Смерть у Венеції - Манн Томас
Ашенбах не розумів жодного слова з того, що хлопець казав, і хоч то, може, були найбуденніші слова, для його вуха вони зливалися в якусь милозвучну цілість. Так чужа мова хлопця ставала музикою, веселе сонце щедро заливало його своїм сяйвом, а велична синява моря була тлом для його краси.
Скоро Ашенбах знав кожну лінію, кожну позу цього чудового, нічим не скутого тіла, щоразу з радістю вітав наново кожну риску відомої вже краси, і його захватові, ніжній схвильованості почуттів не було краю. Жінки кликали хлопця привітатися з гостем, що підійшов до кабіни; він біг мокрий, мабуть, щойно вискочивши з води, стріпував кучерями, і коли, подаючи руку, всією вагою спирався на одну ногу, а другою тільки ледь торкався землі, тіло його чарівно вигиналося, граціозно напружувалося, в ньому відчувалася несмілива уважність до відвідувача і чемність, якої вимагало аристократичне виховання. Або він лежав на піску, по груди загорнутий у купальне простирало, спершись підборіддям на тонко виточену руку, а той, якого кликали "Ясю", упадав коло нього, сидячи навпочіпки, і нічого не було кращого за усмішку, яка грала на устах і світилася в погляді цього улюбленця богів, коли він дивився на нижчого за себе, на свого васала. Або він стояв над водою сам, віддалік від матері й сестер, майже біля Ашенбаха, стояв рівно, заклавши руки за потилицю, повільно розгойдуючись, і замріяно дивився на морську блакить, а хвильки, набігаючи, полоскали йому пальці. Його медового кольору волосся закручувалося в кучері на скронях і на потилиці, сонце просвічувало пушок між лопатками, крізь тканину, яка щільно прилягала до тіла, проступала тонка лінія ребер і симетрія грудей, западини під пахвами були ще гладенькі, як у статуї, шкіра під коліньми полискувала, а блакитні жилки створювали враження, що це тіло зліплене з прозорого матеріалу. Який добір, яка точність думки була втілена в цьому виструнченому, по-юнацькому довершеному тілі! Але хіба сувора й чиста воля, що, творячи в темряві, дала змогу появити на світ цей божистий витвір, не була знайома, притаманна і йому, митцеві? Хіба не діяла вона і в ньому, коли він, сповнений тверезої пристрасті, вивільняв із мармурової брили мови струнку форму, яку побачив своїм духовним зором і відтворив як образ і віддзеркалення духовної людської краси?
Образ і віддзеркалення! Він охоплював поглядом благородну постать там, на краю блакиті, і в безмежному захваті думав, що осягнув тим поглядом саму красу, форму як божественну ідею, єдину і чисту довершеність, яка живе в світі духа і яка постала тут в образі і подобі людській, щоб йому було легко й радісно їй поклонятися. Це було сп'яніння, і він, митець, на порозі старості, віддавався йому бездумно, навіть жадібно. Дух його народжувався наново, все, що дала йому освіта, збурилося, пам'ять видобула зі своїх глибин прадавні думки, традицією передані йому в молодості й ніколи досі не зігріті своїм власним вогнем. Хіба ж не читав він десь, що сонце відвертає нашу увагу від інтелектуального і спрямовує її на чуттєве? Воно, мовилось там, так запаморочує й зачаровує наш розум і нашу пам'ять, що душа з радощів зовсім забуває про себе саму і з безмежним подивом прикипає поглядом до найкращої з речей, осяяних сонцем, навіть ще більше: тільки завдяки тілові вона тоді може піднятися до високого споглядання. Амур справді схожий на математиків, які показують нездарним дітям відчутні на дотик зображення чистих форм, — так і цей бог, щоб зробити для нас духовне видимим, залюбки використовує образ і барви людської молодості, яку він робить знаряддям пам'яті і оздоблює всією звабою краси, щоб, коли ми бачимо її, у нашому серці прокидалися біль і надія.
Так думав, так відчував захоплений Ашенбах. З морського шуму й сонячного блиску виткалась для нього чарівна картина. Старий платан під мурами Афін — те священно-тінисте, напоєне запахом квіток аврамового дерева місце, яке прикрашають скульптури й побожні дари на честь німф і Ахелоя. Прозорий струмок дзюрчить по гладенькій ріні, збігаючи до підніжжя крислатого дерева, сюрчать коники. А на моріжку, ледь спадистому, такому, що лежачи можна покласти на нього голову, ніби на подушку, розташувалося двоє чоловіків, сховавшись тут від пекучого сонця: один літній і один молодий, один бридкий і один красень, мудрий і той, хто створений, щоб його любили. I Сократ, то складаючи хвалу вроді Федра, то дотепно жартуючи, навчав його, що таке туга за довершеним і що таке доброчесність. Він казав йому про гарячу хвилю страху, яка заливає того, хто здатен почувати, коли перед його очима відкривається подоба вічної краси; казав йому про темну жадобу поганої, чужої всьому священному людини, яка не може уявити краси, дивлячись на її відображення, і нездатна відчувати побожного захвату; казав про священний ляк, що опадає благородну людину, коли вона бачить божистої вроди обличчя й довершене тіло, про те, яка вона стає окрилена, не тямиться з захвату, ледве зважується звести очі на те втілення краси і ладна приносити йому жертви, як зображенню бога, коли б не боялася, що люди назвуть її причинною. Бо лише краса, любий Федре, гідна любові і водночас видима; вона — єдина форма духовного, яку ми можемо сприйняти почуттями і витримати, добре запам'ятай це! Що б з нами було, якби розум, істина, доброчесність, якби саме божественне з'являлося нам в одежі почуттів? Хіба ми не загинули б, не згоріли б від любові, як колись Семела перед Зевсом? Отже, краса — шлях чуттєвості до духа, тільки шлях, тільки засіб, любий Федре,... I тоді він, хитрий залицяльник, висловив дуже тонку думку: мовляв, той, хто любить, ближчий до божественного, ніж той, кого люблять, тому що бог живе в першому з них, а не в другому, — і мабуть, найтоншу, найглузливішу думку з усіх, які будь-коли спадали в голову людині, думку, від якої пішло все лукавство, вся потаємна хтивість любовної жаги.
