Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

— Ми сподівалися, що ви проллєте світло на справу, — втрутився Вістінґ.

Ґеорґ Гімле похитав головою.

— Якби я володів інформацією, ви отримали б повний звіт, але, боюся, я нічого не знаю у цій справі.

Вістінґ розказав, як вони відслідкували роки, коли саме були надруковані банкноти.

— Усе вказує на період, коли Клаусен сидів у вашому уряді, — підсумував він.

Ґеорґ Гімле відповів коротким кивком.

— Чи існують якісь державні готівкові кошти для особливого призначення? — запитав Вістінґ.

Колишній прем’єр-міністр замислився.

— Лише ті, що під контролем.

— Чи могли інші країни зберігати в нас Свої кошти для надзвичайних цілей?

Гімле відхилився на стільці.

— Я розумію, що ви повинні поставити таке запитання, але відповідь однозначна: це немислимо!

— Ще кілька днів тому здавалося цілковито немислимим, що Бернгард Клаусен тримає на своїй дачі понад 80 мільйонів у картонних коробках, — завважив Вістінґ.

— Але ж немає ніякого реального пояснення, чому у нього опинилися такі гроші. Це питання не до мене!

Вістінґ кивнув.

— Мені потрібна інформація, хто в партійній організації мав з ним найтісніший контакт. Радники, особисті секретарі…

Ґеорґ Гімле помахом руки переадресував це завдання Крумові.

— З ким ми могли б поговорити поза партією? Хто міг би розповісти про його приватне життя? — допитувався Вістінґ.

Гумле й Крум переглянулися.

— Едель Голт, однозначно, — відповів Крум. — Навряд, чи ще хтось. У кожному разі, після смерті Леннарта й Ліси — лише вона.

— Звичайно, вам треба поговорити з Едель, — підтримав його Гімле.

Він встав, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Едель дуже тісно співпрацювала з Клаусеном, — пояснив Крум. — І тут, в офісі партії, і в уряді. Ніхто не знав його ліпше за неї…

8

Едель Голт мешкала на Гаусманнсґате, звідки було близько пішки до Юнґсторґет, департаменту охорони здоров’я і міністерства закордонних справ, де вона працювала з Бернгардом Клаусеном.

Ліне зателефонувала й попросила про зустріч, однак не мала певності, як ліпше підійти до розмови. Вона назвалася журналістом-фрілансером, сказала, що має намір написати статтю про Бернгарда Клаусена. Едель Голт дала зрозуміти, що раптова, несподівана смерть Клаусена глибоко її вразила, однак розмовляла привітним тоном і запросила Ліне ще того ж дня до себе додому.

Едель Голт була невисока на зріст, навіть присадкувата, круглолиця жінка з гарними, дрібними рисами обличчя. Очі за скельцями окулярів тепло всміхалися.

Вона запросила Ліне до столу під вікном у вітальні з краєвидом на річку Акерсельву. На столі стояли горнятка на чай і таріль з печивом.

— Я заварила чай, — сказала господиня. — Чи, може, ви хотіли б кави?

— Дякую, хай буде чай.

Едель зникла й за мить повернулася з чайником.

— Усі кажуть, що ви знали його найліпше, — почала Ліне.

— Я пропрацювала з ним до програшу на виборах і відставки уряду у 2009 році, — промовила Едель. — На той час я вже давно була пенсійного віку. Мені стало важко працювати, коли всі перейшли на комп’ютери.

Ліне глянула на сиву жінку перед собою. Вона була на десять років старша за Клаусена.

— І потім не мали з ним контакту?

— Я виконувала обов’язки секретаря. Коли ж він пішов з політики, звісно, наші дороги розійшлися.

— Яку саме роботу ви виконували?

— Найважливіше — порядок денний, організація зустрічей і заходів, обробка вхідних запитів, пересилання відповідей Клаусенові туди, де він на той час перебував, у країні чи в світі. В основному йшлося про практичне вирішення малих і великих щоденних проблем.

— Наприклад?

— Наприклад, йому несподівано негайно була потрібна чиста сорочка або темна краватка, коли він спізнювався на заплановану зустріч. Усе це могло мати непередбачувані наслідки. Інші учасники зустрічі мусили отримати повідомлення, бо, можливо, дехто з них уже мав квитки на літак, а тут зустріч раптом скасовується або переноситься. І таке інше. Це була моя робота, щоб Клаусен міг думати: «Я спізнююся, але решта мене не обходить, усе влаштується».

— Ви були близько знайомі?

Едель Голт кивнула.

— Я була присутня у його щоденному робочому житті впродовж двадцяти восьми років. Він ніколи не ставився до мене, як до випадкової співробітниці, котру легко можна звільнити й замінити іншою. Ми ставилися одне до одного з взаємною повагою, — Едель усміхнулася. — Бувало, я казала йому: «Іди вже додому спати». Або навіть щось у менш дипломатичній манері. Він сприймав це нормально.

— То у вас були дуже довірливі стосунки?

— Можна й так сказати.

Ліне спробувала далі докопуватися до близьких і довірливих стосунків між ними, намагалася спрямувати розмову, щоб вивідати про таке, чого ніхто не знав, але марно.

— Звісно, він не обговорював зі мною внутрішні відносини в уряді, — сказала Едель Голт. — Та мені воно й не треба було. Але я добре його пізнала, усвідомлювала його потреби і дбала про те, щоб він мав належний спокій і відпочинок.

— То ви були його своєрідною опікункою?

— Чи йшлося про опіку? — літня жінка замислилася. — Та ні, то не була опіка, я радше дбала, щоб він якнайкраще міг виконувати свою роботу. Якщо, скажімо, Бернгард Клаусен після тижневого відрядження у Нью-Йорк повертався додому через Брюссель, то я фіксувала йому там один день, щоб він міг відпочити і відновити сили. Усі краще працюють, коли мають змогу відпочивати. Така професійна оцінка…

Едель Голт пригубила горнятко, немов демонструючи, що більше їй нічого про це сказати.

Ліне повела розмову так, як у ситуаціях, коли йшлося про журналістські розслідування чи великі портрет-інтерв’ю. Вони говорили про співпрацю з прем’єр-міністром Гімле й про візити глав урядів чужоземних держав. Про хворобу дружини й нещасний випадок із сином.

— Коли Ліса занедужала, він думав продати дачу, — розповідала Едель. — Кошти від продажу змогли б покрити видатки на експериментальне лікування за кордоном, але так вони обійшли б норвезькі закони, скориставшись грошима й адмінресурсом. До того ж, зовсім невідомо, чи лікування допомогло б. У гіршому випадку це лишень подовжило б її страждання.

Ліне занотовувала. Цікавий кут зору, якби вона справді захотіла писати про Бернгарда Клаусена.

— Мені пощастило в житті, що я могла з ним працювати, — підсумувала розповідь Едель Голт. — Він був принциповою, наполегливою і розумною людиною. Завжди привітний, завжди чуйний.

— Завжди таким був? — запитала Ліне.

Едель Голт знову відпила чаю, якийсь час сиділа, не ковтаючи, ніби забагато набрала в рот.

— Тричі я бачила його інакшим, не таким, як завжди, — нарешті озвалася вона. — Розгубленим і розбалансованим…