Дон Жуан з Коломиї - Захер-Мазох Леопольд фон

Бачте, жага до жінки, то як біль. З часом він минає. Бачиш, що уже звільнений, і нічого, окрім того. Бачиш, що усе це, власне кажучи, ніщо, що існує щось інше, більше; що чоловік й жінка — це щось значніше, вагоміше, ніж просто вовк і вовчиця. Та усе було надаремне.

Уявіть собі, що моя дружина — це книга. І я радо читав би її. Але мені весь час доводиться починати спочатку. Врешті я закриваю її. Хай хтось інший, якщо схоче, дочитує.

На початках мені просто хотілося трохи розвіятися. Неподалік стояли гусари. Тож я заприязнився з офіцерами. Ото були люди! Банай, приміром, знаєте такого?

— Ні.

— Або ж барон Пал. Теж — ні? Або Немет, із шпичкуватими вусами,

напевне, мусили знати?

Одного разу їхали ми до одного, іншим разом — до другого. У мене ж вони бували майже щоднини. Ми смалили люльки, пили чай, хтось розповідав якісь побрехеньки, а наприкінці грали в карти. Часто ходили на полювання. Я навчився тоді стріляти бекасів. Моя дружина помітила, що я відбився від хати. Якось прийшла до мене, сіла, спершу розмова була тиха, а потім пішли докори. Я ж тільки захищався: "Але ж, люба моя, що мені робити вдома? Тут тільки й чути крик твого дитяти". Іншим разом з'являється моя Миколая у яскраво-зеленій кацавейці, отороченій сріблистою білкою, з високо зачесаним волоссям, і сідає коло гусарів.

Я сміюся, вона хоче викликати в мене ревнощі, крутиться, жартує, воркує. Мене й зовсім не помічає. Ну, а мої гусари, самі знаєте... Хоча у них свій кодекс честі, нема чого казати. Та зрештою, у нікого й бажання не було. Бо навіщо? Накликати собі смерть, чи біду, чи каліцтво, навіщо? Та й тобі байдуже, бо уже не так любиш свою дружину. Але гусари під'юджують мене: "Що ти, братчику, на те скажеш, що твоя жінка так добивається наших залицянь?" — "То позалицяйтеся!" — "Справді, можна?" Саме тоді до мене у дім прийшов новенький, той... але ви його й так не знаєте. Я його одразу ж незлюбив. Блондин, з тих, знаєте, зовсім білих. Поміщик. Змушував свого камердинера щодня обкурювати фіміамом собі волосся, читав уголос "Ігоря...", Пушкіна, влаштовував інсценізації тих творів — ну, справжній комедіант, скажу я вам.

Отож він... він мені не сподобався. А от моїй дружині припав до серця...

Голос мого співрозмовника став хрипким. Чим більше він розпалювався, тим глибшим, густішим ставав його голос й здушено виривався з глибини грудей.

...Але про це згодом.

Тоді ми бенкетували.

Узимку приїжджали поміщики з околиці зі своїми дружинами. Влаштовувалися танці, маскаради, виїзди на санях, усе, усе було!

І моя дружина веселилася.

А влітку з'явилася друга дитина. Теж хлопчик, обидва хлопчики. І злагода у нашій сім'ї трохи відновилася.

Якось я сказав Миколаї — я саме чергував коло її ліжка й накривав ковдрою, коли вона скидала її з себе: Змилосердься наді мною, прошу тебе, візьми годувальницю дитині!" Але Миколая тільки похитала головою. Ну що мені було робити? Набігли сльози на очі, і я вийшов геть. Усе було даремно.

Миколая знову майже цілий рік займалася тільки дитиною. Ми рідко розмовляли.

Коли мені хотілося їй щось розповісти, то мусив починати здалеку, і моя дружина почала нудитися біля мене. Вона позіхала раз по разу, й очі їй склеплювалися. А як легко ми зчиняли сварку, аж у вічі стало кидатися. їй завжди хотілося отримати верх наді мною.

