Комета прилітає - Янссон Туве
Першим озвався Нюхмумрик:
– Як чуєтеся?
– Мені здається, що це я, – відгукнулася найменша тінь. – А може, й не я, лише якесь нещасне дрантячко, яке приніс зі собою ураган… Я ж попереджав, що все на вашу відповідальність!
– Та не бійся, то таки ти! – сердито пирхнув Гемуль. – Тебе не так легко позбутися! Хотілось би знати, чи існує хоч якась можливість повернути собі сукенку?
– Ось вона… Повертаємо з великою вдячністю! – мовив Хропусь.
– А де Хропся?! – скрикнув Мумі-троль.
– Я тут! – почувся її голосок з темряви. – Навіть люстерко зі мною!
– А я вберіг свого капелюха! – розсміявся Нюхмумрик. – І пір’я на ньому! І губну гармонію!
Гемуль натягнув сукню через голову.
– У вас, як мені видається, чудовий настрій! – бурчав Гемуль. – Не терплю зім’ятих торочок!
Та всім уже забракло сил на балачки. Друзі позасинали на розлогих гілляках дерева.
Вони були такі стомлені, що прокинулися аж о дванадцятій годині наступного дня.
У п’ятницю сьомого серпня панувало цілковите безгоміння та жахлива спека. Ніхто не знав, котра година, лише інстинктивно відчували – вже далеко не ранок.
Комета виросла до велетенських розмірів, і ні в кого не виникало сумніву, що прямує вона в Долину Мумі-тролів. Вогненні язики в її короні побіліли і засліплювали неймовірно яскравим сяйвом.
Мумі-троль першим зліз із дерева, обережно озирнувся на всі боки і принюхався.
– Тут зелено! – вигукнув він радісно. – Тут ростуть квіти і трави! Ліс ніхто не пожер, вигляд у нього такий, як і повинен бути! А ще мені здається, до дому зовсім близько!
Того дня кожний жучок чи мурашка щонайглибше заховалися в землю, а птахи зачаїлися у кронах дерев, чекаючи, що ж буде далі.
– Люба сестричко, – мовив Хропусь, – чом би не заквітчати твоє вушко квіточкою?
– Дуже мило з твого боку, що ти подумав про це, – відповіла Хропся, – але щось мені не хочеться. Я боюся…
Чмихові не йшло з голови кошеня. Чи сидітиме воно на сходах ґанку? Скаже до нього хоч слово чи лише муркотітиме? А може, не впізнає його, бо ще надто маленьке?
Чмих усе більше непокоївся та хвилювався, аж урешті тихенько зарюмсав.
– Усе влаштується, ось побачиш, – підбадьорив малого Нюхмумрик. – Але спробуй трохи прискорити крок, бо часу залишилося зовсім мало…
– Мало часу! – вибухнув обуренням Гемуль. – Усім мало часу! Усі галасують! Ніде нема спокою на землі!
Гемуль повсюди шукав альбом із марками, обличчя у нього зморщилося від горя.
Було нестерпно гаряче, а у них – ні шматочка їжі, ані краплини води. Отак і брели понуро…
"Дивні речі відбуваються, коли чогось дуже прагнеш, – думав собі Мумі-троль. – Я ось, скажімо, вловлюю розкішний запах щойно спечених пиріжків".
Мумі-троль тоскно зітхнув, та нараз зупинився і, задерши догори носа, принюхався. А тоді кинувся бігти, тільки п’яти замиготіли.
Ліс порідів. Запах пиріжків став відчутніший. І враз перед ним з’явилася Долина Мумі-тролів з блакитним будиночком, звичним та затишним, як і того дня, коли вони подалися в мандрівку. А вдома Мама спокійно пекла кардамонові пряники.
– Ми вдома! Ми вдома! – галасував Мумі-троль. – Я знав, що все щасливо завершиться! Подивіться-но!
– Он місток, про який ти розповідав, – мовила Хропся. – А ось там, напевно, дерево, по якому можна лазити. Чудова хатинка й чудовий ґанок!
