Капітан Фракасс - Готьє Теофіль

Ви ж знаєте, вреднюка, що я зовсім не хочу виходити заміж; руки без серця я не,віддам, а моє серце вже не належить мені.

— Ви заговорите інакше, коли побачите того, кого я вибрав для вас.

— Ніколи, ніколи! — відповіла Ізабелла, і голос її затремтів од хвилювання.— Я буду вірна дорогому для мене спомину, бо ж нб думаю, що ви збираєтесь приневолити мене.

— О ні! Не такий уже я тиран; про одне тільки прошу: не відштовхуйте мого обранця, доки не побачите його.

Не чекаючи сестриної згоди, Валомбрез підвівся і вийшов у сусідню кімнату. А за мить повернувся, ведучи з собою Сітоньяка, у якого, здавалося, серце от-от вискочить з грудей. Тримаючись за руки, молоді люди постояли якусь мить на порозі,— сподівалися, що Ізабелла погляне в їхню сторону, але вона скромно опустила очі, дивилася на край свого корсажа й думала про друга, не підозрюючи, що він тут, біля неї.

Впевнившись, що сестра знову поринула в задуму і зовсім не помічає їх, Валомбрез ступив кілька кроків до цеї, ведучи барона за кінчики пальців, як ведуть у танці даму, й церемонно вклонився; за ним так само вклонився і Сігоньяк. Тільки Валомбрез весело всміхався, а Сігоньяк був блідий, мов крейда. Хоробрий з мужчинами, він, як і всі шляхетні серця, був несміливий з жінками.

— Графине де Лінейль,— сказав Валомбрез трохи пишномовно, з навмисне перебільшеною церемонністю,— дозвольте мені відрекомендувати вам мого доброго друга, якого, сподіваюсь, ви приймете прихильно: барон де Сігоньяк.

Почувши це ім'я, Ізабелла здригнулась і, хоча й подумала спершу, що брат глузує, кинула бистрий погляд на прибульця. А як зрозуміла, що Валомбрез не обманює, її охопило надзвичайне хвилювання. Спочатку вона геть зблідла — кров прилила до серця; потім ніжний рум'янець, мов рожева хмарка, покрив її чоло, щоки і верхню частину грудей, що видніла з-під пов'язаної на шиї косинки. Не кажучи ні слова, вона встала й кинулась Валомбрезові на шию, сховавши лице на плечі молодого герцога. Струнке тіло дівчини здригнулося від ридань, і сльози змочили оксамит камзола в тому місці, де вона припала головою. Цим прекрасним порухом, таким соромливим і жіночим, Ізабелла показала всю свою душевну делікатність. Зрозумівши винахідливу добрість Валомбреза, вона дякувала братові і обнімала його, бо обняти свого коханого не могла.

Коли минув час, достатній, на думку герцога, щоб заспокоїтись, Валомбрез м'яко вивільнився з обіймів Ізабелли і, відводячи її руки, якими дівчина, приховуючи сльози, затулила обличчя, сказав:

— Люба сестро, дайте ж нам глянути на ваше чарівне личко, а то мій приятель подумає, що у вас до нього нездоланна відраза.

Ізабелла послушно підвела на Сігоньяка свої прекрасні очі, які сяяли неземною радістю, хоча блискуча перлинка сліз іще тремтіла на її довгих віях; потім вона подала йому білу руку, й барон, нахилившись, ніжно поцілував її. Відчуття того поцілунку дійшло до самого серця дівчини, і вона мало не зомліла; але такі солодкі хвилювання минають швидко.

— То, виходить, правду я казав, що ви добре приймете нареченого, якого я знайшов для вас? — мовив Валомбрез.— Іноді не шкодить наполягти на своєму. Коли б я не був такий упертий, як ви рішучі, то наш дорогий Сігоньяк повернувся б у свій маєток, не побачивши вас, а це, погодьтеся, було б прикро.

— Я згодна, любий брате; ви показали надзвичайну добрість. За таких обставин лише ви могли піти на примирення, бо ж потерпілим були тільки ви.

