Дон Жуан з Коломиї - Захер-Мазох Леопольд фон

Отакий собі дурень, скажу я вам!

А коли нарешті я довідався причину, то гадав собі, що відкрив Америку або щонайменше якусь нову планету. Подумати лишень, що дітей не з води виловлюють, наче раків. Ну, добре. І ось я раптом закохався. Сам не знаю, як. Але вам, мабуть, нецікаво?..

— Ну що ви! Прошу...

— Гаразд, Отож я закохуюся. Якось мій покійний батько надумав пустити нас на танці, мене і мою сестру. Прийшов маленький француз із своєю скрип кою, поприходили поміщики з сусідніх маєтків зі своїми синами та доньками.

Це було веселе товариство сусідів. Усі спілкувалися поміж собою і веселилися, тільки я тремтів усім тілом. А маленький француз не клопотав собі довго голову і ставив пари, як йому забаглося. Ухопив за рукав мене та дівчисько наших сусідів, ще зовсім дитину, направду. Вона ще перепиналася через свою сукню і носила довжелезні русі коси.

Ось так і стояли ми. Вона тримала мене за руку, а я... я був ледь живий. Так ми й танцювали. Я не зважувався глянути на неї, тільки наші долоні горіли одна в одній. У кінці танцю оголошують: "Мсьє!" — стаєш перед своєю дамою, клацаєш каблуками, опускаєш, наче підтяту, голову на груди, згинаєш у лікті руку, береш даму за кінчики пальців і цілуєш у руку. Кров шугнула мені в голову. Вона ж тільки робить кніксен. А коли я підвів голову, вона стояла переді мною геть червона і її очі... Що то були за очі!

Чоловік опустив повіки і відхилився назад.

— Браво, м'сьє! — я був вільний. Більше я з нею не танцював. Вона була донька нашого сусіда. Гарна, що вам сказати, гарна. Гордовита. Щотижня у нас був урок танців. Я жодного разу не розмовляв з нею, але коли вона танцювала козачка, манірно взявшись руками в боки, я поглядом просто упивався нею...

Та досить їй було глянути на мене, як я відвертався, посвистуючи собі під ніс.

Інші ж молоді панове облизували її пальчики, наче цукерки, збивали собі руки й ноги, щоби здобути її хусточку, вона ж відкидала назад свої коси й поглядала на мене.

Коли вона від'їжджала, я освітлював їй сходи, а потім стояв унизу — отоді я почувався героєм. Вона старанно закутувалась, опускала вуаль, приязно кивала усім, аж мені від заздрості обпікало шлунок. Дзвоник уже ледь долинав з далини, а я все ще стояв, тримаючи свічку у руці, яка вже перехнябилася і скрапувала воском. Отакий дурень, як бачите!

А потім уроки танців скінчилися, і я довгий час її не бачив.

Я будився по ночах і плакав, сам не знаючи, чому. Я вчив напам'ять любовні вірші й старанно декламував їх. А деколи я насмілювався пофантазувати, брав гітару і співав, та так, що наш старий мисливський пес вилазив з-під печі, задирав писок до неба і починав вити.

Якось весною я вирішив податися на полювання. Блукаю собі в горах, ліг над краєм прірви, лежу собі так, аж чую хрускіт галуззя, і з хащі виходить велетенський ведмідь, поволі, дуже поволі. Я завмер, і в лісі все завмерло, тільки ворон літає наді мною і кряче. Раптом мене охоплює неймовірний жах, я хрещуся й затамовую подих. Коли ведмідь поминув мене і почвалав геть, я щодуху кинувся бігти.

А потім був ярмарок. Вибачте, що я розповідаю вам так сумбурно. Тож я поїхав на ярмарок, і вона там. Ох! Я ж забув сказати, як вона називається: Миколая Зенькіа Хода у неї була, наче в княгині, і коси уже не спадали на плечі, а були викладені на голові, немов золота корона. Вона йшла так легко, мовби пливла, а складки її сукні чарівно шелестіли, уже в сам той шелест можна було закохатися. Гуде ярмарок, торг іде навкруги, там селяни гупають своїми важкими чобітьми, тут прошмигують крізь юрбу метушливі євреї, крик, ґвалт, сміх, хлопчиська покупували собі маленькі дерев'яні свистки й свищуть. Але вона мене одразу ж помітила.

