Дон Жуан з Коломиї - Захер-Мазох Леопольд фон
Бекас злітає, робить три ривки догори, як блукаючий вогник. Шуг, шуг! А тоді летить вперед. Оце і є той момент. Я просто вичікую мить, і він — мій!
Отак і з жінками.
Підеш напролом — нічого не вийде, а знайдеш певний підхід, кожну можна здобути...
Удома був мир.
Діти гасали по дому, і, знаєте, я їх тепер любив, бо їх любила моя дружина.
Часто я думаю, що це у них, саме тоді, відродилася наша любов. Ось вона бігає, сміється, і дивно ставало мені на душі.
А, потім на мене знову найшло, наче потьмарення. Я вимагав, щоб діти любили мене більше, ніж матір, щоб вони любили тільки мене.
Я сідав з ними біля каміна, гуцав їх на колінах, розповідав їм казки, співав пісеньки, як співають селяни, переповідав їм мисливські побрехеньки. І це справді було незвичайно. І ось саме тоді... розумієте... народилася ще одна дитина, дитина того чужого чоловіка. Дівчинка. Ви не повірите, як вона була схожа на мою дружину, викапана мати.
Звичайно, кажуть, що доньки схожі на батька, а сини — на матір. У мене такого не було. Один син схожий на діда, другого я взагалі не знаю, до кого притулити: його моя дружина вичитала, певно, з якогось роману. Жоден з моїх синів ані рисочки не успадкував від матері, тільки це чуже дитя, дівчинка.
У ту пору дружина думала тільки про себе та про свою помсту... А дитя полюбило мене, прив'язалося до мене, хоча й знало, що нелюбе мені.
Коли я щось розповідав, воно тихенько просилося послухати, сідало на стільчику у темному кутку, завмирало, і тільки оченята звідти поблискували.
Я часто гримав на дівчинку, аж вона трусилася. Коли я йшов геть з дому, вона ставала десь осторонь і дивилася мені услід. Коли я повертався, вона першою вибігала мені назустріч і тут же сама лякалася свого вчинку.
Якось синок сказав: "Ведмідь ще колись роздере тата". Вона зірвалася на ноги, а очі повні сліз. Мені тоді здалося, наче це моя дружина боязко тулиться до мене, благає вибачення й плаче.
Одного разу я сказав до дитини: "Ну, ходи до мене". Вона густо зашарілася і втекла геть. Помалу ми стали нерозлучними друзями.
Жоден з моїх хлопців не успадкував нічого мого.
— Хотів би постріляти лисиць?
— Так,— відповідав хлопчисько. — Лиш би воно так не бахкало.
Якось я розповідав про ведмедя.
— І ось він посунув на мене. Як ти гадаєш, що я зробив?
А хлопець на те:
— Утік.
Дівча ж тільки розсміялося.
Часто вона брала вовчу шкуру і страшила обох братів, а ті ховалися за материну спідницю.
— Хіба ви не впізнали сестричку?
— Мамо,— казали вони,— вона ж зовсім як вовк, і очі в неї горять, і виє вона, як вовк.
Коли мене не було вдома, мала в тривозі вешталася по будинку.
— Тільки б тато не упав!
— Як же він упаде?
— О! Я знаю цих коней, отих гнідих, вони ж дикі звірі... А якщо раптом ведмідь...
— Тато стріляє просто йому в білу латку на грудях,— зі знанням справи каже мій синок.
— А якщо не влучить?
— Він завжди влучає.
Коли дівчинка підросла, вона падала на землю, качалася й плакала, щоб узяти її з собою. Врешті-решт я взяв її.
У мене була маленька рушниця,— дружина колись ходила з нею на полювання,— купив їй ягдташ і взяв із собою.
Але ж мужності було у цієї дівчинки, хоробрості, як у чоловіка. Ні! Де там чоловікові до неї! Як би це вам пояснити?
Коли ми пробиралися хащами, кажу їй: "А якщо з нами трапиться щось лихе?" Вона ж тільки сміється. "Я ж поруч з тобою!" Вона боялася лише з мене. Коли вона залишалася удома, її лихоманило від страху, а перед вовком вона почувалася так спокійно, наче це й не вовк зовсім, а квочка. Як ми розуміли одне одного! Мені навіть говорити нічого не треба було, вона розуміла мені з першого погляду, жесту, руху. Проте ми радо вели розмови поміж собою.
Коли ми зносили впольовану дичину, Ірена ставав коло неї на коліна білував тушу, а потім ми сиділи разом, і світ був для нас наче книга з кольоровими картинками, яку я показував своїй дитині... І все ж не своїй! Але це була її донька! І я любив малу.
Моя дружина теж любила її без міри. І чим більше дівчинка прив'язувалася до мене, тим палкішою ставала матірня любов.
Коли я брав дівчинку з собою, дружина клякла коло малої, цілувала її й тихо просила: "Запишися зі мною". Але мала тільки хитала головою. Я сміявся, і вже далеко від дому, у лісовій хащі, не раз згадував ту сцену і радів, що дитина зі мною, а мати аж не тямиться вдома від страху.
