Комета прилітає - Янссон Туве

Та ти знаєш… як він там називається? – запитала Хропся.

– Ні, не знаю, як називається, – відповів Мумі-троль. – Мені подобається вальс.

– Ми не встигнемо потанцювати, – озвався Хропусь. – Гляньте на небо…

Усі підвели голови (окрім Хропсі).

– Вона виросла, – ствердив Нюхмумрик. – Учора була завбільшки з мурашине яєчко, а нині – як апельсин. Мені навіть здається…

– А танґо умієш танцювати? – урвала Нюхмумрика Хропся. – Один крок убік і два назад…

– Ніби неважко, – кивнув Мумі-троль.

– Люба сестричко з курячими мізками! – роздратовано втрутився Хропусь. – Ти хоч коли-небудь думаєш про серйозні речі?

– Ми розпочали розмову з танців, – наполягала на своєму Хропся, – а ти раптом заговорив про комети. Я лише продовжую тему розмови…

Засперечавшись, брат із сестрою вмить змінилися в кольорі. Невдовзі повернувся Чмих.

– Вона не хоче! – крикнув ще здалеку. – Казала, що заховається у льоху, де зберігається варення. Але просила всіх вітати, дякувала за запрошення і передала для кожного по солодкому льодяникові.

– Сподіваюся, ти не випрошував у неї ласощі? – закралася підозра у Мумі-троля.

– Та ніколи в житті! – праведному обуренню Чмиха не було меж. – Бабуня ж винна нам іще 74 пенні, от і вирішила на ту суму дати льодяників. А я лише погодився з нею, що так буде справедливо!

Отож друзі помандрували далі, і стежка помандрувала з ними теж. Потемніле сонце сховалося за ялицями, пішло на спочинок за край неба. Натомість зійшов місяць, на диво тьмяний і аж наче блідо-зелений.

Комета сяяла все яскравіше. Вона стала майже такою, як місяць уповні, і осявала увесь ліс червоним примарним світлом.

Танцювальний майданчик розташувався на невеличкій галявині. Його прикрашали гірлянди світлячків, а на узліссі великий Коник-стрибунець налаштовував свою скрипку.

Галявина повнилася гостями, які чекали на початок забави. Маленькі водяники наважилися прийти сюди, покинувши свої пересохлі болітця та трясовини. На майданчику аж роїлося крихітними повзиками, а в березовому вітті ділилися останніми плітками мавки (мавки – це крихітні дівчатка з дуже гарним волоссячком, які мешкають у стовбурах дерев. Уночі вони виходять зі своїх сховків, щоб погойдатися на вітті. Зазвичай не водяться у деревах хвойних порід).

Хропся вийняла люстерко, аби зачесати гривку й подивитися, чи гарно причеплена квітка за вушком. Мумі-троль поправив медаль на грудях. Ще ніколи їм не доводилося бувати на такому великому балу.

– Як гадаєш, Коник-стрибунець нічого не матиме проти, якщо я заграю на своїй губній гармонії? – зашепотів Нюхмумрик.

– Грайте удвох! – запропонував Хропусь. – Навчи його нашої улюбленої пісеньки "В усіх звірят кокарди на хвостах".

– Добра думка, – зрадів Нюхмумрик і потягнув Коника-стрибунця за собою в чагарник навчати нової пісеньки.

За якусь хвилю з-за кущів долинули обережні поодинокі звуки, потім ще й ще, а тоді залунали веселі трелі гармонії і цигикання скрипки. Повзики, мавки та водяники враз замовкли і зібралися на галявині послухати.

– Яка гарна музика! – перешіптувалися вони. – Саме до танцю!

– Мамо! – скрикнув один малесенький повзик, показуючи на Мумі-троля. – Он стоїть генерал!

Уся родина повзиків підступилася ближче – помилуватися медаллю.

– Яка у тебе розкішна гривка! – захоплювалися вони Хропсиною зачіскою.

Мавки по черзі розглядали себе у люстерку з рубіновими трояндами, а кожний водяник вважав своїм обов’язком підписатися у зошиті Хропуся водяним знаком. Ураз залунала пісенька "В усіх звірят кокарди на хвостах" – без жодної фальшивої ноти! – а з-за куща, завзято витинаючи на інструментах, з’явилися Нюхмумрик з Коником-стрибунцем. На майданчику завирувало, всі кинулися шукати собі партнерів до танцю. Невдовзі пари закружляли у танку.

