Чужинець на чужій землі - Гайнлайн Роберт

Сам Майк теж зачарував мене — його нова особистість надзвичайно сильна. Він самовпевнений і занадто схожий на суперпродавця; і, головне, дуже переконливий. Але потім він — чи вони обоє — радше змусили мене засоромитись, тож я скористався цією можливістю, щоб встати з дивану.

Коли я озирнувся, то не повірив власним очам. Я ж відвернувся лише на п'ять секунд — а Майк вже зміг позбутися всього одягу! І — Господи, поможи, — вони збиралися це зробити зі мною та трьома чи чотирма іншими, що були тоді в кімнаті, — зовсім як нахабні мавпи в зоопарку!

Джубале, я був до такої міри шокований, що ледь не повернув назад свій сніданок.

Розділ 33

— Ну і, — запитав Джубал, — що ти зробив? Приєднався?

— Чорта з два. Я одразу ж пішов. Кинувся до вхідних дверей, згріб свій одяг та черевики, забув сумку, але вже не став повертатися за нею — і, не звертаючи уваги на знак на дверях, вийшов та вскочив у ту трубу для стрибків з одягом у руках. З мене було досить! Я пішов не попрощавшись.

— Радше грубо.

— Я відчував себе грубим. Мусив піти. Я справді втік так швидко, що ледь не вбився. Ти ж знаєш, зазвичай труби для стрибків...

— Ні, не знаю.

— Що ж, якщо ти тільки не встановиш її на якомусь рівні, коли заходиш, то просто повільно опускаєшся, — ну, як стікає холодна патока. А я не опускався, а падав — і це щонайменше з шостого поверху. Проте саме тоді, коли я думав, що припустився фатальної помилки, щось підхопило мене. Не сітка безпеки: якесь поле. Я навіть не плюхнувся. Але Майку потрібно відрегулювати той пристрій. Чи встановити звичайну трубу для стрибків...

Джубал відповів:

— Я застрягну на сходах, якщо не буде ліфта.

— Що ж, я не знав, що саме ця виявиться такою небезпечною. Проте єдиний інспектор з безпеки там — Дюк... А для нього все, що каже Майк, — священне. Джубале, все те місце котиться в прірву. Їх усіх загіпнотизувала одна людина... Яка зовсім не в собі. Що з цим можна зробити?

Джубал пожував губу, а потім нахмурився.

— Гляньмо спочатку, чи все ми проаналізували правильно. Що з усієї цієї ситуації стривожило тебе?

— Ну... Все!

— Правда? Хіба це не було насправді щось одне? Головним чином — безневинний акт, в якому, як ми знаємо, немає нічого нового... І який, як ми можемо переконливо припустити, від самого початку відбувається у тому домі — чи на тій землі — вже впродовж двох років? Тоді я б не заперечував, як ти, побачивши, як це відбувається. Я маю на увазі, що ти сам в попередньому епізоді дійсно приєднався до аналогічного акту з молодою леді, — а вона леді, попри твою розповідь, — і ти не можеш ані заперечити мій підтекст, ані образитися на моє припущення. Якщо говорити відверто, синку, — то чим ти незадоволений?

— Заради Бога, Джубале, — ти влаштував би таке в своїй вітальні?

— Без сумніву — ні. Хоча, можливо, й влаштував би, — якщо тільки у чотирьох стінах; можливо, вночі, коли б ніхто цього не помітив. До таких випадків — якщо вони й траплялися, — мені не було ніякого діла. Але, враховуючи той факт, що це не моя вітальня... Я б не дозволив собі оскаржувати правила у вітальні іншої людини. То будинок Майка і його дружини. Чи це звичайна річ там, чи навпаки, — нам цього знати не потрібно. Тож що мені до того? Чи тобі? Ти приходиш додому до якоїсь людини і погоджуєшся зі встановленими там правилами; це всесвітній закон цивілізованої поведінки.

