Цусіма - Новиков-Прибой Олексій
Жителі, старі й малі, висипали на широку вулицю, обсаджену тополями. Ще здаля вони побачили довгу хмару куряви, пронизану промінням призахідного сонця. Здавалось, що це наближається до станції якась грізна сила. Та незабаром перед ними постало небувале видовище. Ідучи наостанку в ногу, показалися моряки, обірвані, одягнені в чудне убрання, до жіночих кацавейок включно. Одні були босі, інші сяк-так пообмотували собі ноги сировими бичачими шкурами, а зверху—мотузками. Через мозолі немало воїнів шкутильгали. За ними з тужливим ревом сунулась величезна череда рогатої худоби. Відомо, як бики й корови не люблять довгої мандрівки, а від надокучливої комашні вони нервують і дратуються. Побачивши село, вони бігом кидаються туди, сподіваючись знайти там відпочинок та спокій. Так було й тут. Вступаючи у виселок при станції Океанська, численний гурт кинувся врозсип до будинків. Голоси людей змішались з муканням худоби. Це кричали матроси, що виконували роль пастухів. З дрючками або нагаями, надриваючись від лайки, вони заступали шлях тваринам, що розбігались, і тіснили їх в загальну масу приречених голів. Місцеві жителі, прочитавши на кашкетах напис "Изумруд", посміювались:
— Мабуть, набридло їм плавати.
— Так, корабель на худобу проміняли.
На станції Океанська худобу здали генералові Шушинському. Барон Ферзен дістав від нього подяку. Страждання моряків закінчились. Вони могли спочивати, їдучи далі вже поїздом. До Владивостока ізумрудівці прибули вночі. Начальство місцевого гарнізону, ніби на сміх, зустріло їх з музикою, як справжніх героїв.
Нові враження нахлинули на людей, але ці враження не могли заглушити того, що сталося в бухті Св. Володимира. Назавжди закарбувалися в їхню пам'ять пустинні береги бухти та лункі вибухи, що перетворили "Изумруд" на безформну, димуючу руїну. Мертвий, він далеко залишився позаду на камінні, вже не потрібний нікому з його команди. Але інші покоління моряків, запливаючи в бухту й дивлячись на спотворений скелет крейсера, який стирчить з води, ще довго будуть говорити про те, до якого безумства може довести паніка на війні.
ЛЮДИ БОЙОВИХ ТРАДИЦІЙ
Броненосець берегової оборони "Адмирал Ушаков", пошкоджений напередодні у бою, вночі відстав від загону Небогатова і йшов самостійно до Владивостока. Біля його штурвала стояв широколиций і вусатий рульовий, намагаючись не збитися з курсу — норд-ост 23°. Корабель проходив мимо острова Дажелет, де вранці російський флот попав у западню. Звістка про це ще не дійшла до "Ушакова", і він мав неминуче зустрітись з японцями. Але можна було наперед сказати, що його доля не буде схожою на долю кораблів загону Небогатова. На цьому броненосці були люди з іншими поглядами на військовий обов'язок, натхненні своїм командиром. Позначався на них вплив і ще однієї людини, яка сама була відсутня, але велике ім'я її було для кращих моряків втіленням мужності і слави російської зброї.
Наприкінці квітня випав ясний день. Спокійно колихалася гладінь океанських просторів з променистими далями. Осяяний промінням тропічного сонця, дотримуючись кільватерного строю, легко і плавно погойдувався військовий корабель. Низькобортний, однотипний з "Сеня-виньш" і "Апраксиным", він особливо вирізнявся двома високими трубами, що вивергали товсті клуби диму; пасма його, підіймаючись в лазурну височінь, танули й нагадували морякам легкі хмаринки далекої батьківщини.
Це був броненосець берегової оборони "Адмирал Ушаков".
По містку важко і впевнено походжав, покурюючи цигарку, високий і плечистий літній моряк. Його повнокровне обличчя з роздвоєним підборіддям, з великими рудими вусами було спокійне. У всій могутній постаті моряка, в його поставі й рішучих рухах було щось владне і підкоряюче. Серед своїх людей він славився як справжній герой моря, мужній, з великими пристрастями. А дивлячись на нього збоку, можна було подумати, що це походжає справжній корсар, якому пощастило на здобич. По зовнішньому вигляду ця роль на сцені підійшла б йому без усякого гриму. Але таким він лише здавався. Насправді ж це був чудовий командир судна капітан 1-го рангу Володимир Миколайович Міклуха-Маклай, рідний брат відомого російського мандрівника і першого дослідника островів Мікронезії.
Усіх, хто добре його знав, дивувало, що цей здібний і освічений моряк командує не кращим найновішим кораблем, а всього тільки маленьким броненосцем берегової оборони.
Міклуха-Маклай всяку справу робив з захватом. Це була незвичайна людина. Правда, неходжених шляхів у нові землі він не відкрив, як його брат, але багато плавав на різних кораблях і вважався досвідченим моряком.
В нього були великі знання і з військово-морської історії. Він не домагався підвищення на службі. Його не вабив навіть адміральський чин, якого він міг би дістати, затримавшись в тилу. Міклуха намагався скоріше попасти на війну. Особливо йому хотілося битися з японцями. Ненависть до них залишилась у нього з молодих років. Він добре їх знав, довгий чаф плаваючи командиром на пароплаві Добровільного флоту "Владивосток" біля берегів Японії.