– Ти гарно танцюєш, – похвалила Хропся. – Що це за танок?

– Мій! – запишався Мумі-троль. – Я щойно його винайшов.

Хропусь запросив до танцю водяничку з водоростями у волоссі, і тепер мучився, дотримуючись такту.

Чмих кружляв з найкрихітнішою дівчинкою-повзиком і видавався сам собі великим та кремезним. З першого погляду було помітно, як щиро захоплюється ним партнерка. Комарики танцювали осібно від гурту, а з усіх закутків лісу чалапали, повзли, стрибали нові гості, охочі подивитися на бал. Ніхто й на мить не згадав про комету, самотню й палахкотливу, що летіла крізь чорну ніч.

Десь близько півночі на галявину прикотили бочку з яблучним вином, усі гості одержали по келишкові з березової кори. Світлячки збилися докупи у кулю над танцювальним майданчиком, аби присвічувати танцюристам, які посідали кружком, попиваючи вино та смакуючи канапками.

– А тепер настав час для розповідей, – запропонував Чмих. – Ти знаєш якусь цікаву історію, маленька Повзунко?

– Нє-є, – страшенно розгубилася Повзунка. – Хіба одну…

– То розповідай!

– Жив собі якось лісовий щур на ймення Пімп, – пробубоніла Повзунка, соромливо затуливши личко лапками.

– А що було далі? – підбадьорив її Чмих.

– Оце й усе, – прошепотіла Повзунка і заповзла, ховаючись, у мох.

Усі зареготали, хапаючись за животи, а водяники затарабанили своїми хвостами.

– Заграйте, щоб можна було підсвистувати! – гукнув Мумі-троль музикам.

– Хіба "Вілері валена"…

– О, ця пісенька така сумна, – запротестувала Хропся.

– Не біда, – наполягав Мумі-троль, – зате гарно свищеться…

Нюхмумрик грав на гармонії, Мумі-троль підсвистував, а решта підхоплювали приспів:

Вілері валена,

Нічка така темна,

Пізняя година –

А ти все сама.

Змучилися ніжки,

А дому нема.[2]

Хропся гірко зітхнула.

– Ну ось, мені так сумно стало на серці, – мовила вона. – Це ж про нас пісенька. Потомилися наші маленькі ніжки, а дому нема…

– Вони у тебе потомилися, бо ти забагато витанцьовувала, – фуркнув Хропусь, вихиляючи свого келиха.

– А дім ми неодмінно віднайдемо! – вигукнув Мумі-троль. – Не сумуй! Ми прийдемо додому, Мама чекатиме нас з наготованим обідом і скаже: "Як вчасно ви повернулися!" А ми скажемо: "Якби ти лишень знала, що за пригоди з нами трапились!".

– У мене буде браслет з перлів, – мрійно прошепотіла Хропся. – А однією перлиною прикрасимо тобі шпильку на краватку.

– Звичайно, хоча я рідко одягаю краватку, – сказав Мумі-троль.

– А ще одну перлину я одягну на шийку своїй таємниці, – озвався Чмих. – У мене ж є таємниця, яка починається на К, закінчується на Я і ходить за мною слід у слід. А коли мене немає поруч, так тужить…

– Може, у твоєї таємниці передостання літера Н? – поцікавився Хропусь.

– Не скажу! – скрикнув Чмих. – Навіть не намагайся вгадувати!

А Нюхмумрик все вигравав одні мелодії за іншими: і колисково-присмеркові, і бадьористо-мандрівні. Потроху повзики та водяники почали розходитися й зникати у лісових хащах. Зникли й мавки, а Хропся заснула, міцно стискаючи у лапці люстерко.

Урешті замовкла музика, на галявині запанувала тиша. Світлячки погасли. Спроквола, дуже спроквола надходив ранок.

П’ятого серпня не заспівали пташки. Сонце ледь пробивалося крізь імлу. Зате над лісом висіла комета завбільшки з колесо до воза, оторочена вогненними язиками.

Нюхмумрикові зовсім перехотілося грати на гармонії. Він крокував, глибоко замислившись та замкнувшись у собі.

