Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— А гроші?

— Гроші я позичав.

— Багато?

— Нє. Раз тридцять карбованців, другий — п'ятдесят, потім — десять, згодом — ще п'ятдесят.

— І досі не віддали?

— Ні, але ви не думайте… Я віддам. А зараз вона мовчить, не нагадує, то куди спішити.

Павло виразно відчув, як увесь напружується, мозок починає працювати гарячково — таке з ним траплялося завжди, коли після довгих блукань у потемках дізнань вдається натрапити на слід злочинця. «Чи не тому ти, голубе, розкрив мені карти про Касторську, щоб заховати Котляра? Ну ж бо, вдамо, що на твою принаду клюнули».

— І ви не задумувалися над тим, що вона дарує крадене?

— Нащо мені такі тонкощі? Наше діло ясне: дають — бери, б'ють — тікай. Зрештою, звідкіля ви взяли, що то крадене? В них заробіток — дай боже кожному. Нарошне не беруть третього продавця, щоб більше перепадало. Та й тижнів два була ревізія. Знайшли недостачі якихось нещасних тридцять карбованців.

Заробітками продавщиць Турчин устиг поцікавитися. Вони й справді високі, до того ж, Світлана всі гроші витрачає на себе, додому не приносить і копійки. А от про недавню ревізію почув уперше. Треба буде поцікавитися нею.

— Ви у Богданович буваєте тільки тоді, коли там є Світлана?

— В основному. Поліна, скажу вам, не дуже розщедриться для мене. То бабця з тих…

— З яких?

— Ну, як вам сказати? — зам'явся Морковченко. — Вона без вигоди для себе й кроку не ступить. А яка її вигода з мене? В неї є Сташевський…

— А то що за чоловік?

— Чоловік як чоловік. Компанійський, не скупердяга.

— Ви сказали, що буваєте в Богданович тільки тоді, як там є Світлана. Вчора вона прийшла, а ви ні. Чому?

— Не знав. Позавчора й питався, але вона сказала, що не прийде. Робота, мовляв, удома.

— Так і сказала?

— Ага, так і сказала: «Завтра не приходь, бо мене не буде. Дома е робота».

«А може… Може, крадіжка в магазині і його відсутність у Богданович якось пов'язані? Спровадили, щоб не заважав? Але ж оця легкість, з якою розповідає про все, що пов'язано з Богданович та Світланою. І Котляр… Воно так легко в'яжеться…»

— А що ви сказали Світлані?

— А що сказав: як є робота, то роби.

— Виходить, ви також не дуже прагли зустрічі?

— Якщо по правді, то так. 6 друга на прикметі, заміжня.

— Може, все-таки полегшите роботу нам: скажете, хто вона?

Морковченко насупився.

— Бачу, ви все ж підозрюєте мене в крадіжці?

— Вам уже дільничний пояснив: перевіряємо всіх, кого бачили пізно неподалік магазину.

— Я теж говорив йому, що даремно витрачаєте час. Дали б мені спокій.

— Цього, Морковченко, я вам не можу обіцяти.

Турчин подивився у вікно, потім на годинник. Вже вечір, а руки порожні: хто злочинці, де їх шукати? Дуже не хотілося, щоб ними були Касторська або Морковченко. Досить того, що життя їхнє і так скривджене. Може, через те й такі колючі, грубуваті. Пригадував їхню поведінку і все більше переконувався: так, тільки так воно і є — зневіра в добро огрубила їхні душі, але й ця зневіра, лихий забирай, може і на злочин штовхнути. Виходить, розслідування ведеться правильно. Мав би відчуття вдоволення самим собою, Шушпаном, тільки де там! На серці важко, хоч вовком вий.

Павло підвівся, пройшовся по кабінету, знову сів, відчуваючи в спині легке поштрикування. Цупкий, непокірний чуб упав на очі, і він різким рухом поправив його.

У двері постукали.

— Заходьте! — кинув сердито.

На поріг, блимаючи скельцями окулярів, несміливо ступила Світлана. Забачивши розгніваного, невдоволеного Турчина посеред кабінету, вона зупинилася.

— Проходьте й сідайте, — мовив Павло й поліз до кишені по цигарку.

Поки він курив, Світлана сиділа нерухомо, дивилася собі під ноги, цього разу, вже ніби навмисне, ліву руку прикрила права, коротша і тонша.

— Сподіваюся, ви вже заспокоїлися? Дівчина хитнула головою.

— Не треба все брати близько до серця… А потім… Ніколи себе не ставте нижче за інших. Повірте, я знаю людей, які перебувають у гіршому становищі, ніж ви, і нічого. Знаходять своє місце в житті.

Павло, сам не бажаючи того, знову збивався на стежку, що привела дівчину до істерики. Зараз до істерики ніби не велося — слухала спокійно, як підвела очі при перших словах, то більше й не опускала, все частіше дивилася на інспектора — чи не могла втямкувати, що йому від неї потрібно, чи проймалася довірою.

— То що ви мені порадите? — несподівано спитала.

Очі звузилися і крізь окуляри дивилися холодно, колюче, а тоненькі губи ще дужче витягайся.

«Ох, які ми страшні», — подумки всміхнувся Турчин.

— Найперше порадив би кинути дружити з Богданович.

Світлана задумалася. Здається, вона починала вірити, що вдруге її покликано тільки для того, щоб прочитати мораль. І трохи розслабилася.

— Але ж ми разом працюємо, — мовила довірливо.

— Працювати можна, а дружити не обов'язково. Та й до Морковченка радив би пильніше придивитись. До речі, чого це його вчора ввечері не було у Богданович?

Дівчина хвильку подумала.

— Хіба йому неодмінно треба бути щовечора?

— Але ж досі так було: с ви — є він. А тут враз не прийшов. Не захотів приходити чи ви не веліли?

Бачив, як зіниці її очей за скельцями окулярів стають неспокійними, обличчя видовжується, застигає, губи стулилися, немов боялася, щоб крізь них не вихопилося зайве слово. Проте, відігнавши муху, яка нахабно лізла в очі, здоровою рукою прикрила скалічену.

— То як