— Це правда,— озвався Сігоньяк,— герцог де Валомбрез проявив щодо мене великодушність і шляхетність; він геть відкинув, здавалося б, цілком природну злопам'ятливість і прийшов до мене з щирим серцем та розкритими обіймами. За те горе, якого я завдав, він мстить своїм благородством, поклавши на мене ношу вічної вдячності йому — легкий тягар, який я з радістю нестиму до самої смерті.

— Не кажіть цього, дорогий бароне,— відповів Валомбрез,— ви на моєму місці зробили б точнісінько так же. Два хоробрі зрештою неодмінно зрозуміють один одного; схрещуються шпаги — з'єднуються душі, і ми рано чи пізно стали б вірними друзями, як Тесей і Пейрітой, як Ніс і Ев-ріал, як Піфій і Дамон !. Та годі вже про мене. Скажіть лучче моїй сестрі, як ви сумували за нею, як думали про неї у замку Сігоньяків, де я попоїв краще, ніж будь-коли в своєму житті, хоч, за вашими словами, там звичайно вмирають з гололу.

— Я теж пам'ятаю, яка чудова там була вечеря,— усміхнулась Ізабелла.— Приємна згадка.

— Скоро виявиться, що в моїй вежі голоду були справжні бенкети Валтасара2,— зауважив Сігоньяк.— Але я не соромлюся своєї щасливої бідності, яка викликала у вас, люба Ізабелло, співчуття до мене; я благословляю дї, я вдячний їй за все.

— Мабуть,— сказав Валомбрез,— я зараз піду привітаюся з батьком і попереджу його про ваш приїзд, хоч це, признаюсь, і не буде несподіванкою для нього. То як, графине, ви, думаю, згодні вийти за барона де Сігоньяка? Я не хотів би пошитися в дурні. Ви згодні? Гаразд. Тоді я можу піти: нареченим інколи є що сказати одне одному — щось зовсім невинне, але присутність брата заважає; залишаю вас удвох, певен, що ви будете вдячні мені; до того ж і обов'язки дуеньї — не моє діло. Прощайте. Я скоро повернусь по Сігоньяка, щоб провести його до принца.

Невимушено сказавши це, молодий герцог надів свого капелюха і вийшов, лишивши закоханих самих. Хоч яке приємне було товариство Валомбреза, його відсутність була ще приємніша.

Сігоньяк підійшов до Ізабелли, взяв її за руку, і дівчина не прибрала її. Якусь хвилину обоє захопленими очима дивились одне на одного. Таке мовчання красномовніше, ніж слова; вони так довго не бачилися, що тепер не могли надивитися; нарешті барон сказав своїй коханій:

— Я просто не вірю своєму блаженству. Яка дивна доля! Ви полюбили мене тому, що я був бідний і нещасний, а те, що мало погубити мене, привело до щастя. Акторська трупа зберегла для мене янгола краси і доброчесності; збройний напад дав мені друга, а викрадення вас призвело до того, що ви маєте батька, який марно шукав дочку; і все це від того, що одної темної ночі в ландах збилася з дороги ба-лагула.

— Нам судилося полюбити одне одного, так визначило небо. Рідні душі неодмінно стрічаються, якщо вони вміють чекати. У вашому замку я відчула, що це збувається моя доля; коли я побачила вас, моє серце, яке доти не відгукувалось ні на які зальоти, затремтіло від небувалого хвилювання. Ваша сором'язливість вплинула на мене дужче, ніж будь-яке завзяття, і я ще тоді вирішила, що належатиму тільки вам чи богові.

— І все-таки ви, злюка, відмовили мені, коли я на колінах просив вашої руки; знаю, що в цьому проявилася ваша великодушність, але то була жорстока великодушність.

— Я спокутую це, наскільки зможу; ось вам моя рука разом із серцем, яке вже и так належить вам. Графині де Лінейль не обов'язково бути такою строгою, як мала бути бідна Ізабелла. Я тільки боялася, що ви з гордості не захочете більше й знати мене. А й справді, покинувши мене, ви не одружилися б з іншою? Були б мені вірні, навіть не маючи ніякої надії? Чи думали ви про мене, коли Валомбрез приїхав у ваш замок, щоб забрати вас?

