Домбі і син - Діккенс Чарлз
Попервах брудний гніт, тонучи в лої, горів погано; поки підсліпувата стара змогла хоч трохи щось бачити, гостя вже сиділа, згорнувши руки й спустивши долу очі, а носова хустинка, якою була пов'язана її голова, лежала поруч на столі.
— Значить, вона, моя донька, казала щось на словах передати? — перечекавши хвилину, пробелькотіла стара. — Що ж вона казала?
— Дивіться, — відповіла гостя.
Стара, затинаючись, лякливо повторила це слово і, прикривши очі долонею, зиркнула на гостю, потім на кімнату і знову на неї.
— Аліса казала: "Подивіться ще раз, мамо!" — Гостя дивилася їй прямо в очі.
Стара знову озирнулася навкруги, знову глянула на неї, знов перебігла очима по кімнаті, а тоді вхопила свічку, піднесла її до обличчя незнайомої, скрикнула голосно і, поставивши свічку, кинулася гості на шию.
— Це ж моя дитинка! Моя Аліса! Жива! Вернулася до мене, моя красунечка! — волала стара, впавши на груди дочці й колишучи її в обіймах, цілком байдужу. — Це — моя дитинка! Моя Аліса! Жива! Вернулася! — повторювала стара, опускаючись на підлогу перед нею, і, обхопивши її коліна та поклавши на них голову, колихала ті коліна нестямно, з усією силою, на яку була здатна.
— Так, мамо, — мовила Аліса, нахиляючись, щоб поцілувати її і заразом визволитись з її обіймів. — Нарешті я тут. Годі, мамо, годі! Вставайте і йдіть сядьте по-людськи. Навіщо це все!
— Вона вернулася ще жорстокіша, ніж була! — бідкалася мати, заглядаючи їй в обличчя, але й далі чіпляючись за її коліна. — Їй не шкода мене! Після всіх цих років, після всього того, що я вистраждала!
— Ну знаєте, мамо! — промовила Аліса, шарпаючи свою дрантиву спідницю, щоб одірвати від неї стару. — Ця палиця два кінці має. Всі ті роки збігли для мене так само, як для вас, і вистраждала я не менше, ніж ви. Вставайте! Вставайте!
Мати підвелася, і все плакала та ламала руки, не зводячи з неї очей. Потім знову взяла свічку, обійшла круг дочки, обдивляючись її з голови до п'ят і не перестаючи стиха голосити. А поставивши свічку, сіла на своє місце і, сплескуючи раз по раз в долоні, ніби в такт якійсь журливій пісні, та похитуючись з боку на бік, завела голосніше, з примовляннями.
Аліса встала, зняла свій мокрий плащ й відклала набік. Потім знову сіла, згорнула руки, втупила очі в огонь і мовчала, слухаючи з презирством материне лепетання.
— А ви гадали, я вернуся такою ж молодою, як їхала звідси? — нарешті спитала вона, перевівши очі на стару. — Ви думали, що життя на чужині, таке, як моє, додасть мені вроди? Послухати вас, то ви й справді так думали?
— Зовсім ні! — скрикнула мати. — Багато ти знаєш!
— То в чім же річ? — спитала дочка. — І краще з тим не тягніть, мамо, бо піти звідси мені буде легше, ніж прийти.
— Дивіться на неї! — верескнула мати. — По стількох роках, ще й вернутися не встигла, а вже лякає, що кине!
— Вдруге кажу вам, мамо, — ті роки минули для мене так само, як для вас, — відповіла Аліса. — Вернулася жорстокіша, кажете? Ясно, що вернулася жорстокіша. Чого ж іще ви сподівалися?
— Жорстокіша до мене! До своєї рідної, любої матері! — плакала стара.
— Не знаю, від кого я набралася тої жорстокості, як не від своєї рідної, любої матері, — відказала Аліса що сиділа, схрестивши руки, зсунувши брови та міцно стуливши вуста, немов мала намір не допустити до себе жодного ніжнішого почуття. — Слухайте, мамо, що я вам скажу Як ми порозуміємося зараз, то більше, мабуть, не будемо сваритися. Я поїхала дівчиною, а повернулася жінкою. Я й тоді не дуже вас шанувала і повернулася анітрохи не краща, клянуся вам. Але чи ви самі хоч трохи шанували мене?
