Капітан Фракасс - Готьє Теофіль

Незважаючи на братові запевнення, вона все ще не могла повірити в таке щастя, груди її схвильовано здіймалися, щоки були бліді, коліна підгиналися.

Принц пригорнув її до себе, а вона так тремтіла, що мусила обпертись об поруччя крісла, аби не впасти.

— ДонкГ моя,— озвався вельможа,— оцей дворянин робить вам честь, просячи вашої руки. Він із старовинного роду, має бездоганну репутацію і, як мені здається, поєднує в собі все те, чого тільки можна бажати; отож я з радістю підтримав би ваше одруження. Мені цей кавалер підходить, а от чи сподобався він вам? Біляві голови міркують не завжди так, як сиві. Спитайте своє серце, порадьтеся з душею і скажіть, чи згодні ви стати дружиною барона де Сігоньяка. Не поспішайте,— в такому серйозному ділі квапитися не треба.

Щира й ласкава усмішка принца свідчила про те, що він жартує. Отож Ізабелла наважилась — обняла батька за шию і сказала захопливо ніжним голосом:

— Мені не треба стільки думати. Якщо барон де Сігоньяк сподобався вам, батьку і повелителю мій, то я сміли-* во й чесно признаюсь, що полюбила його одразу, як тільки побачила, і ніколи не хотіла собі іншого чоловіка. Послухатись вас — це для мене буде найбільше щастя.

— Тоді дайте одне одному руку й поцілуйтеся на відзнаку заручин,— весело сказав герцог де Валомбрез.— Роман закінчується краще, аніж можна було сподіватися, судячи з його заплутаного початку. Коли ж весілля?

— Потрібно днів вісім, не менше, щоб кравці пошили вбрання,— сказав принц,— стільки ж треба й каретникам, щоб привести до ладу екіпажі. А тим часом, Ізабелло, ось ваш посаг: графство де Лінейль, від назви якого походить ваш титул і яке дає п'ятдесят тисяч екю прибутку з лісів, лук, ставів та орних земель.— І він подав їй пачку паперів.— А ви, Сігоньяк, прийміть ось цей королівський указ, який призначає вас на губернатора провінції. Ця посада нікому не пасує більше, ніж вам.

Наприкінці тієї сцени Валомбрез десь було зник, але незабаром знову появився в супроводі лакея, який ніс дерев'яну скриньку в червоному оксамитовому чохлі.

— А це, люба сестричко,— сказав він нареченій,— мій весільний подарунок.— І Валомбрез подав їй скриньку, на кришці якої виднів напис: "Для Ізабелли". Це була та сама шкатулка, яку молодий герцог свого часу подарував акторці і від якої та чеснотливо відмовилась.— Тепер,— додав він з чарівною усмішкою,— ви, сподіваюсь, приймете все це, не допустите, щоб марно пропали чудові діаманти чистої води і перли такого прекрасного блиску. Хай вони будуть такі чисті, як ви!

Ізабелла, всміхаючись, узяла намисто й наділа собі па шию, мовби показуючи цим чудовим каменям, що вона не таїть проти них злоби. Потім обкрутила навколо своєї перламутрової руки низку перлів у три ряди, почепила в вуха розкішні сережки.

Що додати до цього? Минув тиждень, капелан обвінчав Ізабеллу та Сігоньяка; свідком у молодого був машгіз де Брюйєр. Замкова каплиця, де вони вінчалися, була повна квітів і залита вогнями воскових свічок. Співали привезені молодим герцогом півчі, й голоси їх, здавалося, линули до неба, несучи з собою мотет Палестріни3. Сігоньяк сяяв од радості, Ізабелла була чарівна під довгою білою фатою, і ніхто, не знаючи того, ніколи не запідозрив би, що ця молода красуня, така шляхетна і заразом така скромна, схожа на принцесу крові, прийшла зі сцени, де вона при світлі свічок грала в комедіях. А Сігоньяк, новий губернатор провінції, капітан мушкетерів, прекрасно одягнений молодик, був зовсім не схожий на того бідолашного убогого дворянина, злидні якого змальовано на початку нашої розповіді.

Після пишного обіду, на якому були принц, Валомбрез, маркіз де Брюйєр, шевальє де Відаленк, маркіз де л'Етан і кілька доброчесних дам з числа друзів дому, молоде подружжя пішло собі; і нам слід залишити їх на порозі шлюбного покою, стиха наспівуючи на античний лад: "Гімен, о Гіменей!" Таїнство щастя треба поважати, до того ж Ізабелла така цнотлива, що вмерла б від сорому, якби хтось нишком розстебнув шпильку на її корсажі.

XXII. Замок щастя

Ставши баронесою де Сігоньяк, оточена "шанобою, Ізабелла, звісно ж, не забула про своїх добрих товаришів із трупи Ірода. Вона не могла запросити їх на своє весілля, бо становище її тепер дуже відрізнялося від їхнього, зате вручила всім їм подарунки, і зробила це з такою чарівною делікатністю, яка подвоювала вартість того подарунка. До самого від'їзду акторів Ізабелла часто ходила на їхні вистави і, як людина, що розуміється на цьому мистецтві, аплодувала у вдалих місцях. Нова баронеса зовсім не приховувала, що була актрисою, і це позбавляло лихі язики бажання говорити про неї, а такої можливості пліткарі не поминули б, якби вона робила з свого минулого таємницю. А втім, знатне походження Ізабелли примушувало всіх мовчати, а її скромність дуже скоро завоювала навіть серця жінок, які сходилися на думці, що таку шляхетну даму не завжди побачиш навіть при дворі. Король Людовік XIII, почувши про Іза-беллині пригоди, похвалив її за розважливість, а Сігоньякові виявив особливу ласку за його стриманість: доброчесний монарх не любив зухвалих і розбещених молодих людей. Спілкуючись із зятем, явно на краще змінився Валомбрез, і принц дуже радів цьому.

