Комета прилітає - Янссон Туве

Ми не маємо часу для всіх, хто вештається тут знічев’я і наївно розпитує про якісь безглузді речі. Якісь там браслети на лапки… Оця комета – найцікавіша з’ява в моєму житті… А ти чого хочеш?

– Нічого надзвичайного, – промимрив Мумі-троль. – Хотів би тільки довідатися, чи була вона пухнастою… я маю на увазі, та особа, котра приходила раніше… Може, мала квітку за вушком?

Професор здійняв руки до неба і зітхнув.

– Пушок та квіти мене не цікавлять, – сказав він. – А ще менше – браслети на лапках. Невже ти дійсно гадаєш, що може мати значення загублений якимось дівчиськом браслет, коли очікуєш появи комети?

– Цілком можливо, – серйозно відповів Мумі-троль. – Дуже вам дякую!

– Не варто дякувати! – буркнув професор і почовгав до свого телескопа.

– То що він сказав? – зашепотів Чмих. – Прилетить комета?

– Коли вона вріжеться в Землю? – допитувався і собі Нюхмумрик.

– Я забув про це запитати! – зізнався Мумі-троль. – Зате довідався, що Хропся була тут. Вона не зірвалась у прірву!

– Але ж ти й дурний! – не стримався Чмих. – Тепер я піду й про все випитаю. А ви вчіться, як треба залагоджувати справи!

І крихітне звірятко Чмих подріботіло до іншого професора.

– До мене доходило безліч чуток про ваші знамениті дослідження комет!

– Справді? – втішився професор. – Ця комета надзвичайно гарна. Я маю намір назвати її своїм іменем. Ходімо, сам побачиш!

Чмих рушив услід за професором, дряпаючись незчисленними сходами. Він був першим у світі крихітним звірятком, якому дозволено було подивитися в окуляр найбільшого на Землі телескопа.

– Бачиш, яка красуня? – захоплювався професор.

– Всесвіт чорний. Таки чорний… – прошепотів Чмих. Він так налякався, що хутро у нього на потилиці стало дибки.

У бездонній чорноті неба блимали, немов живі, величезні зорі. Такі завбільшки, як розповідав Ондатр. Ген далеко серед них щось сяяло, схоже на недобре червоне око.

– Комета! – скрикнув Чмих. – Оте червоне око і є кометою. Вона летить сюди!

– Звісно, летить сюди! – потвердив професор. – От що цікаво! З кожним днем її видно все ліпше. Комета стає чимраз більшою, червонішою та прекраснішою!

– Та вона ж не рухається! – недовірливо мовив Чмих. – І хвоста не видно!

– Хвіст тягнеться позаду, – пояснив професор. – Комета простує нам назустріч, тому здається, ніби вона непорушна. Гарна, правда ж?

– Та-а… – завагався Чмих. – Червоний колір, звісно, приємний… А коли вона долетить до Землі? – Чмих, занімілий від страху, вдивлявся у маленьку червону цятку через окуляр телескопа.

– За моїми підрахунками, комета досягне нашої планети увечері сьомого серпня о 20:42. Можливо, на чотири секунди раніше, – охоче розповідав професор.

– І що тоді трапиться? – пополотнів Чмих.

– Що трапиться? – професор аж розгубився. – Про це я ще не встиг подумати… Але неодмінно дуже скрупульозно запишу увесь перебіг події.

Чмих рушив униз сходами, коліна йому підгиналися. На півдорозі він раптом зупинився і запитав:

– Що нині за день?

– Третього серпня, – відповів професор. – 7:53 рівно.

– Гадаю, нам варто поквапитися додому, – мовив Чмих. – Бувайте!

Чмих повернувся до гурту – здавалося, наче він на голову підріс.

– Він чорний, – повідомив малий. – Чорний-чоренний.

– Хто? – не зрозумів Мумі-троль.

– Всесвіт, ясна річ. А комета червона, з хвостом позаду. За нашими з професором підрахунками, вона ДОСЯГНЕ Землі сьомого серпня, увечері, о 20:42. Можливо, на чотири секунди раніше…

– Негайно додому! – вирішив Мумі-троль. – Про що таке надзвичайно важливе у неділю казала Мама?