— Я! — скрикнула стара. — Власну дочку! Щоб мати та шанувала власну дитину!
— Вам це здається дивним? — спитала дочка, холодно дивлячись на неї з суворим виразом на зухвалім, огрубілім, вродливім обличчі. — А я не раз думала про це впродовж моїх самотніх років, то й звиклася з цією думкою. Я загалом наслухалася балачок про обов'язки, — я завжди мала шанувати когось іншого. І думала собі інколи — так, аби збути час, — невже ж ніхто не мав і не має обов'язку шанувати мене?
Мати її кривила обличчя, щось бурмотіла і трусила головою, але що то було — лють, каяття, протест чи просто фізична недолугість — сказати важко.
— Була собі дитина, Аліса Марвуд на ймення, — сказала дочка, засміявшись і окинувши себе глумливим поглядом, — народжена в злиднях та зневазі і вихована в них. Ніхто не вчив її, ніхто руки не подав, ніхто не вділяв їй уваги.
— Ніхто! — луною відгукнулася мати, показуючи на себе й притиснувши руки до серця.
— Єдина увага, яку вона знала, — це коли її били, віднімали щось та ще лаяли часом, хоч краще було б їй не знати такої уваги. Жила вона в отаких-от халупах, а росла на вулиці, в купі таких же нещасних дітей, як сама. Але виросла з того дитинства непогана на вроду. Тим гірше для неї. Краще б її цькували та засміювали, як потворну.
— Далі, далі кажи! — гукнула мати.
— Я й кажу, — відповіла донька. — Отже, була собі дівчина, Аліса Марвуд. Молода, вродлива дівчина. Вчити її почали надто пізно й учили не того, що треба. Уваги їй уділяли аж забагато, забагато помагали, забагато школили і пильнували більше, ніж слід. Ви дуже любили її — та вам тоді і велося краще. Те, що сталося з нею, щороку стається з тисячами дівчат. Безчестя, та й тільки, і для нього вона й народилася.
— Після всіх цих років! — заскімлила стара. — Моя дитина з цього починає!
— Зараз закінчить, — сказала дочка. — Була собі злочинниця, Аліса Марвуд — ще молода дівчина, але вже покидьок. Її судили, й засудили. Боже милий, чого тільки не говорили на тому суді! А суддя як поважно балакав — про її обов'язок, про те, що вона надужила дари, дані їй від природи, — так, ніби він не знав краще за інших, що дари ті прокляттям стали для неї! А яку він проповідь виголосив про сильну руку Закону, — та рука мала силу врятувати її ще тоді, як була невинною, безпорадною і нещасною дитиною! Ох, як урочисто й побожно все те діялось! Я потім думала над цим, — багато думала.
Вона зчепила руки на грудях і зайшлася сміхом, проти якого завивання старої звучало, як музика.
— Отже, Алісу Марвуд заслали, мамо, — вела вона далі. — Послали вчитися обов'язку туди, де обов'язку у двадцять разів менше, а всякого зла, розпусти та підлоти в двадцять разів більше, ніж тут. І звідти Аліса Марвуд повернулася жінкою. Такою, якою й повинна була стати після всього цього. Прийде час, і знов буде врочистість, і високі слова, і сильна рука, і з жінкою буде покінчено. Тільки тим джентльменам нема чого хвилюватися — без роботи вони не лишаться. Там, де вони живуть, на кожній вулиці росте купа нещасних дітей, хлопців і дівчат, — буде їм на кому дороблятися своїх статків.
Стара сперлася ліктями на стіл і затулила обличчя руками, вдаючи — а може, й не вдаючи — крайній розпач.