Чмих глянув на сходи ґанку. Кошеняти там не було, воно його не чекало…
На кухні Мама Мумі-троля прикрашала збитими вершками високий багатоярусний торт. Навколо торта гарними шоколадними карлючками було написано: "Моєму любому Мумі-тролеві", а вгорі красувалася цукрова зірка.
Мама Мумі-троля щось собі тихенько насвистувала і час від часу позирала у вікно.
Мумі-тато стурбовано ходив з кімнати в кімнату, потерпаючи від нетерплячки.
– Чому їх так довго немає? Уже майже пів на другу…
– Скоро надійдуть, – вгамовувала його Мама. – Не хвилюйся! Підніми трохи торт, щоб я могла витягнути з-під нього кондитерський папір. Чмихові дамо облизати таріль, він це любить…
Тато зітхнув і підняв торта.
– Не треба було їх відпускати. Але хто ж знав…
У цю мить до хатини увійшов Ондатр і вмостився на дров’яній скрині.
– Як там комета? – поцікавилася Мама.
– Летить щодуху! – похмуро буркнув Ондатр. – Знайшли ви час торти випікати!..
– Може, покуштуєте пиріжка? – запитала Мама Мумі-троля.
– Ta-a, – завагався Ондатр. – Хіба одного, доки чекаємо…
Після третього він сказав:
– Здається, синок пані господині біжить через міст… У дуже строкатій компанії…
– Мумі-троль?! – скрикнула Мама і випустила з лап тортову лопатку просто в смітник. – І ви тільки зараз кажете про це!
Мама чимдуж вискочила надвір, Тато – услід.
– Он наш синочок! А ото Чмих!..
А за ними – купа незнайомих Мамі й Татові істот.
– Як я за тобою скучила! – цокотіла Мама Мумі-троля. – Ходи, я тебе обійму! Які ж бо ви змарнілі та брудні! Я так тішуся… Невже все це насправді!
– Мамусю! Татусю! – захоплено розповідав Мумі-троль. – Я бився з отруйним кущем і переміг! Чах-чах – гілляки на всі боки, залишився сам пеньок!
– Який ти хоробрий! – похвалила Мама. – А це хто?
– Хропся, власне її я врятував від отруйного чортополоху! Ось Хропусь і мій найліпший друг Нюхмумрик. А це – Гемуль, який колекціонує поштові марки.
Усі обмінялися потиском лапок.
– Дуже цікаво, – мовив Тато Мумі-троля. – Колекціонування марок – надзвичайно благородне захоплення.
– Це не захоплення, а мій фах, – буркнув Гемуль, який сьогодні не виспався.
– Он як! – Тато зовсім не образився. – То вам, напевно, буде цікаво поглянути на альбом з марками, якого вчора принесло вітром?
– Що?! – зойкнув Гемуль.
– Справді, так воно й було, – потвердила Мама. – Я виставила надвір дріжджове тісто, щоб воно підросло, а вранці його обліпили бридкі маленькі липкі папірці.
– Липкі папірці… – повторив Гемуль і зблід. – Заклинаю іменем усіх гемулів, де вони? Сподіваюся, ви їх не викинули?
– Підсихають он там, – Мама Мумі-троля показала на білизняну шворку, нап’яту між двома кущами бузку.
Побачивши свій червоний альбом для марок, Гемуль скрикнув від радості і притьмом кинувся до кущів, плутаючись у порваних торочках хламиди.
– Щастить же декому, – Чмихові стало дуже гірко, бо кошеня не прийшло привітати його з поверненням додому. Він докірливо тицьнув лапкою на мисочку з молоком, яка стояла на ґанку: – А молоко скисло…
– Спека всьому виною, – пояснила Мама. – Усе псується в таку спеку. Але інколи воно приходить посьорбати… Любі дітоньки, час попоїсти. Заходьте до хати і привітайтеся з Ондатром.
Чмих залишився в саду. Він плазував попід кущами і кликав кошеня. Шукав у дровітні. Шукав усюди і кликав, кликав…
Однак кошеня не прийшло.
Чмих повернувся на ґанок, де все товариство саме снідало і розмовляло про комету.