— Хочеш сказати, що тебе це не шокує?

— О, ти порушуєш зовсім інше питання. Публічна демонстрація хіті мені дуже неприємна — і як для учасника, і як для споглядача... Але я ґрокнув ці відблиски своїх юнацьких переконань, ось і все. Переважна меншість людей, — а може, й більшість: не знаю, — не поділяють моїх смаків у цьому питанні. Без сумніву — радше ні, хоча оргія має довгу й розлогу історію. Тим не менше це мені не до смаку. Але шокувати? Сер, дорогий мій, я можу бути шокований лише тим, що ображає мене етично. Етичні питання — це предмет логіки, а тут питання смаку та застарілих поглядів... de gustibus non est disputandum[84].

— Думаєш, що трахатися на публіці — це лише "справа смаку"?

— Точно. Враховуючи це, я припускаю, що мій власний смак, що вкоренився в мені ще під час дитячого виховання, посилений звичаями трьох поколінь, — тож тепер, гадаю, затверділий такою мірою, що не існує жодної можливості його змінити. До того ж мої уподобання не святіші, ніж будь які інші смаки, — наприклад, Нерона. І навіть менш святі: адже Нерон був богом, а я — ні.

— Що ж тепер — мене проклянуть?

— У свій час, може, й так, — якщо це можливо... У цьому питанні я "незацікавлена особа". Проте, Бене, це не відбувалося прилюдно.

— Що?

— Ти сам це сказав. Ти описав цю групу як множинний шлюб — групову теогамію, якщо бути точним. Жодної публіки, все цілковито приватно. "Нікого, окрім нас, богів" — тож як це може когось образити?

— Мене це образило!

— Це тому, що твоя канонізація виявилася не такою завершеною, як їхня. Боюся, що вони переоцінили тебе... А ти ввів їх в оману. Спровокував їх.

— Я? Джубале, я нічого такого не робив.

— "Томі зламав мою ляльку... Я вдарила його нею по голові". Варто було піти одразу, як тільки ти побачив, що їхні звичаї та манери тобі не підходять. Замість цього ти залишився і насолоджувався прихильністю однієї з богинь — і поводився з нею, як бог; іншими словами, ти знав, що до чого, й вони теж це знали. Мені здається, що Майк помилився лише у тому, що сприйняв твоє лицемірство за чисту монету. Проте у нього є слабке місце, як у бога, а саме — ніколи не сумніватися у своїх "водних братах". Без сумніву, ця слабкість (чи сила?) бере початок у його ранньому вихованні; він не може з цим нічого зробити. Ні, Бене, Майк поводився цілком пристойно; непристойною була твоя поведінка.

— Прокляття, Джубале,— ти знову все перекрутив. Я зробив те, що мусив зробити; мене майже знудило на їхній килим!

— Тож ти звинувачуєш рефлекс? Домовились; але, як би там не було, будь хто, емоційно старший дванадцяти років, може стиснути щелепи і промарширувати у ванну кімнату, ризикуючи там хіба що забити злив, — а потім повернутися, коли вистава закінчиться, з м'якшими, але прийнятними вибаченнями — замість того щоб у паніці кидатися до виходу.

— Цього було б не достатньо. Я кажу тобі, що мусив піти!

— Знаю. Проте не через рефлекс. Рефлекс би очистив твій шлунок; він не обирав маршруту для твоїх ніг, не забирав речі, не виводив крізь двері й не штовхав сліпо у діру. Паніка, Бене. Чому ти запанікував?

Кекстон довго не відповідав. Потім він зітхнув і сказав:

— Гадаю, ти таки розібрався з цим, Джубале. Я ханжа.

Джубал похитав головою.