Отож молоді чудово жили собі, дедалі дужче закохуючись одне в однопгі не відчуваючи того надміру щастя, який псує навіть найкраще життя. А проте з певного часу Ізабелла начебто захопилася якоюсь таємничою діяльністю. Вона про щось радилася з своїм управителем; до неї приходив архітектор, приносячи па розгляд якісь плани; скульптори та художники діставали від неї розпорядження і потім їхали невідомо куди. Все це робилося потай від Сігоньяка, у згоді з Валомбрезом, який, схоже було, знав таємницю.

Минуло кілька місяців — час, який, напевно, був потрі-

бон, щоб здійснити задумане,— і ось одного чудового ранку Ізабелла сказала Сігоньякові:

— Дорогий мій володарю, невже ви ніколи не згадуєте свій бідний замок і не хочете знову побачити колиску пашої любові?

— Я не такий невдячний і не раз думав про це, тільки не наважувався запропонувати таку подорож, не знаючи, чи сподобається вона вам. Я не дозволив би собі одірвати вас від утіх королівського двору, окрасою якого ви є, і завезти у той напіврозвалений замок, притулок щурів та сов, хоч він мені й дорожчий від найрозкішнішого палацу, бо там довгі віки жили мої предки, там я вперше побачив вас — для мене це завжди буде святе місце, в якому я охоче поставив би вівтар.

— А я,— мовила Ізабелла,— дуже часто думаю, чи цвіто ще той кущ шипшини в саду.

— Цвіте,— сказав Сігоньяк,— я певен; дикі кущі живучі, а після того, як ви торкнулися шипшини, вона цвістиме безперестанку, навіть коли довкруг — пустка.

— На відміну від звичайних чоловіків,— сміючись, відповіла баронеса де Сігоньяк,— ви після шлюбу стали ще люб'язніші, ніж були, і співаєте мадригали своїй дружині, мов коханці. Якщо ваше бажання збігається з моєю забаганкою, то, може, поїдемо на цьому тижні? Зараз гарна пора, спека вже минула, у нас буде чудова подорож. Валомбрез поїде з нами, і Чікіту я візьму, для неї це буде задоволення — знову побачити свій край.

Зібралися дуже скоро. І — в дорогу. Мандрівка була недовга й приємна; Валомбрез заздалегідь домовився про перепряжних коней, і за кілька днів подорожні приїхали до того місця, де від битого шляху відходить схожий па алею путівець, що веде до замку Сігоньяків. Була десь друга година після полудня, на небі яскраво світило сонце.

Коли карета звернула на% алею і попереду раптом відкрився замок, Сігоньяк неначе остовпів: він не впізнавав рідних місць, хоч і добре пам'ятав їх. Дорога була рівна, без вибоїв. Кущі огорожі підстрижено так, що можна було пройти, не подряпавшись об їхні колючки. Майстерно обрізані дерева кидали доволі тіні, а в рамі, яку утворювало їхнє склепіння, появилася зовсім нова картина.

На місці похмурої, жалюгідної оселі, яку ми пам'ятаємо з попереднього сумного опису, під веселим промінням сонця здіймався зовсім новий замок, схожий на колишній так, як син буває схожий на свого батька. Одначе в обрисах його нічого не змінилося. Архітектурні форми були ті самі; але за кілька місяців він помолодшав на цілі століття. Камені,

14 6—260

401

що колись пообвалювались, тепер були на своєму місці. Чотири стрункі білі вежки під красивими черепичними дахами стояли симетрично і гордовито, мов феодальна сторожа, на кожному розі замку, підносячи в голубе небо свої позолочені флюгери. Покрівля, оздоблена тонким металевим гребенем, замінила стару, побиту, місцями облуплену, порослу мохом черепицю. Вікна, що колись були забиті дошками, тепер блищали новими шибками в свинцевих рамах, зроблених у формі кіл та ромбів; на заново відбудованому фасаді не було жодної тріщини. Вхід, де раніше були поточені шашелем, облуплені стулки старих дверей, закривали прекрасні нові дубові двері, багато оковані залізом. Над дверима, посеред майстерно видовбаних на камінні прикрас, сяяв родовий герб Сігоньяків — три лелеки на блакитному тлі — з благородним гаслом, ще недавно геть стертим, а тепер дуже чітким, зробленим золотими літерами: "Alta petunt" l.

Якийсь час Сігоньяк мовчки дивився на це казкове видовисько, потім обернувся до Ізабелли і сказав:

— Вам, добра фея, зобов'язаний я цим перетворенням, мого замку. Досить було вам тільки доторкнутися своєю чарівною паличкою, щоб повернути йому колишні пишноту, красу і молодість. Я безмежно вдячний вам за цю приємну несподіванку — вона чудова, як і все, що йде від вас Хоч я нічого й не казав, а ви вгадали жадання моєї душі.

— Подякуйте ще одному чарівникові, який дуже допоміг мені в усьому цьому,— відповіла Ізабелла, показуючи на Валомбреза, який сидів у кутку карети.

Барон потис руку молодому герцогові.

Поки точилася ця розмова, карета під'їхала до замку, з цегляних димарів якого вився густий білий дим, показуючи, що тут ждуть важних гостей.

Коли карета зупинилась біля ґанку і з неї вийшли барон, баронеса та герцог, П'єр, стоячи в красивій новій лівреї на порозі, широко розчинив двері. Вісім чи десять лакеїв, вишикувавшись в один ряд на сходах і низько кланяючись, вітали нових господарів, яких вони ще не бачили.

Вправні художники повернули настінним фрескам втрачену свіжість.