Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Це ще не значить, що він чистий. За дві ночі можна поставити на колеса вщент розбиту машину. А тут суща дрібниця — замінити крило, буфер чи й радіатор.

— Але ж усе брудне, заляпане…

— А якщо вбивство завчасно сплановане? — брався за своє автоінспектор. — Бачив, який лобище? Не тішу себе думкою, що в такому лобі народжуються незграбні думки.

Сташевський досі почувався впевнено, нічим не проявляв тривоги. На запитання, де був того вечора, коли вбито велосипедиста, не замислюючись, відповів:

— Їздив на станцію.

— Вас туди послав директор?

— Ні. Я мав особисті справи. Не зовсім приємні, але тут таке діло, що біда примушує. Машина, самі бачите, стара, запчастин або ж грошей на ремонт — не дають. Директор знає лише одне: давай, їдь. Мушу якось викручуватися. Цього разу, правда, встрелив ноль цілих і стільки ж десятих. Не ті часи. То раніше… Тільки на перевезенні палива можна було відхопити дай боже! Як прибуде на станцію брикет чи вугілля — від клієнтів нема відбою. А зараз… Склад своїми машинами паливо розвіз — і ходи-свисти.

Така відвертість насторожувала: чи не навмисне виставляється з калимом, щоб відвернути увагу від головного?

— У скільки виїхали зі станції?

— Як добре стемніло. Мабуть, біля восьмої або на початку дев'ятої. Точно не скажу. А от що в гараж повернувся пів на десяту, знаю добре.

Зубка збила машина, що їхала з боку станції, і сталося це біля дев'ятої вечора. Від станції до селища тридцять п'ять-сорок хвилин їзди. Якщо припустити, що Сташевський виїхав зі станції о восьмій, то де він був п'ятдесят хвилин і чому точно пам'ятає, коли повернувся в гараж?

— Скільки їдете зі станції?

— Хвилин сорок. Машина, самі бачите, яка. Нею не розженешся.

— Де ж ви були п'ятдесят хвилин?

— Двічі зупинявся в дорозі: карбюратор барахлив. Першого разу зупинявся на трасі, другого — під селищем. На трасі, якщо хочете знати, стояв недалеко від місця пригоди, десь за метрів сімсот-вісімсот.

— Скільки ви стояли?

— Точно не пам'ятаю, десь хвилин двадцять.

— Якщо вам вірити, то ви проїздили місцем пригоди за кілька хвилин до її настання. Якщо так, то мусили б велосипедиста бачити.

— Не обов'язково. Тут таке діло, що люди на роботу у майстерні «Сільгосптехніки» та в ПМК ходять і їздять велосипедами навпростець, через лісок. Зубка вбито неподалік стежки, що перетинає лісок. Асфальтом він проїхав метрів сто п'ятдесят. Я прикидав: бачити його не міг.

— Чому це враз прикидали?

— Сумніви лізуть у голову: а що, як зачепив і не помітив?

Чому у Сташевського виходить усе так гладенько? Не інакше — або говорить чисту правду, або вбивство обмізкував до найменших дрібниць. Третього нема. Повагавшись, Павло, як йому здалося, підкинув козир:

— А що ви того вечора робили в гаражі?

— З тим клятим карбюратором возився. Тоді була субота, а в неділю я збирався вискочити на базар, щоб компенсувати невдачу на станції. І таке діло, що надії трохи оправдалися: п'ятьом дядькам порозвозив поросят.

— Ви тих дядьків знаєте?

— Ні. Проте, якщо треба, можу показати, де вони живуть. Тільки ще раз прошу: увійдіть у моє становище — не для себе старався. Коробку тут в одного напитав… Коли не вірите, можу сказати — в кого, тільки тут таке діло, що він теж у когось напитав.

«Якщо тільки Сташевський убив Зубка, і вбив навмисне, — думав Турчин, — то, напевно ж, вони не поділили крадене: Зубку дісталося менше, і в школу до Сташевського він приходив домагатися свого. А що не дружили… Тут іще треба багато чого прояснити, а найперше — перевірити, уточнити все, про що говорив Сташевський».

Сварку на шкільному дворі Степанченко випустив із голови, а Турчин змовчав навмисне — щоб передчасно не насторожити Сташевського.

Дружина Зубка — чорна, низькоросла, повільна у рухах молодиця — якраз поралася в хліві. На привітання відказала холодно, і Турчин подумав, що вона гнівається на міліцію, котра й досі не знайшла вбивцю її чоловіка.

Небо знову затягувалося хмарами, і знову сіяла густа і холодна мжичка. Жінка мовчала, до хати ие запрошувала. Руки були заквецяпі у вареній картоплі та мокрій дерті — мабуть, замішувала поросяті, але не витирала їх, хоч поряд на тину висіла ганчірка.

— Ви чого хотіли? — без особливої цікавості ковзнула поглядом по інспектору.

— Треба поговорити. Тільки давайте зайдемо в хату. — Не чекаючи згоди, Павло пішов до дверей, молодиця шморгнула носом і почалапкала слідом, а поки обчищав біля порога черевики, обминула його і зайшла до хати першою. Напросила сісти, а сама прихилилася спиною до одвірка, вкніпившись поглядом у покуть, де, зап'ятий рушником, висів портрет сумної бабусі.

Із сусідньої кімнати виглянуло двійко білоголових дітей — хлопчик та дівчинка. В їхніх очах не було журби, печалі, як у материних, а лише цікавість. Мати суворо подивилася на дітей, і ті заховалися. Затим знову спитала в Турчина, чого йому треба. Він пояснив.

— Та я ж усе-все, що знала, розказала, — зітхнула вона. — Пішов із дому, як завжди, десь біля восьмої вечора, а його машина вбила десь біля дев'ятої чи трохи пізніше. То хіба я знаю, де він був цей час? Може, в бухвет чи магазин завертав.

Певно, воно так і було, бо в кишені Зубка знайшли розтовчену пляшку з-під вина. Вдавши, ніби не знає, що покійний пив, Турчин спитав:

— Ваш чоловік заглядав у чарку?

— Через ту кляту горілку, може, й під машину попав, — не забарилася молодиця. — Раніше хоч на роботу йшов тверезим. Як тільки терпіли такого?

— Мабуть, не знали.