– Ондатр каже, що сьогодні увечері вона впаде простісінько на наш городець, – сказала Мама Мумі-троля. – І це саме тоді, коли мені врешті вдалося відчистити овочі від бридкої сизої пилюки… Тож я навіть не прополювала грядки… Невже Всесвіт справді чорний! Це ж ти, Чмиху, з’ясував?
– Звичайно, – трохи повеселів Чмих. – Я все з’ясував… Коли прилетить комета, ми можемо заховатися у моїй печері!
– Почекай! – закричав Хропусь. – З цього приводу треба скликати нараду! Такі рішення не можна приймати зопалу…
– Чому? – здивувалася Хропся. – У нас немає часу на довгі балачки. Перебираємося до печери разом з усім скарбом!
– О! – раптом згадав Чмих. – Ви ще не бачили мого кинджала!
– То, може, перенесемо святковий обід до печери? – запропонував Мумі-троль. – Влаштуємо собі пікнік…
Усі галасували, перебиваючи один одного та вимахуючи лапами, а Чмих необачно перевернув на скатертину склянку з молоком.
Урешті підвівся Ондатр:
– З вами неможливо мати справу! Все це пусті теревені, бо коли прилетить комета, від нас навіть мокрого місця не зостанеться. Я йду в сад, полежу в гамаку і подумаю. Прощавайте, якщо нам не пощастить побачитися знову…
І він пішов собі. На мить усі принишкли, Тато Мумі-троля глибоко зітхнув.
– Не розумію, чому оцей Ондатр так гнітюче впливає на мене, – мовив він. – Третя година… Може, почнемо пакуватися? Місця в печері усім вистачить?
Тато глянув на Хропуся:
– Чи не міг би ти взяти на себе організацію переїзду до печери?
Хропусь зашарівся від утіхи.
– Я спробую, – сказав він поважно. – Але спершу роздобудьте мені зошит у клітинку або в лінійку, ручку, метр, а ще схему печери з перспективи пташиного польоту з усіма відповідними вимірами. Потім мені знадобиться список усього вашого скарбу. Позначте трьома зірочками найулюбленіші речі, двома – ті, що вам подобаються, а однією – ті, без яких можете обійтися.
– Мій список уже готовий! – засміявся Нюхмумрик. – Три зірочки – губна гармонія!
Почалося велике переселення. Ондатр спостерігав за всім зі свого гамака, а Гемуль сидів під кущем бузку й сортував марки.
Мама метушилася по хаті, шукаючи то мотузку, то обгортковий папір, спорожнила льох і зняла з вікон гардини. Шухляди зі столу громадилися на підлозі, постільна білизна лежала купою на подвір’ї.
Мумі-тато вантажив на тачку валізи, клунки, торбинки, кошики й пачки. Хропусь сидів на ґанку за столом, устеленим списками та папірцями з обрахунками, й організовував переселення. Він аж променів від щастя.
– Що робитимемо з мушлями навколо грядок? – запитала Хропся.
– Неодмінно заберемо з собою, – категорично наполягла Мама Мумі-троля. – Вони позначені трьома зірочками! Любий Чмиху, чи не зміг би ти віднести торта до печери? Я не наважуся покласти його на тачку…
– Ми не встигнемо викопати всі троянди, – попередив Тато Мумі-троля.
– Бери лише жовті, – погодилася Мама. – Але їх необхідно взяти з собою.
Вона бігцем кинулася на город повисмикувати редиску, хоча б найбільшу. Тато відкочував одну тачку за іншою на піщаний берег моря, а Мумі-троль з Нюхмумриком зносили речі до печери. Цей переїзд було не зрівняти зі звичним переїздом на літування, бо дуже бракувало часу.
Спека стала нестерпною, мертвий берег осявало моторошне темно-червоне світло. Тато намагався не звертати уваги на примарний світ довкола. Він невтомно котив туди й сюди тачку і розмірковував, скільки зайвих речей нагромадилося вдома з часів його молодості. Інколи Тато позирав на годинника.
– Все, – подумав він, – везу останній вантаж.
