Смерть у Венеції - Манн Томас
Вставши з-за столу, він покурив, посидів, походив по парку, сповненому вечірніх пахощів, рано ліг у постіль і, не прокидаючись, міцно проспав цілу ніч у строкатому світі снів.
Другого дня не вигодинилось. Дув береговий вітер. Море під білястою запоною неба було тупо спокійне, ніби висохле, з нудно близьким обрієм; воно так далеко відступило від берега, що стало видно довгі смуги піщаних мілин. Коли Ашенбах відчинив вікно, йому здалося, що він чує гнилуватий дух лагуни.
Настрій у нього зіпсувався. Він зразу ж подумав про від'їзд. Колись, багато років тому, після радісних весняних днів його захопила тут така сама погода, пригнітила, сповнила серце тяжкою нудьгою, і йому довелося тікати з Венеції. Хіба він не відчуває знов до всього пекучої відрази, такої ж, як і тоді, хіба в нього не почало тиснути в скронях, не обважніли повіки? Ще один переїзд завдав би надто багато клопоту, але якщо вітер не зміниться, він тут не витримає. Про всяк випадок він вирішив не розпаковувати всіх речей. О дев'ятій годині він поснідав у буфеті між залою і їдальнею.
Тут панувала врочиста тиша — гордість великих готелів. Кельнери, обслуговуючи гостей, ходили зовсім нечутно. Брязкіт ложечки об чашку, пошепки сказане слово — оце й усе, що тут могло вловити вухо. В кутку, за два столики навскоси від себе, Ашенбах побачив молодих польок з гувернанткою. В цупких синіх полотняних сукнях з білими виложистими комірцями й чохлами, з пригладженими попелясто-сірими косами й почервонілими очима, вони сиділи дуже рівно, передаючи одна одній вазочку з варенням. Хлопця з ними не було.
Ашенбах усміхнувся. "Ого, маленький феаку! — подумав він. — Видно, ти, на відміну від сестер, маєш особливе право спати скільки завгодно". I, раптом повеселішавши, він подумки процитував:
Новий щоразу одяг, і тепла купіль, і спокій.
Він неквапливо поснідав, забрав пошту в портьє, який ввійшов з нею, тримаючи в руках обшитого галунами кашкета, і, закуривши циґарку, розпечатав кілька листів. Тож вийшло, що він сидів ще в буфеті, коли туди зайшов малий сплюх, на якого очікували в кутку сестри.
Хлопець відчинив двері й серед цілковитої тиші перетнув навскіс приміщення, прямуючи до свого столика. Хода його,— і в тому, як він тримав плечі, і в тому, як рухав коліньми, як ставив ноги в білих черевиках, — була надзвичайно граціозна, дуже легка, несмілива і водночас горда. Чару їй додавало ще й дитинне збентеження хлопця: він двічі опускав очі, поки, ледь озираючись на сусідні столики, дійшов до сестер. Усміхнувшись і щось сказавши своєю м'якою, нерозбірливою мовою, він сів на стілець, і Ашенбаха, який тепер бачив його в профіль, наново здивувала і навіть злякала справді божиста краса цього смертного. Сьогодні хлопець був у легкій лляній блузі, білій, у синю смужку, з червоним шовковим бантом, зав'язаним під білим стоячим комірцем. Але над тим комірцем, що не дуже й пасував до всього його вбрання, здіймалася чудесна квітка — голова незрівнянної вроди, голова Ерота з жовтавого пароського мармуру, з тонкими суворими бровами, з темно-золотими кучерями, що м'яко спадали на скроні й на вуха.
"Гарний, дуже гарний! — подумав Ашенбах з тим професійно-холодним схваленням, у яке митець часом одягав своє хвилювання і свій захват, коло дивиться на шедевр. I додав про себе: — Далебі, коли б на мене не чекали море й пісок, я б сидів тут доти, доки й ти". Він підвівся і, відповідаючи на шанобливі вітання персоналу, пройшов залою, спустився з великої тераси і стежкою, вимощеною дошками, подався просто до обгородженого пляжу для пожильців готелю. Там босий старий чоловік у полотняних штанях, матроській сорочці й солом'яному брилі, що був за сторожа, показав йому призначену для нього кабіну. Ашенбах звелів сторожеві винести стіл і стілець назовні, на засипаний піском дощаний поміст, а сам зручно вмостився в шезлонзі, перетягши його ближче до води, де пісок був жовтий, як віск.
Вигляд пляжу, культури, що безтурботно, всіма почуттями віддавалася насолоді на самому краю стихії, розважав і тішив його більше ніж будь-коли. Сіре, пласке море вже ожило, на ньому з'явилися діти, які чалапали по воді, плавці, строкаті постаті, що, заклавши руки за голову, лежали на піщаних мілинах. Інші веслували в маленьких човниках без кіля, пофарбованих у червоний і синій кольори, й весело реготали, коли човники перекидалися. Перед довгим рядом кабін, на дощаних помостах яких люди сиділи, мов на верандах, панував жвавий рух і поряд лінивий спокій, дбайлива елеґантність вранішніх туалетів і голизна, що зухвало й незворушно користувалася волею приморської місцевості. Люди весело розмовляли, ходили одні до одних у гості. Біля самого моря по вологому й твердому піску прогулювалися купальники в білих халатах або в широких яскравих пляжних костюмах. Праворуч діти вибудували в піску химерну фортецю, обтикавши її прапорцями всіх країн. Продавці мушель, тістечок і овочів, стоячи навколішки, розкладали свій товар. Ліворуч, перед однією з кабін, що стояла впоперек до інших та до моря і з цього боку замикала пляж, розташувалася російська родина: бородаті чоловіки з великими зубами, крихкотілі, мляві жінки, дівчина з прибалтійської провінції, що сиділа біля мольберта і, щось розпачливо вигукуючи, малювала море, двоє добродушно-бридких дітей, стара нянька в хустці, з лагідно-послужливими жестами рабині. Вони вдячно втішалися життям, невтомно покрикували на неслухняних дітей, що пустували на березі, довго жартували, послуговуючись кількома відомими їм італійськими словами, з дотепним дідком, що продавав цукерки, цілували одне одного в щоку, анітрохи не переймаючись тим, що інші люди бачать цю їхню інтимність.
