Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Чоловіки працювали далі, мовчки й зосереджено. Через півгодини вони почули, як під будинком зупинився автомобіль.

— Піца, — промовив Вістінґ.

Тієї миті машинка пискнула новим, незнайомим звуком і зупинила підрахунок посеред пачки.

— Що це було? — запитав Мортенсен.

Вістінґ перевірив.

— Аркушик паперу… Мабуть, лежав між банкнотами.

Клаптик був завбільшки як сірникова коробка, мав два рівні й два відірвані краї, ніби хтось відірвав його від кутка більшого аркуша. З одного боку щось написано синьою кульковою ручкою.

У двері подзвонили. Вістінґ простягнув клаптик Мортенсенові, зняв рукавички й пішов відчиняти двері.

— Наче телефонний номер, — сказав Мортенсен, коли Вістінґ повернувся з піцою.

— Норвезький?

— Вісім цифр, без коду країни, — Мортенсен пошукав в інтернеті. — Зареєстрований на Ґіне Юнасен в Осло.

— Поїмо надворі, — запропонував Вістінґ.

Мортенсен поклав папірець у пакетик для речових доказів і запечатав. Вони активували алярм, замкнули підвал і вийшли на терасу по другий бік будинку.

Піцу їли просто з пачки, запиваючи колою з баночок. Далекі звуки міста внизу долинали аж сюди. Вістінґ прикипів поглядом до вітрильника, який заходив у протоку біля мису Ставернодден.

— Маєш якісь припущення? — запитав він.

— Таємне джерело міжнародної валюти, — відповів Мортенсен. — За такі гроші високопосадовці можуть відкупитися від проблем, такі гроші можуть опинитися в руках сомалійських піратів, Талібану чи Ісламської держави.

Вістінґові до голови приходили такі самі думки.

— Клаусен був міністром закордонних справ в уряді Гімле… Партійний секретар орієнтував його на гроші… Ґеорґ Гімле знав про великий фінансовий резерв для прикриття відступу… Вони не мали наміру звертатися до генпрокурора, а подбали про те, щоб усе прибрати…

Мортенсен потягнувся за ще одним шматком піци.

— Я не розуміюся на політиці, — промовив він. — Та й у грошах не надто розбираюся.

— Не певний, що відповідь лежить у площині політики, — сказав Вістінґ. — Щоб знайти відповіді, треба говорити з людьми, котрі його знали.

— І як це поєднати з таємним розслідуванням? Ми вдвох ніяк не впораємося.

— Я можу залучити ще когось у разі потреби.

— Маєш на увазі когось конкретного?

Вістінґ кивнув, але нічого не сказав.

Десь у садку засюрчав коник-стрибунець. Вони доїли свій обід у тиші.

Вістінґ підвівся.

— Повертаємося до роботи? — запитав він.

Мортенсен кивнув і рушив за ним у підвал.

Вістінґ далі рахував гроші, Мортенсен зосередився на відбитках пальців. Він розпластав коробки, обприскав кожну сторону хімічною речовиною і кілька хвилин зачекав, щоб висохла. Потім накрив спеціальною тканиною і пройшовся по ній паровою праскою — на тканині проступили відбитки пальців.

Кожний відбиток Мортенсен сфотографував і зареєстрував, підготував для пошуку в реєстрі.

— Є старі й свіжі відбитки, — прокоментував він. — Найновіші належать, мабуть, партійному секретареві, який знайшов коробки. А ті, які ледь піддаються визначенню, належали, вочевидь, самому Клаусенові. Принаймні скидається на те, що їм уже багато років.

Потім обидва довго працювали мовчки. Закінчили роботу аж перед десятою вечора. Вістінґ дійшов уже до дна останньої коробки, коли наткнувся на щось між банкнотами.

— Ключ, — промовив він.

Ключ, здавалося, призначався для зовнішнього замка, бо добряче заіржавів.

Мортенсен взяв ключ з рук Вістінґа.

— Це не оригінал… Навіть фабричного маркування немає.