Часом дружина клала дівчинці на коліна якесь шитво, але мала тільки вдавала, ніби шиє, раптом кидала роботу і втікала геть... чистити мою рушницю. Або ж дружина веліла їй щось зробити. Дівча дивилося на мене і не рухалося з місця.
Якось дружина не стрималася: "Він не твій батько!"
— Тоді й ти не моя мама,— відповіло дитя спокійно. Жінка зблідла, але вже мовчала, тільки зрідка плакала.
— Що за дурниці! Нащо сльози проливати? Світ-бо такий веселий!
...Мій співрозмовник вихилив останній келишок токаю.
— Веселий! Це сказав отой... отой... правильно, отой Карамзін! Він, властиво, росіянин, але це не має значення. Великий Карамзін! Як же він сказав? Не знаєте?
Він ухопився за волосся, наче хотів з голови висмикнути згадку. ... тепер я міг би розповісти вам про свої пригоди. Усі жінки належать мені, геть усі: селянки, городянки, жидівки, панянки! Усі: блондинки, шатенки, брюнетки, руді, геть усі! Усі!
Пригоди, пригоди, оце скажу я вам! Пригоди схожі на... на... Ох, на що вони схожі?
Ось і тепер є у мене коханка. Як вона мене любить! Дама, справжня дама!
...Щось болить мені голова...
І ще одну коханку я маю. Вона жінка опришка. її чоловіка повісили, а сама вона... Але що мені до того? Що то мене обходить? Вона не вміє навіть читати, ми й не розмовляємо багато, зате любимося, як вовк з вовчицею!
По десять жінок зараз, щонайменше — троє. Одна — для постелі, друга — для душі, а третя — для серця, але ні, що це я кажу! Серце поза грою, зовсім поза грою....
Він засміявся по-дитячому, зблиснувши своїми чудовими білими зубами.
— До чого тут ще й серце? Серце чоловікові потрібне для своїх дітей,
друзів, батьківщини, а для жінки?.. Ха! Ха! Ніколи уже жінці не вдасться
здурити мене, я сам їх усіх обдурюю. Весела комедія! Слід дати їм зрозуміти,
яким має бути справжній мужчина. Ха! Ха! А як вони усі мене люблять, відколи я їх утягнув у свою гру! Усі вони в мене плакали, усі до одної!
— А ваші стосунки з дружиною? — спитав я, коли він раптом змовк.
— Благочестиво живем під одним дахом,— відповів він. — Часом, коли я...
коли я отак думаю про ті часи... про неї, у мене починає боліти голова. Болить
голова... Але ж зараз нам весело! Весело! Весело!
Він пожбурив пляшкою з-під вина у стіну, жид аж скинувся зі сну і зачепив себе чотками по носі.
— Отак! Ось тепер мені добре! — скрикнув мій співрозмовник, розстібаючи
сорочку. — Добре! Весело! Таке життя. Якщо ми веселі, то нам добре. Весело!
Весело!
Він став посеред шинку, задерикувато взявся в боки і почав танцювати козачка, наспівуючи при цьому по-дитячому нестримну, вакханальну й водночас сумовиту мелодію.
Він то гепав на підлогу, відкидуючи від себе ноги, наче щось зайве й недоладне, то підстрибував мало не до стелі й крутився в повітрі.
І ось він стоїть уже без руху, схрестивши на грудях руки і сумно хитає головою. Ось він хапає її долонями, наче хоче зірвати з пліч, і квилить, як квилить орел, рвучись до сонця.
Раптом двері рвучко відчинилися, і старий статечний селянин у коричневому сіряку, з довгим волоссям, меланхолійними вусами та хитрим поглядом, зайшов до шинку.
То був Семен Острів, суддя.
Сумна усмішка освітила його запале обличчя, коли він побачив нас.
— Панове! Чи довго ви вже тут? — спитав він доброзичливо. — Певно,
довго. Та вже цьому не зарадиш...
— То нам можна їхати далі? — спитав мій супутник.
— Звичайно.
— Уже надто пізно, як на те пішло,— мовив мій супутник. — Мені уже
надто пізно, а вам, може, й ні. Благослови вас Господь! Бувайте здорові!
Він лагідно погладив єврейку по щоці, аж кров шугнула їй до лиця. І пішов, але ще раз вернувся. Потиснув мені руку.
— Ах! Що там! — вигукнув. — Вода сходиться з водою, а чоловік
з чоловіком.
Я стояв на порозі шинку, коли він від'їжджав. Він ще раз махнув рукою на прощання і зник.
Я повернувся до єврея.
— О! Він веселий чоловік,— заскимлів той. — Небезпечний чоловік. Його називають Доном Жуаном з Коломиї.
1 Мається на увазі колір державного прапора Австро-Угорської імперії (прим. пер.).
Іваничук Наталя Романівна перекладає з норвезької, шведської, датської та німецької. Живе у Львові. Працює у Львівському центрі періодики.