Інші також примовкли. Лише Чмих час від часу скиглив, бо у нього боліла голова. Було пекельно гаряче.

Ураз ліс закінчився, і перед ними пролягла безмежна пустеля з подовгастими піщаними дюнами, між якими подекуди стирчали віхті дикого вівса.

Мумі-троль спинився й принюхався.

– Я не відчуваю запаху моря… – мовив він. – Тут погано пахне…

– Це пустеля, – похмуро зронив Чмих. – Пустеля, в якій збіліють наші кості, їх ніхто й ніколи не знайде. Мені болить голова!

Ноги в’язнули в піску. Вони брели далі, з одного гребеня дюни на інший…

– Погляньте! – вигукнув Хропусь. – Он сунуть вервечкою гатіфнати!

Гатіфнати незмигно вдивлялися в горизонт і неспокійно вимахували лапками.

– Вони прямують на схід, – зауважив Хропусь. – Мабуть, певніше податися вслід за ними. У них інстинкт, вони знають, куди йти…

– Але наш будиночок на заході! – заперечив Мумі-троль. – Мама з Татом мешкають на заході, – і він, не звертаючи зі шляху, рушив прямісінько у бік Долини Мумі-тролів.

– А тепер мені хочеться пити! – знову заскиглив Чмих.

Та ніхто навіть уваги на нього не звернув.

Піщані дюни стали нижчими, навколо все було вкрите морськими водоростями, що червоно світилися у відблисках комети, дрібними камінцями, мушлями, уламками березової кори та деревини, корками – всім, що можна знайти на морському узбережжі. От тільки самого моря бракувало…

Вони стояли, тісно притулившись один до одного й знетямлено дивлячись поперед себе. Там, де мали плюскотіти м’які аквамаринові хвилі моря і вигойдуватися на гребенях чайки, зяяла прірва. Звідти здіймалися догори неприємні гострі випари, а вглибині щось булькало і бродило. Берег біля самих їхніх ніг западався урвищем, затягненим зеленим болотистим слизом.

– Море зникло, – ледь чутно прожебоніла Хропся. – Чому зникло море?

– Не знаю, – Мумі-троль теж розгубився.

– Добре, що ми не риби, – бовкнув Чмих, намагаючись зберегти задерикуватий тон.

А Нюхмумрик сів у пісок і, обійнявши голову лапками, затужив:

– Чудове море! Усе пропало! Не буде більше ні розваг під вітрилами, ні купання, ні улову великих щук! Не буде штормів, ані прозорої криги! І місяць ніколи більше не милуватиметься своїм віддзеркаленням у тихій воді! І берег уже не берег – усе пропало!

Мумі-троль примостився поруч і спробував його розрадити:

– Море повернеться! Усе повернеться на свої місця, як тільки комета полетить собі геть. Повір мені!

Але Нюхмумрик не вірив.

– Як нам потрапити на протилежний бік? – несподівано запитав Хропусь. – Ми не встигнемо обійти прірву за два дні…

Відповіддю йому було мовчання.

– Треба зібрати нараду, – стрепенувся Хропусь. – Я пропоную себе за голову й секретаря. Хто які має пропозиції?

– Перелетіти… – мовив Чмих.

– Обійти… – запропонував Мумі-троль.

– Не меліть дурниць! – урвав їх Хропусь. – У нас немає часу на дурниці. Ваші пропозиції одноголосно не приймаються. Висувайте нові…

– Сам висувай! – розсердився Мумі-троль. – Інших можливостей не існує! Так і запиши у своєму обдертому зошиті, що після прильоту комети від нас залишиться хіба мокре місце, бо вже навіть Нюхмумрик не вірить у наші сили!..

Навколо запала цілковита тиша.

Раптом Нюхмумрик зірвався на рівні ноги:

– Ми передибаємо провалля на ходулях і виграємо час!

– Вірно! – підтримав його Мумі-троль. – Чудова ідея! Звичайно, ходулі! Покваптеся! Треба роздобути ходулі, і тоді ми порятуємося й повернемося додому!

Усі кинулися на пошуки.

Ніде не знайти стільки необхідних речей, як на морському березі.

Мумі-троль роздобув щоглу, розламану навпіл, Хропся – держак від мітли та весло, Нюхмумрик – вудку й флагшток, Чмих – жердку й поламану драбину.