– Пудинг, – пхикнув зневажливо Чмих. – Дитячі витребеньки! Принаймні для того, хто дивився на зоряне небо в окуляр справжнього телескопа!

– Як би там не було, варто поквапитися, – пробурмотів Мумі-троль і кулею вилетів з Обсерваторії.

– Не поспішай занадто! – гукнув йому навздогін Нюхмумрик. – Якщо ми мчатимемо наосліп, неодмінно зірвемося у найближче провалля. Комета прилетить щойно через чотири дні!

– Та що ви водно торочите про ту комету? – розсердився Мумі-троль. – Як тільки доберемося додому, Мама з Татом усе владнають. Інша справа – панночка Хропся! Вона ж не знає, що я знайшов її браслет!

Він розтанув у сутінках, тягнучи за собою на страховій мотузці друзів.

Моторошні червоняві сполохи на небі стали яскравішими.

Хмари розсіялися, оголивши гірський краєвид, осяяний якимось наче неземним надвечір’ям.

Глибоко внизу ледь виднілася вузенька смужка ріки та темні плями лісів.

"Що ж, – подумав Нюхмумрик, – додому – то й додому. І панночка Хропся з браслетом на ніжці – ліпше, ніж без браслета, і байдуже, прилетить комета чи ні".

Четвертого серпня небо було безхмарним, однак сонце заслонила дивна тінь. Пропливаючи багряним небом над Самотніми Горами, вона якусь мить видавалася майже чорною.

Надворі потепліло. Друзі не спинялися всю ніч. Чмих почав вередувати.

– Я втомився, – нудив він. – Мені вже все набридло. Тепер ваша черга нести намет… І пательню теж…

– Хоч намет дуже зручний, – озвався Нюхмумрик, – не варто, однак, занадто перейматися речами, якими володіємо. Викинь його – та й по всьому! І пательню теж! Однаково нічого на ній смажити…

– Ти серйозно? – вражено запитав Чмих. – Кинути у прірву?

Нюхмумрик лише кивнув.

Чмих підійшов до самого краю урвища.

– Шкода… У ньому можна жити, – бурмотів він. – Намет назавжди міг би стати моїм… Любий Мумі-тролю, я не знаю, як мені вчинити!

– У тебе вже є печера, – приязно нагадав малому Мумі-троль.

Чмих аж засміявся від утіхи і з легкою душею пожбурив клунок униз. Але ж і гуркоту він наробив, гупаючи по скельних виступах, а пательня гуділа, мов мідна духова труба.

– Супер! – вигукнув Мумі-троль, не забарившись послати услід за пательнею каструлі.

Посуд зчинив неймовірний брязкіт, який не стихав, доки остання каструля згинула у проваллі.

– Як чуєшся? Ліпше? – поцікавився Нюхмумрик.

– Ні-і-і, – заскімлив зблідлий Чмих. – Тепер мені паморочиться в голові.

Він ліг долілиць на землю, відмовляючись іти далі.

– Послухай, – суворо мовив Мумі-троль. – У нас мало часу. Я прагну якнайшвидше відшукати маленьку…

– Знаю, знаю… – урвав його Чмих, – …дурненьку панночку Хропсю. Не чіпай мене, бо зараз мене знудить!

– Дай йому спокій, хай собі трохи постогне! – втрутився Нюхмумрик. – А ми тим часом покатуляємо каміння. Знаєш, як?

– Ні.

Нюхмумрик вибрав чималенький камінь, що лежав на самому краєчку прірви.

– Дивись, – він розгойдав каменюку, раз-два-три – і вона зникла з очей. Мумі-троль та Нюхмумрик кинулися до краю і зазирнули униз. Каменюка витанцьовувала поміж скелями, гуркочучи, немов громовиця, услід летіла курява з дрібних камінців та уламків скель, а в горах ще довго гуляла глуха луна.

– Справжня лавина! – захоплено вигукнув Нюхмумрик.

– Я теж хочу! – Мумі-троль кинувся до ще більшої брили, яка балансувала над прірвою.

– Обережно! – скрикнув Нюхмумрик, але було надто пізно, брила загуготіла вниз, а за нею – нещасний Мумі-троль.