— Ти поводився, як ханжа, в той момент — але мотив у тебе був інший. Ти не ханжа, Бене. Ханжа — це людина, яка думає, що її власні правила пристойності є законами природи. Ти майже цілковито вільний від цього поширеного зла. Ти пристосовуєшся, — хоча б із задовільною ввічливістю, — до багатьох речей, які не збігаються з твоїми нормами пристойності. Тоді як затятий, зарозумілий, невиправний ханжа одразу образив би ту чарівну татуйовану леді та пішов собі. Копай глибше. Хочеш підказку?

— Гм... Можливо, так. Все, що я знаю, — це що я спантеличений і нещасний через усю цю ситуацію... І з приводу Майка — теж, Джубале! Саме тому я й взяв вихідний, щоб з тобою зустрітися.

— Дуже добре. Оціни гіпотетичну ситуацію: ти згадував леді на ім'я Рут, з якою випадково познайомився — поцілунок братерства та розмова впродовж кількох хвилин, нічого більшого.

— Ага.

— Припустімо, що акторами були б Рут і Майк? Якби там не було Джилліан? Чи був би ти так само шокований?

— Що? Прокляття, так — я був би шокований!

— Але як сильно? Нудота? Панічна атака?

Кекстон здавався замисленим, потім спантеличеним.

— Думаю, що ні. Та все одно я б надзвичайно сильно — хоча й безглуздо — здивувався. Проте, гадаю, що я просто вийшов би на кухню, чи щось подібне... Потім знайшов би виправдання і поїхав геть. Я й досі відчуваю себе цілковитим дурнем через таку несамовиту втечу.

— Ти і справді шукав би виправдання, щоб поїхати? Чи з нетерпінням чекав би на власну "вітальну вечірку", яка мусила відбутись того вечора?

— Ну... — Кекстон замислився. — Коли це сталося, я навіть не думав про вечірку. Мені було цікаво — це я визнаю; проте я не був стовідсотково впевнений.

— Дуже добре. Тепер у тебе є мотив.

— Хіба?

— Ти назвав його, Бене. Витягни і поглянь — а потім з'ясуй, як ти хочеш з цим впоратися.

Кекстон жував губу; він здавався нещасним.

— Добре. Я б дуже здивувався, якби то була Рут, — але це й справді мене б не шокувало. Прокляття, з роботою журналіста тебе вже ніщо не шокує, але... Що ж, ти мене переконав: йдеться про щось правильне та про щось хибне, приховане десь дуже глибоко. Маячня: якби то була Рут, я навіть підглядав би, — навіть попри те, що досі думаю, що вийшов би з кімнати, бо такі речі повинні відбуватися (ну, щонайменше мені так здається) наодинці.

Він зробив паузу.

— Так сталося через Джилл. Мені було боляче... І я ревнував.

— Відважний друже Бен.

— Джубале, я був готовий присягнутися, що не ревнував. Бо знав, що програв, і прийняв це. Так склалися обставини, Джубале. А зараз не зрозумій мене неправильно. Я б все одно любив Джилл — навіть якби вона була повією за два песо. А це не так. Цей гарем просто бісить мене. Але Джилл вважає, що поводиться пристойно.

Джубал кивнув.

— Знаю. Впевнений, що Джилліан не можна розбестити. Вона має непохитну невинність, завдяки якій просто не здатна бути аморальною, — він гмикнув. — Бене, ми наблизилися до суті твоєї проблеми. Боюся, що ти і я погодимося, що нестача янгольської невинності повністю компенсується досконалою мораллю тих людей.

Здавалося, Бен здивувався.

— Джубале, ти вважаєш те, що вони роблять, — моральним? Лише пустощі мавпочок у зоопарку, і нічого більше? Я маю на увазі тільки те, що Джилл і справді не знала, що робить щось неправильне: її просто обманули. Та й сам Майк теж не знає, що робить щось не так. Він, Людина з Марса, від самого початку почав не з того. Все, пов'язане з нами, було для нього дивним — тож для Майка нічого ніколи не стане на свої місця.

Джубал здавався стурбованим.

— Ти порушив важке питання, Бене, — проте я дам тобі чітку відповідь.