Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Але головний герой нічим не показував свого торжества, і це ще більше звеличувало його в очах команди. Заклавши руки за спину, він ходив тепер по містку, спокійний і впевнений, наче вийшов на судні у звичайний мирний рейс Він лише один раз через переговорну трубу спитав машинне відділення:

— Як держиться пара? йому відповіли:

— Тиск двісті п'ятдесят фунтів.

Машинні й кочегарні відділення, незважаючи на безперервну роботу вентиляторів, сповнились нестерпним жаром. Людям важко було дихати. Мокрі від поту, вони працювали в самих штанях — напівголі. Тепер їх не треба було ні підганяти, ні просити. Вони самі розуміли свою відповідальність і вкладали в справу все, що могли. Стройові матроси, призначені на допомогу кочегарам, підносили вугілля із запасних ям. Частіше, ніж звичайно, відкривались вогненні пащі топок, ковтаючи паливо, яке підкидали кочегари. Якось особливо, наче захлинаючись, гуділи піддувала. Від сильного тиску пари тремтіли й шипіли верхні па-роприймальні колектори. За перегородками, в інших відділеннях, голоси людей приглушувались шаленою роботою машин.

Командир Ферзен, стоячи на містку, як і раніше, не втрачав своєї душевної рівноваги. Його підлеглі працювали прекрасно. Він добре знав свій корабель. Гранична швидкість, яку дав "Изумруд" на випробуванні, була двадцять чотири вузли. Але тепер, здавалось, він перевершив цю норму і, поглинаючи простір, летів уперед, як птах, що вирвався з пастки. Ворожі судна, які гнались за ним, відстаючи, зникли за горизонтом.

Це було о другій годині дня. Попереду сяяло вільне море. "Изумруд", що взяв спочатку курс на зюйд-ост, поступово схилився на норд-ост.

Але тут з командиром Ферзеном сталося щось незрозуміле. Він почав втрачати самовладання, наче зломився від надмірного тягаря. В його очах з'явилась тривога. Він неспокійно оглядав горизонт. Не було видно жодного димку. Але дедалі похмурішим ставало обличчя командира. О п'ятій годині, дізнавшись, що запаси вугілля обмежені, він наказав зменшити хід до двадцяти вузлів.

Через кілька хвилин сталась аварія в четвертій кочегарці. Ті, хто був ближче до неї, почули такий сильний тріск, ніби вибухнув снаряд. Це лопнула парова магістраль, що постачала усі кормові допоміжні механізми й рульову машину. З утвореного отвору з ревом повалила пара, наповнюючи приміщення гарячою вологою. Чотири кочегари, рятуючись від лиха, попадали на залізний настил.

Офіцери й матроси поспішали до четвертої кочегарки і зупинялись перед трапом, наче перед прірвою. Знизу, звиваючись, підіймались клуби сірої пари. Ніхто не знав, що робити. Не міг зарадити цьому і барон Ферзен, що прибіг сюди на негнучких ногах. Він лише охав і хапався за голову. Хтось з офіцерів підказав йому, що насамперед треба виключити рульову машину і перейти на ручний штурвал. Зараз же це було зроблено. Крейсер йшов уперед п'ятиадцятивузловим ходом.

З'явився кочегар Гемакін і, не питаючи дозволу командира, почав кричати на матросів.

— Чого ж ви стоїте? Мерщій давайте мені кілька робочих костюмів. Я одягну їх на себе. Приготуйте мішки, щоб замотати мені обличчя й голову. ДельфіниІ Козли! Повертайтесь швидше!

Кілька чоловік зірвалось з місця. Скоро Гемакін дістав усе, що він вимагав. Він, швидко натяг на себе спецівки. Командир не зводив з нього очей, наче хотів запам'ятати кожну дрібницю в діях цієї людини. Через хвилини дві Гемакін з замотаною мішками головою, в парусинових рукавицях, облитий холодною водою, сторчма звалився трапом униз. Його приклад наслідував один з машиністів, захопивши з собою необхідні інструменти. Через півгодини аварія була ліквідована.

Два герої і чотири кочегари, що були внизу, відбулися легкими опіками.

Здавалося б, що життя на "Изумруде" повинно піти нормальним ходом. Але барон Ферзен не переставав нервувати. Настала ніч. Корабель самотньо пробирався крізь темряву у Владивосток. Командир не лягав ані на хвилину. Не спали і його підлеглі. Після півночі один з сигнальників заявив, що попереду ліворуч миготять вогні. Може, це йому тільки здалося, тому що більше ніхто їх не бачив. Проте командир негайно наказав змінити курс праворуч. Так ішли годину-півтори і знову лягли на колишній курс.

Що далі відходив "Изумруд" від небезпеки, то більше командир втрачав самовладання. До вечора наступного дня, тобто 16 травня, він перетворився на засмиканого неврастеніка. Коли противник був на очах, він знав, що треба було робити. Але тепер зяюча порожнеча моря, здавалось, лякала його більше, ніж ворожі кораблі. Люди здивовано вдивлялись у нього і не вірили своїм очам: по містку метався не колишній вольовий командир, а жалюгідний боягуз, що випадково одягнув капітанську форму. Минулої ночі він ніяк не міг дочекатися дня, а тепер йому хотілось, щоб швидше настала темрява. Йому весь час ввижалося, що його доженуть ворожі, судна. До Владивостока з лишком вистачило б вугілля, але, з наказу командира, ламали на судні дерево й палили в топках. Він почав втручатися у справи штурмана, лейтенанта Полушкіна, твердячи, що курс ним взято неправильно. Полушкін, який закінчив академію, прекрасно знав своє діло, але був тихою і соромливою людиною. Крізь пенсне він здивовано дивився на знервованого командира, не насмілюючись заперечувати йому. Поблизу рідних берегів своїм незрозумілим страхом командир Ферзен заразив спочатку офіцерів, а потім усю команду. Всі почали чекати смертного часу. Закінчилось це тим, що "Изумруд" проскочив мимо Владивостока і направився у бухту Св. Володимира. Командир Ферзен, немовби виправдуючись перед своїми офіцерами, бурмотів, що для крейсера це буде краще. Підходи до Владивостока, мабуть, заміновані. Коли б пішли в цей порт, то могли б злетіти в повітря від російської ж міни. Була й ще одна небезпека — найімовірніше, що саме туди направились японські кораблі, щоб перетяти шлях "Изумруду". Так чи інакше, але крейсер, при нестачі вугілля, повинен був пройти зайвих сто вісімдесят миль.