— Хтось виготовив собі копію?

Мортенсен кивнув.

— Його походження нізащо не дослідити.

Він вийняв новий пакетик для ключа й поклав його на стіл до решти речових доказів.

Вістінґ дорахував гроші. Підрахунок зайняв майже шість годин. Підсумувавши виписки лічильної машинки, Вістінґ переписав усі цифри начисто в нотатник.

5 364 400 доларів

2 840 800 фунтів

3 120 200 євро

У перерахунку на норвезькі крони це становило понад 80 мільйонів.

5

У горнятку, яке принесла Ліне, на денці залишалося трохи холодного чаю. Вістінґ поклав ще кілька кубиків льоду й вийшов на веранду. Денне світло померхло. Він підсунув стілець до ліхтарні, вмостився з нотатником і планшетом, який Ліне подарувала йому на Різдво.

Перечитавши кілька статей у мережі, Вістінґ швидко зорієнтувався в основних віхах політичного життя Клаусена. Він народився одразу після війни в робітничій сім’ї у Акерсгюсі. Підлітком почав працювати в одного забудовника, який зводив багатоповерхівки в Ґрудалені. Завдяки активній профспілковій діяльності його взяли на роботу в ПН, Профспілку Норвегії; він брав також активну участь у русі за підтримку норвезького членства в ЄС. У 1975 році був обраний до комунальної управи Оппеґорда. Відбув дві чотирирічні каденції заступником голови управи й 1981 року був обраний депутатом Стуртинґу.

Після кількох років роботи в комітеті опіки й здоров’я Стуртинґу Клаусен увійшов до комітету закордонних справ і конституційних питань, а згодом — до комітету оборони. Під час зміни уряду 2001 року його призначили міністром охорони здоров’я. Через рік померла його дружина. У 2003 загинув в автокатастрофі син. Клаусен вийшов з уряду в зв’язку з іншими пертурбаціями, але повернувся під час виборчої кампанії 2005 року й іще тієї ж осені став міністром закордонних справ. Як міністр закордонних справ Норвегії, певний час очолював міністерський комітет Європейської ради. Після парламентських виборів 2009 року був обраний головою Стуртинґу й залишався на цій посаді аж до офіційного виходу на пенсію. У найсвіжіших статтях ішлося про те, що він досі залишається активним політиком і готовий кандидувати в осінній виборчій кампанії.

Якийсь рух на краю садка змусив Вістінґа підвести голову. То була Ліне — вигулькнула з сутіні, обійшовши будинок.

— Як там маленька злодюжка? — запитав Вістінґ, відкладаючи набік папери.

— Спить, — відповіла Ліне, показуючи йому екран телефона.

Завдяки камері в дитячій кімнаті вона постійно могла бачити й чути донечку.

Вістінґ хотів сказати щось мудре про грішників і сон, але передумав. Натомість приніс Ліне склянку.

— Я подумала, що варто б написати статтю про дитячі крадіжки, — сказала Ліне, коли він повернувся.

— Вдала ідея, — кивнув Вістінґ, наповнюючи її склянку.

Ліне здобула журналістську освіту, паралельно працюючи за фахом. Після народження Амалії вона переїхала з Осло додому й після двох відпусток з догляду за дитиною звільнилася з редакції «ВҐ». Тепер працювала фрілансером, писала портретні інтерв’ю на замовлення різних глянцевих журналів і мамські блоги в ілюстрованих жіночих виданнях, з акцентом на практичних ситуаціях, пов’язаних зі статусом самотньої мами.

— Шкода, криміналістиці я лише раз прислужилася, — усміхнулась Ліне.

— Бракує тобі криміналістики? — запитав Вістінґ.

Ліне промовчала.

— Чим це ви тут з Мортенсеном займалися? — запитала згодом.

Вістінґ спроквола цмулив зі своєї склянки.

— Рахували гроші.

Ліне здивовано глянула на батька. А він не квапився уточнювати.

— У нас справа, про яку поліції ліпше не знати.

— Що за справа?

— Справа, у якій мені треба