Якби не рятівна мотузка на животі, мабуть, на світі стало би на одного мумі-троля менше. Нюхмумрик умить впав на спину, щоб загальмувати посмик мотузки. Рвонуло таки сильно, Нюхмумрикові навіть здалося, що його ось-ось роздере навпіл.

Унизу над прірвою безпомічно баламкався Мумі-троль, а слід зазначити, що важив він чимало.

Нюхмумрик сповзав усе ближче й ближче до краю провалля. Мотузка між ним та Чмихом також нап’ялася, тож і Чмиха поволокло по землі.

– Не чіпайте мене! – скиглив він. – Дайте спокій, мені погано…

– Тобі стане ще гірше, коли за мить летітимеш у безодню, – гарикнув Нюхмумрик. – Допомагай тягнути!

Знизу долинало голосіння Мумі-троля:

– Допоможіть! Витягніть мене!

Чмих підвів голову і ще більше позеленів на виду, цього разу – від страху. Він намагався відповзти від краю, упирався лапами і навіть хвостом, ним так торсало навсібіч, що мотузка заплуталася поміж каменюками, і всі троє перестали зсуватися в провалля.

– Ось так, а тепер треба тягнути! – розпоряджався Нюхмумрик. – Коли я дам команду, мусиш щосили натягнути мотузку. Ще ні! Ще ні! Ось тепер – тягни!

І вони потягли, крок за кроком, аж врешті над краєм з’явився Мумі-троль.

Спочатку вуха, потім очі, потім ніс, потім ще трохи носа і нарешті – увесь Мумі-троль.

– Клянусь своїм хвостом! – вигукнув Мумі-троль. – Якби тут була Мама!

– Привіт! – зрадів Чмих. – Приємно тебе бачити! Це я не дав усім нам загинути!

Якусь хвилю вони сиділи й відсапувалися. Раптом озвався Мумі-троль:

– Ми впороли дурницю!

– Хто би в цьому сумнівався, – зауважив Чмих. – Ви завжди щось впорете…

– Немає нам жодного прощення! – не вгавав Мумі-троль. – Ми повелися просто злочинно! А якби каменюки упали на голову маленької Хропсі?

– Вони б її розтелющили, – незворушно бовкнув Чмих.

Мумі-троль аж зірвався на рівні ноги від такої байдужості свого друга.

– Рушаємо далі! – скомандував він. – Нема чого гаяти час!

І вони рушили вниз стежкою, а над ними з рожевуватого неба світило оповите серпанком сонце.

Біля підніжжя гори між камінням дзюркотів маленький струмок. Він був дуже мілкий, на дні виблискувала золотиста слюда. Гемуль студив натруджені ноги у воді і сам до себе зітхав. Коло нього лежала груба книжка, що називалася "Комахи Північної півкулі, їхні добрі та погані звички".

– Дивно, – буркотів Гемуль. – Жодної комахи з червоним хвостом. Хіба що йдеться про Dideroformia Fnatopogetes, але вона нічим не вирізняється з-поміж інших і зовсім не має хвоста.

Він знову важко зітхнув.

– Привіт! – гукнув Мумі-троль, вигулькнувши з-за кам’яної брили.

– Ох, як я налякався! – здригнувся Гемуль. – Це ви? А я подумав – лавина суне! Що за жахіття чинилося нині вранці!

– Яке жахіття? – запитав Чмих.

– Лавина, звісно ж. Страшенний жах! Камені завбільшки з будинок стрибали довкруги і розтрощили мій найліпший слоїк. Я й сам стрибав… Гляньте на ґулю в мене на голові! Ви лишень погляньте!

– Боюся, ми необачно зіштовхнули кілька камінців, – зізнався Нюхмумрик. – Важко втриматися від спокуси, коли вони такі гарні, великі й круглі…

– Хочеш сказати, це ви зірвали лавину? – не вірив власним вухам Гемуль. – Можна було здогадатися… Звичайно! Я вам від початку не довіряв, а тепер не хочу з вами й знатися!

Гемуль відвернувся і заходився хлюпати воду на свої натруджені ноги.