Смерть у Венеції - Манн Томас
Він виписав собі велику суму грошей. Тривожило його єдине: що може поїхати польська родина; проте він нишком, між іншим, випитав у готельного перукаря, що поляки з'явилися тут незадовго перед ним. Сонце вкрило засмагою його руки й обличчя, міцний солоний подих моря загартував його нерви, і так само, як раніше, він кожну краплю сили, яку йому дарували сон, їжа чи природа, поспішав негайно віддати своїй праці, так тепер усе, чим його щодня наділяли сонце, дозвілля і морське повітря, великодушно й щедро витрачав на п'янке почуття.
Сон його був недовгий; розкішну одноманітність днів розмежовували короткі ночі, сповнені щасливої тривоги. Щоправда, він зарані йшов до своєї кімнати, бо о дев'ятій годині, коли Тадзьо зникав з пляжу, йому здавалося, що день скінчився. Але тільки-но починало сіріти, його будив пронизливий ляк, серце заповідало нову пригоду, він не міг більше влежати в постелі, — підіймався, накидав на плечі халат, щоб не тремтіти від вранішнього холоду, сідав біля відкритого вікна й чекав сходу сонця. Ця чудова подія сповнювала побожним захватом його освячену сном душу. Небо, земля і море були ще огорнуті примарною, непорушною білястою імлою; в безмірі ще пливла, пригасаючи, зірка. Та ось пролинув легкий подмух, крилата звістка з далеких, неприступних осель про те, що Еос підвелася з подружньої постелі, і в далині, де сходяться небо і море, з'явився перший чарівний рум'янець, ознака того, що світ починає прокидатися. Наближалася богиня, та, що полює на юнаків, — це вона викрала Клейта й Кефала, це вона, на заздрість усім олімпійкам, втішалася коханням прекрасного Оріона. На краю світу хтось почав розсипати троянди, невимовно гарні, осяйні квітки; малесенькі хмарки, облямовані й пронизані світлом, ширяли, ніби амури-служники, в рожевих, блакитнявих пахощах; пурпур упав на море, і воно, хвилюючись, понесло його вперед; золоті списи шугнули знизу в небесну височінь; блиск став пожежею, жар, вогонь, палахке полум'я нечутне, з велетенською, неземною потугою рвонулося вгору, і священні братові коні звелися дибки над землею. Самітний Ашенбах сидів біля вікна, осяяний цією божистою пишнотою. Він заплющив очі, підставивши повіки поцілункам чудесного сяйва. Колишні почуття, ранні, солодкі муки серця, що погасли були під час його ненастанного, суворого служіння, тепер вернулися знов, так дивно змінені, — він пізнавав їх і збентежено, вражено усміхався. Він думав, мріяв, уста його повільно складали якесь ім'я, і все ще усміхаючись, усе ще повернувшись до неба обличчям і склавши руки на колінах, він знов задрімав у кріслі.
Але день, що почався так полум'яно й святково, весь був дивно піднесений, весь був міфом. Звідки брався, звідки походив той подмух, що раптом так лагідно й значуще, мов шепіт з небес, торкався скронь і вух? Білі хмари-баранці густо купчились на небі, мов олімпійські отари на пасовиську. Вітер подужчав, і Посейдонові коні помчали, стаючи дибки і вгризаючись у вудила; а може, то були бики синьочубого бога, що мчали один на одного, ревучи й наставивши роги? Серед уламків скель на березі, віддалік від пляжу, хвилі підстрибували й гралися, мов кози. Священно перетворений світ, сповнений ідилічного життя, обіймав зачарованого, і серцю його снилися чудесні казки. Багато разів, коли за Венецією заходило сонце, він сидів на лавці в парку, щоб дивитись на Тадзя, який, у білому костюмчику з барвистим паском, грав у м'яча на утрамбованому майданчику, і йому здавалося, що то Гіацинт, який має померти, бо його люблять двоє богів. Атож, він навіть мучився разом із Зефіром, що так заздрив своєму суперникові, який забув про оракул, лук і кіфару, аби тільки бавитися з прекрасним юнаком; він бачив диск, який жорстока ревність спрямувала в прекрасну голову, підхоплював, і сам пополотнівши, поникле тіло, і на квітці, що виросла за найдорожчої крові, був викарбуваний його безмежний жаль...
Немає стосунків чудніших і дражливіших, як стосунки людей, знайомих тільки з вигляду, — вони щодня, навіть щогодини зустрічаються, спостерігають одне одного, вимоги доброзвичайності чи власна примха змушують їх удавати з себе холодно-байдужих, мовчки, не вітаючись, поминати одне одного, їх пов'язує неспокійна, напружена до краю цікавість, істерія незаспокоєної, неприродно пригнічуваної потреби взаємопізнання, спілкування, а особливо якась напружена увага. Бо людина любить і шанує іншу людину доти, доки не може скласти про неї свою думку, і пристрасть — наслідок недостатнього знання.
Якісь стосунки, якесь знайомство мимоволі мали зав'язатися між Ашенбахом і юним Тадзьом, і старший з тремкою радістю помітив, що його зацікавлення й увага не лишаються зовсім без відповіді. Що, наприклад, спонукало хлопця ніколи вже не приходити вранці на пляж дощаною стежкою за кабінами, а тільки йти піском перед ними, повз Ашенбаха, часом без жодної потреби, мало не зачіпаючи його столика і його стільця? Чи то так діяло притягання, гіпноз сильнішого почуття на м'який, бездумний об'єкт? Ашенбах щодня очікував появи Тадзя й інколи прикидався, що заглиблений у свою працю і не бачить його. Але часом підводив очі, і їхні погляди зустрічалися. Обидва вони тієї миті були поважні, майже суворі. Розумне, сповнене гідності обличчя старшого нічим не зраджувало свого внутрішнього хвилювання; але в очах Тадзя була цікавість, задумливе питання; він уповільнював ходу, опускав очі додолу, потім мило підіймав їх знов і коли вже поминав кабіну, щось у його поставі свідчило про те, що тільки виховання не дозволяє йому озирнутися.