Тоді я набираюся мужності, озираюся й гадаю собі: "Гов! Ти подаруєш їй сонце! І вона зрадіє, бо що більше ти зможеш їй подарувати?"

Вибачте, я не пояснив, такі сонця продають у рундуках, де торгують ласощами. Я ще здалеку помітив те сонце, і личко у нього було таке здивоване, як у нашого панотця, коли йому доводилося ховати когось задурно. Цього разу сміливості у мене було, наче в самого чорта. Підходжу, кидаю мою двадцятку, мою єдину двадцятку, і купую сонце. Потім біжу, мов навіжений, хапаю її за сукню, що, властиво, є дуже непристойно. Але так уже ведеться, якщо хтось закохався, то поведінка його не завжди буває пристойною. Тож хапаю її за поділ сукні і дарую їй сонце. І як ви гадаєте, що робить моя Миколая?

— Дякує вам, напевно.

— Дякує? Вона... вона сміється мені просто в обличчя, сміється і її батько, сміється її мати, сміються її сестри й кузини, усі Зеньківи сміються! У мене на душі було так, як тоді, на краю прірви, коли до мене поволі підходив ведмідь.

Я хочу бігти, але соромлюся. А родина Зеньківих регоче собі далі. Вони багаті люди, а ми ж так... зводимо кінці з кінцями. Я запихаю обидві руки у кишені й кажу: "Так негарно, панно Миколає, сміятися. Мій батько дав мені на ярмарок двадцятку, і я кинув її на подарунок для вас, як князь кинув би вам до стіп свої двадцять сіл. Тож будьте ласкаві..." Далі говорити я не міг. Ясні сльози

полилися мені з очей. Ой дурень! А панна Миколая бере моє сонце, притискає обома руками до грудей і дивиться на мене. її очі — такі великі, такі безкраї — цілий світ не здавався мені таким безкраїм,— і такі глибокі, затягували

в бездоння, вона просила мене тими очима, уста її тремтіли...

І тоді я крикнув:

— Ох, що я за дурень, панно Миколає! Я хотів би тепер зірвати сонце з неба, справжнє ясне сонце, і покласти вам до ніг, смійтеся з мене, смійтеся!

Тут над'їхав один польський граф. Бричка запряжена шестериком коней, а він, сидячи на передку з батогом у руках, летить собі через ярмарок. Як скажено він мчав! Почувся крик, якийсь єврей покотився долі, Зеньківи кинулися навтьоки, тільки Миколая застигла непорушно, руками заслонившись від коней. Я її на руки і геть звідти. Миколая обняла мене за шию. Усюди крик, а мені танцювати хочеться з нею в обіймах. Та ось граф зник зі своєю бричкою, а дівчина — з моїх обіймів, всього лиш мить, скажу я вам! Надто швидко їхав!

Але я дуже детально розповідаю вам усе, хотів би бути лаконічнішим...

— Ні, ні! Ми, русини, охочі до розповідей, але й охочі слухати розповіді інших. Продовжуйте,— я випростався на лаві, а чоловік знову наладував свою люльку.

— Все одно ми тут арештанти,— сказав він,— тож вислухайте мою історію до кінця. Польський граф роз'єднав нас із бравою сімейкою. Зеньківи розбіглися на всі чотири боки. Гадаєте, я їх шукав? Панна Миколая тримає мене під руку,

так ніжно, а я веду її до батьків, тобто роззираюся довкруги, щоб помітити їх заздалегідь і встигнути звернути у якийсь провулок, котрий вів би геть від ярмаркових халабуд. Я гордо несу свою голову, як козак, і ми собі балакаємо.