Щастя письменника — думка, що може вся перейти в почуття, почуття, що може все перейти в думку. Така жива думка, таке чітке почуття в ті дні володіли Ашенбахом і були підвладні йому: думка, що природа тремтить від блаженства, коли дух у побожному захваті схиляється перед красою. Раптом йому захотілося писати. Правда, кажуть, що Ерот любить дозвілля, що він тільки для нього й створений. Але на цій стадії кризи збудження враженого його стрілою Ашенбаха переросло в творчість. Власне, майже однаково, що спонукає митця до творчості. Потреба висловити свою думку про одну вагому, пекучу проблему культури й смаку заволоділа його інтелектом, пройняла всю його істоту. Тема була йому знайома як частка його власного досвіду; бажання, щоб вона заблищала в світлі його слова, стало непереборним. До того ж йому хотілося працювати в присутності Тадзя, взяти постать хлопця за взірець, примусити свій стиль наслідувати лінії цього тіла, яке йому здавалося божистим, і піднести його красу в світ духа, як колись орел підніс в ефір троянського пастуха. Ніколи ще він не відчував такої насолоди від слова, ніколи не був такий певний, що Ерот присутній у слові, як у ці небезпечно-коштовні години, коли він, сидячи за своїм простеньким столиком під тентом, дивлячись на свого ідола і чуючи музику його голосу, формував на взірець краси Тадзя свій невеличкий твір — тих півтори сторінки вишуканої прози, прозорість, благородство і натхненна напруга почуттів якої невдовзі мала викликати захват багатьох читачів. Справді добре, що світ знав тільки чудовий твір, а не його джерела, не умови, за яких він витік; бо знання джерел, з яких митець черпав своє натхнення, не раз могло б збентежити, злякати читачів і чудова річ перестала б впливати на них. Дивні години! Дивно-виснажливі зусилля! Незвичайно плідні взаємини духа з тілом! Коли Ашенбах склав свої папери і налаштувався йти з пляжу, він відчував себе знесиленим, спустошеним, і його мучило сумління, неначе після якоїсь розпусної пригоди.
Другого ранку, виходячи з готелю, він зі сходів побачив Тадзя, який простував до моря — сам, без нікого — і вже був майже біля огорожі. Бажання, проста думка скористатися нагодою і нав'язати веселе, невимушене знайомство з тим, хто, сам того не знаючи, викликав у нього таке піднесення й хвилювання, озватися до нього, натішитись його відповіддю, його поглядом зринула в душі Ашенбаха і погнала його вперед. Хлопець ішов повільно, догнати його було легко, і Ашенбах прискорив ходу. Він доганяє його на вимощеній дошками стежці біля кабін, хоче погладити його по голові, покласти йому руку на плече, якісь слова, якась привітна французька фраза вже крутиться в нього на язиці, — і враз він відчуває, що серце його, може, від швидкої ходи, гупає, як молоток, що він задихався і здатний озватися хіба здавленим, тремтячим голосом; він вагається, хоче опанувати себе, раптом лякається, що вже надто довго йде за хлопцем, що той може помітити, обернутися й запитливо глянути на нього; він ще раз пробує заговорити і не знаходить у собі сили, відмовляється від свого наміру і, похиливши голову, проходить повз Тадзя.
"Надто пізно! — подумав він. — Надто пізно!" Але чи справді було надто пізно? Спроба, якої він не зробив, можливо, скінчилася б добре, легко й радісно — витверезила б і вилікувала б його. Та, мабуть, він, літній чоловік, не хотів витвережуватись, надто цінував він своє сп'яніння. Хто відгадає суть і форму життя в мистецтві! Хто зрозуміє глибокий інстинктивний сплав самодисципліни й самоволі, на який воно спирається! Бо небажання витверезитись і видужати — самоволя. Ашенбах не був уже схильний до самокритики: смак, духовний стан, властивий його вікові, самоповага, зрілість і пізно здобута простота заважали йому розчленувати причини й вирішити, що не дало йому здійснити свій намір: сумління, безпорадність чи слабкодухість. Він був збентежений, боявся, що хтось, хай навіть тільки сторож, міг побачити його втечу, його поразку, боявся видатися смішним. А втім, він сам глузував зі свого кумедно-святобливого страху. "Злякався, — думав він, — злякався, як півень, що в розпалі бійки боягузливо опустив крила. Справді, це бог відбирає в нас мужність, коли ми дивимось на того, кого любимо, пригинає до землі наш гордий розум..." Він бавився, поринав у мрії, він був надто зарозумілий, щоб лякатися свого почуття.
Він уже не турбувався тим, доки триватиме його дозвілля, яке він сам собі влаштував; йому й на думку не спадало повертатися додому.
