьгуємо. Коли в наших келихах лишається лише на денцях, ми знову повертаємося до теми Старчера, моєї матері і наступних вихідних, які нас обох лякають.

Із бару ми виходимо разом, покірно клюємо одне одного в щоку і прощаємось. Все, справу зроблено.

Колись я кохав її, потім по-справжньому ненавидів. Зараз Джудіт майже подобається мені, і, якби ми продовжували ці щомісячні зустрічі, то могли б потоваришувати. Це моя мета, бо мені справді потрібен друг, хтось, хто може зрозуміти, що я роблю і чому я це роблю.

А ще це пішло б на користь нашому сину.

Я мешкаю на двадцять п’ятому поверсі житлового будинку в центрі міста, з мого помешкання трохи видно річку. Мені подобається це місце, бо тут тихо і безпечно. Якби хтось захотів підірвати чи підпалити мою квартиру, це навряд чи вдалося б зробити, не завдавши шкоди усій будівлі. У центрі іноді стаються злочини, тому ми живемо з багатьма камерами відеоспостереження і озброєною охороною. Я почуваюся у безпеці.

По моїй колишній квартирі, дворівневому помешканні на першому поверсі, стріляли, а мій колишній офіс підпалювали п’ять років тому. Хто те все скоїв — досі невідомо, нікого не знайшли. І я чудово розумію, що копи не надто ретельно шукають. Як я вже згадував, характер моєї