— Люба Ізабелло, вдень я кожною своєю думкою линув до вас, а ввечері, поклавши голову на подушку, до якої доторкнулося колись ваше чисте чоло, благав усі божества сну явити мені в їхньому чудодійному дзеркалі ваш чарівний образ.

— І часто ті добрі божества виконували ваше благання?

— Вони жодного разу не обманули моїх сподівань, і тільки вранці ви щезали через двері з слонової кості. О, яким довгим видавався мені день, я волів би спати й спати.

— Я теж щоночі бачила вас. Наші закохані душі зустрічались у сні. Але тепер ми, слава богу, з'єдналися надовго, сподіваюсь, назавжди. Принц, з яким Валомбрез усе погодив — інакше брат і не робив би всього цього,— без сумніву, схвально сприйме ваше прохання. Він не раз дуже добре говорив мені про вас і все якось чудно поглядав на мене, я страшенно ніяковіла від тих поглядів, тільки не наважувалась пояснити собі, що вони означають, а Валомбрез ніколи й не натякнув, що в нього вже пемає ненависті до вас.

В цю мить повернувся молодий герцог і сказав Сігоньякові, що принц чекає на нього.

Сігоньяк встав і, вклонившись Ізабеллі, пішов за Ва-ломбрезом через розкішні апартаменти, в кінці яких був кабінет принца. Старий вельможа в чорному костюмі, при всіх своїх орденах, сидів у великому кріслі біля вікна, за столом, покритим турецькою скатертю і заваленим паперами та книгами. Його поза, незважаючи на привітний вираз обличчя, була трохи напружена, як у людини, котра жде урочистої зустрічі. Світло м'яко падало на його лоб, і кілька волосин, вибившись із укладених на скронях буклів, блищали в тому світлі, мов срібні ниточки. У нього був добрий, твердий і ясний погляд, шляхетне обличчя з віком змінилося, час лишив на ньому свої сліди — позбавив колишньої вроди, а натомість додав йому величі. Навіть без орденів та інших знаків, які свідчили про його високе становище, принц викликав до себе глибоку пошану. Найтемніший і найдикі-ший селюк зрозумів би, що це — істинний вельможа.

Підвівшись із крісла, принц відповів на привітання Сігоньяка і знаком запросив його сісти.

— Дорогий батьку,— мовив Валомбрез,— рекомендую вам барона де Сігоньяка, колишнього мого суперника, тепер друга, а незабаром і родича, якщо на те буде ваша згода. Йому я зобов'язаний тим, що взявся за розум. А це немалий борг. Барон поштиво звертається до вас із проханням, і я буду радий, якщо ви люб'язно погодитесь задовольнити його.

Принц жестом запросив Сігоньяка говорити. Підохочений цим, барон встав, уклонився і мовив:

— Принце, я прошу у вас руки вашої дочки, графині Ізабелли де Лінейль.

Старий вельможа якусь мить помовчав, мовби раздуму-ючи, потім відповів:

— Бароне де Сігоньяк, я ладен задовольнити ваше прохання і дати свою згоду, якщо тільки моя батьківська воля не суперечитиме добрій волі моєї дочки. Я ні в чому не силуватиму її, не вдаватимусь до тиранії, остаточне рішення тут може прийняти тільки графиня де Лінейль. Треба спитати у неї. У молодих дівиць часом бувають свої дивацтва.— Принц мовив ці слова з тонким лукавством і розумною усмішкою придворного, бо хоч він і знав уже, що Ізабелла любить Сігоньяка, але батьківська гідність веліла йому вдавати, буцімто він ні про що й не догадується.— Валомбрез,— озвався він після паузи,— розшукайте сестру, без неї я, далебі, не можу нічого відповісти баронові де Сігоньяку.

Валомбрез зник і незабаром повернувся з Ізабеллою, що йшла ні жива, ні мертва.