— Ось і все, мамо. — Дочка махнула головою, немов ставила крапку. — Я сказала достатньо. І давайте не будем більше говорити про обов'язки, що б кожна з нас не робила. Ваше дитинство було, певно, таке ж, як моє. Тим гірше для нас обох. Не хочу дорікати вам чи вигороджувати себе. Навіщо? Все вже давно минулося. Але я вже жінка, а не дівчина, і нічого нам робити виставу із нашого з вами життя, як оті джентльмени в суді. Ми-бо добре знаємо, як усе було.
Попри своє звиродніння та занедбаність, вона все-таки була гарна — і лицем, і поставою; і красу цю, дарма що забуту й зневажену, мусив би визнати кожен, хто лиш глянув би на неї доскіпливішим оком. Коли вона замовчала і розгарячіле, недобре її обличчя заспокоїлось, коли в карих, втоплених у багаття очах згас живий, войовничий вогник і замерехтіло щось схоже на іскру жалю, — усю її прибиту втомою та злигоднями постать освітив промінець із втраченого німбу грішного янгола.
Деякий час мати мовчки дивилася на неї, потім, поклавши на стіл вихудлу руку, тихенько підсунула її ближче до дочки, і, не зустрівши опору, торкнулася до її обличчя й почала пестити їй волосся. Аліса, наче відчувши, що на цей раз мати щира, не противилась, тож стара поволі набралася смілості — перев'язала їй коси, роззула черевики (якщо вони заслуговували на таку назву), напнула їй на плечі якусь суху лахманину, — тиха й покірна, увивалася круг неї, безупинно бурмочучи, і все більше впізнавала у рисах й у виразі її обличчя власне дитя.
— Ви, як бачу, бідуєте, мамо, — зауважила Аліса, посидівши так кілька хвилин і оглянувши комірчину.
— Гірше, ніж бідую, любонько, — відповіла стара.
Вона милувалася на свою дочку й боялась її. Може, замилуваність та зродилася в ній вже давно — ще тоді, коли вона вперше побачила щось таке, як краса, серед мерзоти життєвих злигоднів. Може, острах той викликав натяк на її минуле життя, що допіру прозвучав. В усякому разі, вона стояла перед своєю дитиною принижена й поштива і, схиливши голову, немов благала зглянутись і не дорікати їй більше.
— З чого ви жили?
— Жебрала, доню.
— І цупили потихеньку?
— Інколи, Алі… дуже потрошки. Я стара стала, і полохлива. Часом забирала якісь дрібниці в дітей, але не часто, доню. Більше бродяжила, по околицях, і що знаю, те знаю. Я стежила.
— Стежили? — спитала дочка, пильно подивившись на неї.
— За одною родиною, доню, — пояснила мати, ще приниженіша й покірливіша, ніж досі.
— Якою родиною?
— Т-с-с, донечко. Не сердься, я ж бо робила це з любові до тебе. На спомин про мою бідну дитинку там, за морями. — Вона благально скинула руку, але тут же забрала й приклала до губ.
— Кілька років тому, доню, — вела вона далі, боязко поглядаючи на уважне й суворе обличчя навпроти, — я надибала його дитину, — цілком випадково.
— Чию дитину?
— Не його, Алісонько, не дивися аж так, — не його. Як же вона могла бути його? Ти ж знаєш, що в нього нема дітей.
— То чия ж? Ви сказали: його.
— Т-с-с, Алі! Не лякай мене, доню. Містера Домбі. Тільки містера Домбі. Відтоді, голубонько, я їх часто бачила. І його теж.
Вимовляючи це слово, стара сахнулася і зіщулилась від страху, що дочка її вдарить. Та Аліса, хоч на обличчі її й з'явився несамовитий вираз, не ворухнулася, — тільки все міцніше й міцніше стискала руки на грудях, наче хотіла стримати їх, щоб у засліпленні гнівом, який так раптово пойняв її, не вчинити лиха собі чи комусь.
— Йому й до думки не прийшло, хто я! — посварилася кулаком стара.
— А прийшло б, то й байдуже, — крізь зуби процідила дочка.
— Але ми зустрілися віч у віч, — сказала мати. — Я говорила з ним, а він зі мною.