Він уперше потрапив на корабель, коли був ще гімназистом. Море вабило Міклуху, і він вступив до Морського кадетського корпусу. Там він приєднався до передової молоді і був членом таємного "Китоловного товариства", яке поширювало заборонену літературу. Про це дізнався Третій відділ, вчинив у Міклухи обшук, і до закінчення Морського корпусу він був під підозрінням. Але він і далі підтримував зв'язок з лейтенантом Сухановим та іншими революціонерами-моряками і зберігав у себе на квартирі нелегальну літературу.
З молодих років Міклуха відзначався хоробрістю. Під час турецької війни він служив на пароплаві, перетвореному на крейсер; одного разу вдень, стоячи на вахті, він помітив на горизонті турецький броненосець. Не спитавши дозволу в командира, він змінив курс і пішов просто назустріч противникові. Обидва судна почали швидко зближуватися. В цей час вийшов на палубу командир. Він негайно відправив Міклуху під арешт, а сам повернув корабель на зворотний курс.
Родом Міклуха походив із запорозьких козаків. В дитинстві він був дуже забіякуватий, не прощав образ хлопчакам старшим за себе і часто приходив додому сам побитий і обірваний. Запальний він був і в старшому віці. Одного разу в приморському місті Миколаєві у нього сталася сутичка з одним офіцером, що образив його дружину. Офіцер був чином вищий за Міклуху. Але, незважаючи на це, він через свою запальність не стерпів і дав образникові ляпаса, знаючи, що за такий вчинок йому загрожує військовий суд. А фізично він був дуже сильний: хрестився двопудовою гирею і, жартома, не раз, ухопившись руками за заднє колесо, зупиняв однокінного візка. Він часто посміювався так над кучерами. Кучер, не знаючи, в чому справа, підганяв, бив батогом коня і лаяв його — візок не рухався, притримуваний Міклухою. Можна уявити, який важкий удар дістав його противник. Але Міклуха уникнув військового суду. По телеграфу він попросив свою матір, що жила в Петербурзі, подати заднім числом на "височайше ім'я" прохання про його відставку. Відставку було прийнято, і його судили як цивільну людину. Справа закінчилася розглядом у мирового судді. Міклуха відбувся штрафом в двадцять п'ять карбованців. Але офіцер, що образив його дружину і дістав ляпаса, змушений був, за рішенням товариського суду, теж піти у відставку.
У відставці Міклуха прослужив кілька років спершу старшим офіцером, потім командиром корабля Добровільного флоту на Далекому Сході. Його не приваблювали великі оклади. Призвання кликало його у військовий флот. У 1882 році він повернувся до Петербурга і, знову вступивши на військово-морську службу, плавав на міноносцях у Чорному морі.
І тут він швидко виявив себе сміливим моряком. Про це свідчить хоча б такий випадок. У Севастопольській бухті стояло бойове судно особливої конструкції, збудоване за проектом адмірала Попова. Воно було кругле, як колесо, і швидко поверталось, що підвищувало бойові якості цієї плавучої батареї. Броненосець називався "Адмирал Попов". Він мав низенькі борти і пересувався повільно, як черепаха. Командири боялися виходити на ньому в море, гадаючи, що він відразу піде на дно на випадок шторму. Кожний з них, дізнавшись, що буде наказ про переведення цього химерного судна із Севастополя до Миколаєва для добудови, завчасно під різними приводами списувались з нього на берег. І тільки Міклуха-Маклай, коли був призначений на нього командиром, не злякався виконати наказ.
З того часу минуло чимало років, але вони не дуже змінили вдачу Міклуха-Маклая. Він залишився таким самим гарячим і безстрашним. Нове в ньому було хіба що те, що він став нервовішим. Мабуть, на нього впливала поспішність посилки 3-ї ескадри, її непідготованість. Іноді він впадав у таке роздратування, що, здавалось, не в силах був стриматись. В такі хвилини за час плавання на броненосці "Ушаков" від нього не раз діставалось матросам, що завинили в чомусь. Бувало, що він тицьне в обличчя матросові куксою правої руки (пальці в нього були відірвані випадковим пострілом з мисливської рушниці), і одразу збентежиться, і тим справа закінчувалась. Хоча Міклуха і робив це зопалу сам, але він не дозволяв так робити своїм офіцерам. Він навіть карав тих із них, хто погано ставився до нижніх чинів. Міклуха користувався великою пошаною всієї команди і офіцерів — ті й ті вірили в нього, як в найкращого бойового командира. Броненосець під його керівництвом був цілком підготовлений до зустрічі з ворогом.
Походжаючи під тентом по містку, Міклуха викурював одну папіросу за другою і зрідка зупинявся, задумливо дивлячись крізь окуляри вперед. Там ішли кораблі. На флагманському броненосці, де був адмірал Небогатов, піднімались та спускались сигнальні прапори. Променисте тропічне сонце немилосердно розжарювало гарячою спекою верхню палубу.
На місток піднявся, повільно пересуваючи товсті ноги, старший офіцер, капітан 2-го рангу Мусатов, огрядний блондин середнього зросту, з невеликою, гладко розчесаною борідкою. Ходив він перевальцем, як качур, і, дивлячись на нього, матроси здаля жартували: "Баркас пливе". Наблизившись до командира, Мусатов виструнчився перед ним, приклав руку до козирка і заговорив:
— Володимире Миколайовичу! Офіцери з радістю довідались про те, що ми скоро з'єднаємося з ескадрою Рожественського.