Це була перша помилка.

До бухти Св. Володимира наблизились вночі 17 травня. Командир раптом вирішив перейти в затоку Св. Ольги. Але тут чомусь він вирішив, що стоянка тут незручна. А можливо, на нього вплинуло повідомлення боцманмата Смирнова, який тільки що розповів йому, як до війни в цю затоку часто заходили японські кораблі. Командир замотав головою, ніби виганяючи зі своєї уяви страшні привиди, і знову скерував крейсер у бухту Св. Володимира. Було темно. Перед людьми стояло завдання знайти собі тимчасовий притулок в цій дикій і малознайомій місцевості. Коли б командир зберіг спокій духу, то, мабуть, він не рискнув би входити в таку бухту зараз же. Тиха погода давала можливість "Изумруду" протриматися в морі до ранку. Про присутність японців тут не могло бути й мови. Не такі вони були дурні, щоб розшукувати крейсер, який за дві доби зайшов невідомо куди. Це було б так само безглуздо, як безглуздо шукати блоху, що зникла в копиці сіна. Однак командир, загубивши перспективу дії і тверезість розуму, поспішив швидше сховатися в бухті.

Вхід у бухту був досить широкий, але командир чомусь наказав спрямувати судно не посередині протоки, а біля лівого берега. Крейсер ішов п'ятнадцятивузловим ходом. Ліворуч, зовсім близько, вимальовувався в темряві мис Орєхова. Матроси на верхній палубі зраділи, побачивши рідну землю. Кінчались їхні поневіряння. Мрія перетворилася на дійсність. Лотовий правого борту вигукнув:

— Глибина десять сажнів!

Слідом за ним лотовий лівого борту сповістив:

— Глибина чотири сажні!

Тільки-но встигли повернути ручку машинного телеграфу на "тихий хід", як "Изумруд" здригнувся від поштовху і заскреготав усім своїм залізним днищем. Люди попадали. Багато хто думав, що під ними вибухнула міна. Крейсер враз зупинився, безпомічно похилився на правий борт під кутом 40—45° і, здавалося, готовий був упасти зовсім. У всіх його відділеннях раптом урвався гомін людей. В зловісній тиші барон Ферзен зарепетував: .

— Повний назад! Повний назад!

Але скільки машини не працювали, крейсер, що сів на кам'яне пасмо миса Орєхова, не рушав з місця. Пробували заводити вер, але й це не допомогло: крейсер сидів міцно, ніби був прикутий до мілини.

Це була друга помилка.

Особливої небезпеки ще не було в тому, що крейсер сів на каміння, тим більше що течі в днищі його ніде не знайшли. Можна було б дочекатися наступного припливу води, щоб знятися з каміння, можна було б розвантажити судно і таким чином уникнути аварії; нарешті, можна було б викликати телеграфом допомогу з Владивостока, а судно підготувати, щоб висадити в повітря на випадок, коли з'явиться противник. Але барон Ферзен, на круглому обличчі якого тремтіли біляві бакенбарди, дав інше розпорядження, викрикуючи:

— Японці десь близько! Кожної хвилини вони можуть накрити нас! Я не хочу, щоб "Изумруд" дістався їм! Негайно всі частини його зіпсувати і готувати судно до висадження в повітря!

На крейсері почалася незвичайна метушня. Все, що можна було розклепати і зняти, полетіло за борт, а те, що не тонуло і що піддавалося вогню, палили в топках. У бухті потопили всю дрібну артилерію, замки з більших гармат і частину кулеметів. Розбивали молотками допоміжні механізми, компаси, штурвали, прилади управління вогнем. Барон Ферзен вважав себе сумлінною людиною і не хотів, щоб якесь добро потрапило до рук японців. Він навіть зірвав голос і з піною на губах тільки хрипів, підганяючи своїх підлеглих в їхній руйнівній роботі. А ті, ніби під час пожежі, бігали по трапах знизу нагору, згори вниз, безладно метушились по різних відділеннях. Такого авралу на "Изумруде" не було з дня його народження. Коли б на все це подивитися збоку, то довелось би зробити висновок, що у всього екіпажу гострий психоз.

Настав тихий травневий ранок. Над обрієм поволі сходило сонце, голублячи засмаглі обличчя моряків. Тепер люди були зайняті іншою роботою: на шлюпках спішно звозили з корабля гвинтівки, кулемети, що залишились, продукти, посуд для їжі, похідну кухню, свої речі. Люди, знесилені постійною тривогою за своє життя, здавалося, не помічали променистої розкоші весни на морському березі. Дехто, навалюючись на весла, насторожено позирав у бік Тихого океану. Але їх вабила не краса мінливої водної рівнини (схоже, що вона була всипана сонячним пилом), а панічна тривога: чи не видно димків ворожих ко, раблів?

На "Изумруде" зосталося лише кілька чоловік: старший офіцер Пат-тон-Фантон де Верайон, боцман Куликов, мінні квартирмейстери Тейбе і Григор'єв та радіотелеграфіст Собешкін.