"Отже, я залишаюся, — подумав Ашенбах. — Де мені буде краще?" I, схрестивши руки на колінах, він задивився на морську далину, яка тікала від його погляду, розпливалася, губилася в однотонній імлі порожнього простору. Ашенбах любив море, і любов його мала глибокі причини: як митець, що тяжко працює, він прагнув спокою, прагнув прихилитися до простого, стихійного, тікаючи від вимогливої багатогранності явищ; а крім того, він відчував недозволений потяг до нерозчленованого, незмірного, вічного, до того, що зветься Ніщо, — цей потяг суперечив його завданню і саме тому був ще звабливіший. Відпочити після досягнутого — хіба це не мрія кожного, хто дбає про довершене, а хіба Ніщо — не форма досягнутого? Та коли Ашенбах, задивившись у далечінь, глибоко поринув у свої мрії, горизонтальну смугу берега раптом перерізала людська постать, і, відірвавши погляд від безмежного й зосередившись, він побачив, що це той самий гарний хлопець, який з'явився перед ним, надійшовши з лівого боку. Мабуть, він хотів побродити по воді, тому що був босий, з голими до колін стрункими ногами. Він ішов повільно, але так легко й гордо, наче звик ходити босоніж, ішов і озирався на кабіни. Та тільки-но він побачив російську родину, яка в цілковитій злагоді вдячно веселилася на свій спосіб, на обличчя його набігла хмарка гнівної зневаги. Чоло його спохмурніло, губи стислися, коло рота залягла гірка зморшка, а брови так насупились, що очі ніби запалися під ними й заговорили звідти гнівною, темною мовою ненависті. Він опустив погляд, потім ще раз грізно подивився на кабіну, різко здвигнув плечем, ніби відмахуючись, і повернувся до ворогів спиною.
З почуття такту чи з ляку, з почуття, в якому була і повага, і ніяковість, Ашенбах відвернувся, наче нічого не бачив; випадковому свідкові чужої пристрасті, якщо він шанує себе, не випадає навіть задумуватись над тим, що він побачив. А все ж ті спостереження втішили і водночас вразили його, тобто зробили щасливим. Цей дитячий фанатизм, спрямований проти найдобродушнішого острівця життя, переніс божисто-порожнє у сферу людських стосунків, і коштовний витвір природи, здавалось, придатний тільки на те, щоб на ньому спочивало око, став вартий глибшого зацікавлення; через це постать підлітка, і так уже значуща завдяки своїй красі, набула тла, яке змушувало ставитись до нього поважніше, ніж звичайно ставляться до дітей такого віку.
Не обертаючись, Ашенбах прислухався до голосу хлопця, дзвінкого, не дуже сильного голосу; малий поляк ще здалеку кликав своїх приятелів, що бавилися біля фортеці. Йому відповіли, кілька разів пролунало якесь ім'я, мабуть, пестливе; Ашенбах зацікавлено прислухався, але не міг добре його розчути, вловив тільки два мелодійні склади, щось ніби "Адзьо" або ще частіше "Адзю" з протяглим "у" на кінці. Ашенбах зрадів, що ім'я в хлопця таке милозвучне, і вирішив, що воно йому дуже пасує. Він кілька разів проказав його про себе і, задоволений, знов узявся до своїх паперів.
Поклавши на коліна дорожню течку й діставши вічне перо, він почав відповідати на деякі листи. Та вже через чверть години йому здалося, що не скористатися нагодою, яка може дати йому таку глибоку насолоду, і змарнувати її на порожню писанину просто шкода. Він відклав перо й папір і вернувся до моря. Та скоро перестав дивитися на нього: його увагу привернули голоси дітей біля піщаної фортеці. Лежачи в шезлонзі, він повернув голову праворуч і пошукав очима красеня Адзя.
Знайшов він його швидко: червоний бант на грудях зразу впадав в око. Разом з іншими дітьми він робив із старої дошки міст через мокрий рів біля піщаної фортеці. Він щось вигукував, кивав головою, давав якісь указівки. Всіх дітей було з десятеро, такого віку, як він, і трохи менших. Перебиваючи одне одного, вони торохтіли по-польському, по-французькому, а також балканськими мовами. Найчастіше чути було ім'я "Адзьо". Видно, він у всіх викликав захват, і всі домагалися його приязні. Один хлопець, також поляк, якого начебто кликали "Ясю", кремезний, з чорним напомадженим волоссям, у полотняній курточці, підперезаній паском, був, мабуть, його найвірнішим васалом і товаришем. Коли будова піщаної фортеці була закінчена, вони, обнявшись, пішли вздовж пляжу, і той, якого кликали "Ясю", поцілував красеня.
Ашенбах мало не посварився на нього пальцем.
"Тобі ж, Крітобуле, раджу, — подумав він, усміхаючись, — поїдь на рік у мандри. Бо не менше як рік тобі треба, щоб видужати". Потім він попоїв великих спілих полуниць, яких купив тут же в торговця.