Та одного дня сталось інакше. Поляки зі своєю гувернанткою не з'явилися на обід до їдальні — і стривожений Ашенбах, звичайно, помітив це. Вставши з-за столу, він, занепокоєний їхньою відсутністю, так як був, у вечірньому костюмі і в брилі, почав походжати перед терасою готелю. I враз у світлі дугових ліхтарів перед цим з'явилися схожі на черниць сестри з гувернанткою, а кроків за чотири позад них Тадзьо. Видно, вони з якихось причин обідали в місті і тепер верталися від пристані. На воді ввечері холоднішало, і на хлопцеві був синій матроський бушлат із золотими ґудзиками і, відповідно, матроський кашкет. Шкіра його не засмагла від сонця й морського повітря, а була такого ж самого мармурового кольору, біло-жовтава, як і спочатку; проте сьогодні він здавався блідішим, ніж звичайно, чи то від холоду, чи від мертвотного, ніби місячного, світла ліхтарів. Його рівні брови вимальовувалися ще чіткіше, очі здавалися глибшими й темнішими. Він був невимовно гарний, і Ашенбах знов болісно відчув, що слово може тільки оспівати чуттєву красу, але нездатне відтворити її.
Він не був підготований до зустрічі з дорогою його серцю істотою і не мав часу надати своєму обличчю виразу спокійної гідності. На ньому проступили радість, подив і захват, їхні погляди зустрілися, — і тієї ж миті Тадзьо усміхнувся Ашенбахові: уста його поволі розтулилися, і на них заграла промовиста, довірлива, мила, відверта усмішка. То була усмішка Нарциса, що схилився над водою, глибока, чарівна, знадлива усмішка, з якою той простягав руки до відображення своєї власної вроди, — трохи гірка усмішка, бо його прагнення ніколи не здійсниться, ніколи він не поцілує в чудесні губи свою тінь, кокетлива, допитлива, ледь болісна, зачарована й чарівлива.
Той, кому вона була призначена, поніс її з собою як фатальний дарунок. Ашенбах був такий приголомшений, що мусив чимдуж тікати з освітленого подвір'я перед терасою в темний парк за готелем. Дивні слова, обурені, докірливі й ніжні, зривалися з його уст: "Ти не повинен так усміхатися! Чуєш, нікому не можна так усміхатися!" Він кинувся в нестямі на лавку й почав хапливо вдихати нічні пахощі квіток. Його морозило. Відхилившись назад, безсило звісивши руки, він шепотів споконвічну формулу пристрасті, — неможливу тут, абсурдну, порочну, сміховинну і все ж таки священну, гідну пошани, незважаючи ні на що: "Я люблю тебе!"
Четвертого тижня свого перебування на Лідо Густав фон Ашенбах помітив у навколишньому світі якісь зміни. По-перше, йому здалося, що кількість пожильців у готелі не збільшується, а зменшується, хоч починався найкращий сезон, а особливо, що німецька мова навколо нього глухне й замовкає, і за столом, а також на пляжі до його вуха вже долинають тільки чужі слова. По-друге, він одного дня в розмові з перукарем, до якого тепер часто навідувався, вловив слово, що вразило його. Той згадав про якусь німецьку родину, що не встигла приїхати сюди, як знов поїхала, і улесливо додав:
— Ви, добродію, лишаєтесь, вас це лихо не лякає.
Ашенбах глянув на нього.
— Лихо? — перепитав він.
Балакучий перукар замовк, заметушився і вдав, що не почув запитання. А коли Ашенбах почав напосідатися на нього, заявив, що нічого не знає, і збентежено спробував заговорити клієнта, відвернути його увагу на інше.
Це було опівдні. Трохи згодом, хоч стояла безвітряна, важка спека, Ашенбах поїхав до Венеції; манія гнала його за польськими дітьми, які, він бачив, у супроводі гувернантки подалися на пристань. На площі Святого Марка він не знайшов свого ідола. Та коли він пив чай біля круглого залізного столика на затіненому боці площі, то раптом вловив у повітрі якийсь дивний запах. Тепер йому здалося, що він уже кілька днів, не усвідомлюючи того, відчував цей нудотний аптечний дух, який нагадує про злигодні, рани і підозрілу чистоту. Добре принюхавшись і переконавшись, що не помилився, він задумливо допив чай і пішов із площі. На тісних вулицях запах стало чути ще дужче. На кожному розі були наліплені оголошення, в яких батьки міста застерігали населення, щоб воно не їло устриць і черепашок, а також не пило води з каналів, оскільки в таку погоду можливі певні захворювання шлунково-кишкового тракту. Зразу видно було, що ті оголошення кажуть не всю правду. На мостах і площах купками збиралися мовчазні люди, і він, чужий у цьому місті, прислухаючись і розмірковуючи, затримувався біля них.
Він спитав крамаря, який стояв, спершись на одвірок, на порозі своєї ятки між разками намиста і прикрас з підроблених аметистів, що означає цей фатальний запах. Той кинув на нього сумний погляд, але поквапився вдати веселого.
— Запобіжні заходи, добродію! — відповів він, жваво жестикулюючи.