Досить мені було похвалити когось із челяді, як вона зразу ж звільняла того зі служби. Ну і, звичайно, одразу ж сварка. Або ж я кажу, що їй личить голуба хустка. Справді, личить. Другої неділі уже хтось із челяді з'явиться у тій хустці в церкві.

І все це на людях, так неприємно. Не хочеться завдавати їй прикрості, та все ж я мужчина. І завжди вона стане на бік іншого у суперечці. Завжди я не маю рації, а той, інший, має. Ну, що ви на це скажете?..

Чоловік сердито сплюнув.

...Або ж прошу її: "Люба Миколає, змилосердися, не роби мені цього". То вона й справді часом змовчить.

"А милостива пані що скаже?" — "Я скажу те, що мій чоловік каже!" О тартарари!

їй важко змусити себе погодитися у чомусь зі мною. Ніяк не можу збагнути, що я все ще живу.

Якось я цілком несподівано програв велику суму. Ставки, знаєте, були високі, і я, звичайно ж, програв. Одного разу таке вже бувало. Тоді я програв усю свою готівку, коней, бричку...

Зараз він щиро з цього сміявся.

...Що поробиш... Але я взявся за голову і сказав собі: це ти недобре вчинив. Усе припинилося: друзі, сусіди...

Тільки отой приходив.

Мене, знаєте, це вже більше не турбувало. Я почав господарювати, досить успішно. А коли бачиш, як під руками проростає те, що ти посіяв, робота притягує. Зрештою, господарство також гра. Намічаєш собі план, як у гру, щоразу треба уміти його змінювати залежно від обставин, та й випадок грає свою роль. Бурі, град, мороз, спека, хвороби, сарана...

Буває, сідаю до чаю, набиваю люльку, а сам думками деінде: то згадую, що коня треба підкувати або що пора у сад заглянути, щоб з'ясувати, хто ж бере верх: мій сторож чи моя горілка. Одягаю шапку, знову виходжу з хати, і не в голові мені більше, що моя жінка сама зосталася вдома з дітьми.

Отак, як воно мовиться: "Шлюб не гірший за інші". Уже й сам преподобний Мацек приходив з єлеєм. Його обличчя, волосся аж виблискували, і комір хламиди також. Навіть на ліктях та на чоботях виднілися сліди помазання. Він увесь виблискував, наче херувим. Піднімав наді мною свою жовту тростину, мов патерицю, а ще вище — голос. "Але ж, преподобний отче! Що вдієш, якщо ми не любимо більше одне одного?" — "Ого-го! Сто чортів! То ж бо й воно!"— і сміявся так, що його преподобний живіт та єлейні щоки аж ходором ходили. "Ого! Сто чортів! Оце тобі й християнський шлюб!" — "Панотче, але чи мусимо ми ось так жити? Це ж не годиться!" — "Ого! Сто чортів! Певно, що не годиться. А нащо ж тоді церква? Чи знаєте ви, шановний, заблуканий друже, що таке християнство?

Якщо ви потішаєтеся собі з жінкою без кохання до неї, шо про вас скажуть? Розпусник! У християнській моралі це само собою розуміється.

Якщо ви даєте такій жінці легкої поведінки гроші або даруєте їй щось, скажімо, хустку чи будь-що інше, кожен плюне в її бік. Продажна курва! Тільки так розуміється це у християнському шлюбі! А про що ж веде мову моторна дружина-християнка? Може, про свою жагу? Чорта з два! Про свій ранковий туалет мовить вона та про те, як вбирається та що їсть її моторний чоловік-християнин. Хіба не так?

Любов — це значить: піклуйся про свою дружину, забезпечуй своїх дітей і матимеш за це винагороду — подружнє ложе. І баста! Ось це і є християнський шлюб, чорти б його вхопили. Ось що я скажу.

Просто ганьба, коли дівчинисько закохується і — на, маєш тобі,— народжує дитину. Пфі! А тоді плюйтеся собі скільки влізе... Боже помагай!

