Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Може, начальство й не знало, а ті, що з ним, замовчували, бо то все дружки його. Я не хотіла, щоб він ішов у сторожі, але дружок його, Іван Харчук, таки наполіг на своєму.

— Хто цей Харчук?

— Сторож. Я своєму говорила, щоб у колгосп ішов. Де там! Легкого хліба закортіло.

— Той сторожівський легкий хліб не так уже й оплачується. Де ж чоловік брав гроші на горілку?

— Що заробляв, те й пропивав. Додому й копійки не приносив. Правда, десь днів за три до смерті купив хлопцеві костюмчик, а дівчині пальтечко, і ще в кишенях його знайшла п'ятнадцять карбованців.

Турчин відчув, що починає хвилюватися.

— А до цього стільки грошей не знаходили?

— Якийсь карбованець-два.

— А в день зарплати?

— Те ж саме. Він одразу відносив гроші в буфет, де завсігди брав горілку в борг. Якщо й зоставалася якась копійка, то ховав од мене. Якось я домовилася з начальством, аби мені зарплату давали. Було мені за те…

— Бив?

— І кулаків набачилася, і матюків наслухалася. А поки не пив, чоловіком був. Кращого й не треба.

— То правда, горілка калічить людей. Кіндрат Сташевський, коли знаєте такого, колись теж був гарною людиною, а зараз, бачите, до чого дійшов.

— Той уже зовсім совість утратив.

— Кажуть, що й ваш із ним випивав.

— Хто їх знає. Вони, ці алкоголіки, часто збираються в «гадючнику». Тамарка там пригощає їх. З того пригощання вже й хату собі вимурувала, і машину купила, бо п'яниця, як заллє сліпи, тоді й помиї може хлебтати.

Розмова велася невимушено, і Турчин зважився на більше:

— Ви можете пригадати, де був покійний ваш чоловік тої ночі, коли обікрали магазин?

Жінка зворухнулася, ніби нарешті зважилася відірватися од одвірка, до якого тулилася спиною. Крізь смуток в очах прохопилося здивування чи й страх.

— Ви думаєте, що він обікрав магазин?

— Я такого не кажу, — повільно заговорив Турчин. — Але ж ви самі сказали, що останнім часом у нього завелися гроші.

Жінка задумалася.

— Він ніколи не приходив додому впору. Тоді теж, здається, повернувся пізно, може, у дві, а може, і в три години ночі.

Жінка, либонь, нічого не втаювала. Турчин слухав її втомлений голос, дивився на маленькі, поплутані синіми жилами руки, на сиві пасма кіс, що повибивалися з-під сірої потертої хустки, на сині мішки під очима, на кругле, змучене обличчя, що на нього старість передчасно наклала свій відбиток, і серце проймала жалість. Тихо попрощався і поїхав мотоциклом у ПМК, до Івана Харчука.

Був це чоловік огрядний, обличчя розповніле, сонливе. Якраз тої ночі, коли обікрали магазин, перевіряли пости. Харчук був напідпитку.

Інспектор знайшов його в невеличкій, наскрізь прокопченій цигарковим димом кімнаті. Важке повітря навіть у такого запеклого курця, як Павло, застрявало в горлі.

— Хоч би двері прочинили, — не втерпів, щоб не зауважити.

— Так холодно ж. Але якщо треба, то я можу.

— Хай уже. Як тут у вас, порядок?

— Порядок, — і, помітивши посмішку Турчина, додав: — Більше не зловживаю. За два роки служби раз собі дозволив, і тепер пляма на все життя.

— Свіжина підвела?

— Трохи свіжина, трохи покійний Зубко. Хоч що там казати, треба мати свою голову на плечах.

— Щось про Зубка ви нічого в пояснювальній записці не писали.

Харчук трохи повагався й заговорив:

— Діло минуле, чого там. Я тоді з колієм пригостився небагато. Думав, поки дійду на службу, все вивітриться. Так воно й було б. Та я прихопив свіжини, щоб Зубка пригостити. Ну, й горілки. Він же, думаю, пост здасть, йому можна. Спочатку Зубко дві чарки сам випив, а потім пристав до мене, як смола: випий зі мною та випий. От я і не втримався, освіжився. А десь перед досвітком перевірка, а в мене запах.

— Зубко тоді коли пішов додому?

— Пізненько, десь в години три ночі. Я ніколи не повірив би, що людину від трьох чарок так може розвезти. А його розвезло. Мусив оно там, — кивнув на вузький тапчан, — укладати, щоб проспався.

Турчин виразно відчув, як у грудях щось ніби обірвалося. Оце тобі маєш: версія «не поділили вкрадене», не встигла народитися, обрости фактами, лопнула, як мильна булька. «Але чекай-но, — чіплявся за останнє. — Звідкіля тоді в нього гроші? Може, як пригощався свіжиною, п'яний не був, лиш прикидався, щоб мати алібі, бо хіба й справді чоловік од трьох чарок так сп'яніє? З трьох годин ночі до ранку можна весь магазин перенести».

— Ви дружили із Зубком?

— Як вам сказати? В молодості трохи товаришували.

А згодом просто добре ставилися один до одного. І до начальства свого я ходив просити за нього не тому, щоб мати з ким випити. Хотів витягти його з горілчаного виру. Повірте, то було вперше й востаннє, коли я його пригостив.

— Хто ж його споював?

— Кажу ж — ніхто. Сам себе. Багато йому вже не треба було.

— Мені відомо, що Зубко, коли перебирав міру, вгощав усіх упідряд. За один вечір міг зоставити в буфеті весь заробіток.

— Таке за ним водилося рідко. Певно, тому, що й гроші рідко водилися. Він зарплату авансом пропивав. Що я йому не говорив, а він тільки сміється і про якусь дійну корову меле: мовляв, піймав таку. «Тепер, хвалився, буду доїти, аж гай шумітиме. Так що буде за що випити і друзів пригостити».

«Дійна корова… — напружено думав Турчин. — Міг же він, лихий забирай, вертаючись пізно з роботи, набрести на злодіїв. На очі їм не показався, зате потім став шантажувати. Якщо так, тоді стане зрозумілою і сварка зі Сташевським у дворі школи, і вбивство Зубка…»