Що ж далі? Он сидить жінка й продає жбанки. Панна Миколая наполягає, що для води краще годяться металеві жбани, а я кажу, що дерев'яні,— лиш би про щось говорити; вона хвалить французькі книжки, а я німецькі; вона любить собак, а я — котів. Я перечив їй, тільки б чути її голос, такий любий! А коли вона сердилася, той голос був, наче музика! Зрештою Зеньківи загнали мене, мов дичину, у кут, не було змоги від них вивернутися, ми вискочили татові Зеньківу просто в руки. Той вирішив одразу їхати додому. Що ж, добре. Тепер уже мужність більше не покидала мене, я покликав кучера і сказав йому, як їхати.

Спочатку допоміг сісти мадам Зеньків, підсадив батечка Зеньківа — а той, уявляєте, залазив до воза задком,— а потім став на коліно, а Миколая поставила свою ніжку на друге коліно і стрибнула на своє місце. Підійшли ще сестри та кузини, я перецілував ще з півдесятка рук, а тоді кучер луснув батогом по конях, і... бричка зникла.

Ви вже мені вибачте... Якби ж то я міг... Така вже погана звичка в мене... розповідати усім. Але краще я вже продовжу, бо інакше знову затягну розповідь. Врешті-решт ми ж арештанти.

Отож ярмарок!

Тоді я себе продав, скажу вам, усього, як був. Я блукав, наче пес, який загубив свого господаря. Я був наче сам не свій.

Другого дня я поїхав у село до Зеньківих, там мене добре прийняли. Миколая була ще серйозніша, ніж звичайно, і трохи сумна. І я посмутнів, дивився на неї і думав: "Що з тобою? Я твій, твоя річ, твій раб, роби зі мною, що тобі заманеться, я твій, смійся!" Я зовсім не думав, що вона може бажати чогось більшого.

Тепер я часто сідлав коня й приїжджав до Зеньківих. Якось я сказав Миколаї:

— Дозвольте мені більше вам не брехати.

Вона здивовано поглянула на мене.

— Хіба ви брешете?

— Я кажу вам, що я ваш раб, що моя душа належить вам, що я падаю вам до ніг, цілую ваші сліди, але ж я не роблю цього насправді. Дозвольте ж мені відтепер більше вам не брехати.

Вірите, я... я тої ж миті перестав брехати...

За якийсь час, я почув, як старий слуга казав челядникам: "Наш молодий пан став якийсь підозрілий, у нього на колінах з'явилися дивні плями". Ось так. А тепер мушу розповісти вам про пса.

Село Зеньківих лежало ближче до гір, ніж наше. Вони мали великі отари овець, що паслися собі на волі, попід лісом. Пасовисько було обгороджене міцним парканом. Ночами пастухи розводили ватри, палиці у них були оббиті залізом, була у них і стара мисливська рушниця, кілька вівчарок. Усе через те, що, як уже мовилося, поруч — гори, а вовків та ведмедів водилося там, наче кур. Було їх страшенно багато і множилися вони, як євреї.

Служив там чорний пес. Називали його Вугликом. Був він чорний, як вуголь, і очі його блищали, мов дві вуглинки. Він був другом моєї... ох, вибачте, що це я говорю...

Чоловік почервонів і потупив очі.

Отож Вуглик був другом панни Миколаї. Коли вона була ще малям і вигрівалася у пісочку, приходив Вуглик — сам ще цуцик — лизав її, облизував язиком усеньке личко, а дитя клало свої маленькі рученята між зубиська й сміялося, і Вуглик усміхався теж.

Потім обоє виросли. Вуглик став великим і сильним, як ведмідь, Миколая ж не встигала рости за ним так швидко, але вони й далі любили одне одного. І навіть тоді, як Вуглик пішов стерегти овець. Ніхто його не відсилав, повірте. Просто він був такий великодушний від природи, завжди мусив когось оберігати. На всю околицю не було пса, рівного йому.

Якщо вже він роздирав пса, то тільки тому, що той нападав на іншого.