Одружуються з кохання, питаю я вас, чи заради попівського благословення? Ну? Коли б одружувалися заради кохання, то на дідька здалося оте благословення? о! Ось вам моя думка!" — отакий наш панотець.

Усе самотніше ставало мені вдома, і я втікав з хати.

Броджу по полю під час жнив, залажу собі під складені стріхою снопи, палю й слухаю, як співають женці. Іду в ліс до лісорубів, часом вполюю білку. В усьому повіті немає такого ярмарку, на якому б я не був. Та й у Львів їжджу часто, особливо на контракти. Тижнями вдома не буваю.

І врешті-решт приймається як належне те, що я свою жінку... ну, розумієте... тільки коротко, одне слово, дотримуємося норм християнського шлюбу.

Моєму сусідові таке, щоправда, й в голову не приходило. Гадає, певно, що можна змушувати своє серце палати, що Божий день. По півднини просиджує у моєї жінки, особливо тоді, коли мене немає вдома. Тільки-но я на ярмарок або на полювання, а він уже тут як тут.

— Чи мій друг... — так він мене називає, то ж дотримуватимемося цього

звертання,— чи мій друг удома?

— Ні.

— О як шкода!

Чуєте? Ото тхір! Умощується й декламує з Пушкіна.

А потім десь у розмові: "Але ж його ніколи немає вдома! ґм..." "Ніколи!" — тільки й киває головою моя дружина. О Боже! Уявляєте, в усьому йому підтакує. Мовить отак натяками, а він лиш хитає головою та співчутливо сопе носом. Про чоловіків говорить лиш у загальному, розважливо і повчально, не зважується одверто ганити, лишень покахикує собі у хусточку.

А мені, подумайте тільки, влаштовує справжній скандал, що я занедбую свою жінку. І яку жінку! Таку чудову жінку, з такою душею, такою чистою душею, таку духовно багату, яка читає Пушкіна, наче молитовник.

Легко казати! Ти маєш її за чашкою чаю, зодягнену у біляче хутро, жваву й веселу, мов білка, а я!.. Ах! Слухайте краще далі.

Отож він перечитує їй купу книжок уголос, а вона собі виношує якісь ідеї і зітхає, коли мова заходить про мене.

Що ж, власне, діється? Що ми заподіяли одне одному? "Ми не розуміємо одне одного",— каже вона.

Ось бачте, дослівно вихопила з якоїсь німецької книги. Дослівно, кажу я вам. Маєте оті ідеї.

Однієї ночі повертаюся я додому з Добромиля, з ліцитації, знаєте. Моя дружина сидить на канапі, нога на ногу, обхопила руками коліно і дивиться поперед себе відсутнім поглядом.

Мій друг щойно побував тут — на моїй дружині біляче хутро, та й зрештою я його нюхом чую. Якусь мить я трохи не розсердився, але потім облишив те. Моя дружина така мені люба, я цілую їй руки, голублю хутро на кацавейці. Раптом вона зводить на мене погляд, і той погляд такий чужий. Я лиш дивуюся.

— Так не може продовжуватися,— каже. Зовсім несподівано. її голос став хрипким. Потім вона переходить на крик.

— Що з тобою?

— Ти приходиш до мене тільки вночі! — кричить вона. — До метреси залицяються по-великосвітськи, а я... я хочу любові!

— Любові? Хіба ж я тебе не люблю?

— Ні! — сідає на коня і геть з двору.

Я шукаю її цілу ніч, потім день.

А коли наступного дня, увечері, повертаюся додому, бачу, що її ліжко стоїть у дитячій кімнаті, і я знову сплю сам...

Я міг би постояти за себе... це правда, але... тоді... тоді я був надто гордий, тоді я подумав, що все ще налагодиться. Ох ці наші жінки! Ось був у повітовій канцелярії один німець-канцелярист. Його дружина одержувала любовні листи від якогось ротмістра. "Що то у тебе за лист, люба?" — бере листа з її рук, читає і тут же лупцює свою дружину. Лупцює її — та що там казати — лупцює доти, доки вона знову починає його любити.