Мантиса - Фаулз Джон

А зараз ти тільки підтверджуєш мій здогад.

Вона киває й цідить крізь зуби:

— Що ще?

— Звичайно, то не була тільки літературна ідея. Радше, як складова частина іконографії гуманізму доби Відродження. Боттічеллі й усе таке інше.

— Заплішена дурепа?

— Мені б і на думку не спало вжити такий вислів, властивий невихованим людям.

Вона знову згортає руки на грудях і міряє його пронизливим поглядом.

— Гаразд, подивимось... То як би ти висловився?

— Несповна розуму? Не всі дома? Без клепки? — І продовжує, не переводячи подиху: — Тобто, бачить Бог, буває, ти видаєшся розкішною. Хоча твоя чорненька невагома облягаюча річ, яка була на тобі останнього разу, коли ми... — її руки падають, пальці стискаються в кулаки. І він одним духом додає: — Тоді було просто блискуче!

— Блискуче?

— Ще б пак. Я цього ніколи не забуду.

— О, ми дуже добре знаємо, який з тебе великий чортів цінитель. Особливо, коли йдеться про те, щоб принизити жінку, перетворити її в одновимірний об'єкт сексуальних домагань.

— Думаю, краще двовимірний...

— О, заткнися! — Вона кидає на нього зневажливий погляд, обертається, забирає з ліжка гітару. — Ти вважаєш себе з біса розумним, правда? "Іконографія Ренесансу". Це ж треба! Та ти ж нічого не петраєш — ти навіть не знаєш, якою я насправді була, коли починала. Цього клятого ренесансу в мене було по саме нікуди, більше ніж ти можеш собі уявити.

— Розумію.

—• О, ні. Куди тобі. Ти на це напрошувався вже віддавна. А зараз усе отримаєш сповна. Ти, самовдоволений вилупку!

Пальці правої руки торкаються струн і наче здалеку чути звуки в лідійському ладі. її обриси тануть, хоч і не відразу, але вражаюче. Волосся м'якшає й видовжується, змінюється його колір; відразливий грим сповзає з обличчя, одяг теж змінює кольори; та й сам одяг зазнає перетворень, розчиняється і обертається тунікою з білосніжної парчі. Руки й одне плече залишаються оголеними, туніка сягає нижче від колін. При талії її стягує шафрановий пасок. Тканина не зовсім непрозора, особливо там, де щільно прилягає до тіла. Черевики зникають; тепер вона стоїть босоніж. Уже потемніле волосся зачесане догори, у грецькому стилі. На чолі з'являється віночок з уплетеними поміж миртові листки рожево-кремовими трояндовими бутонами; гітара перетворюється на дев'ятиструнну ліру — і на ній, на завершення метаморфози, вона, торкаючись струн у протилежному порядку, відтворює звуки лідійської гами.

Те ж обличчя, але зараз воно видається молодшим, наче вона помолодшала років на п'ять; облягаюча біла тканина підкреслює медово-золоте тепло шкіри. І понад усе: у порівнянні з ним ніщо "те прекрасне обличчя, що рушити в похід примусило тисячі човнів". Це обличчя змусило б спинитися й озирнутись навіть зоряне небо. Вона опускає руку, в якій тримає ліру; дозволяє йому зачудовано роздивлятися одвічне божество. Але невдовзі її вільна рука піднімається і зупиняється на стегні. Дещо таки не змінилось.

— То що... містере Ґрін?

її голос теж зазнав змін і втратив свій попередній, не зовсім упевнений акцент та інтонацію.

— Я страшенно помилявся. Ти маєш вражаючий вигляд. Наче не належиш цьому світові. — Він намагається віднайти підхожі слова, або ж так тільки здається: — У тобі багато від дитини. Вразлива. Ніжна.

— Жіночніша?

— Безперечно.

— Отож легше експлуатувати?

— Я зовсім не це мав на увазі. Чесно... як мрія. Ти саме така, яку б хотілося привести додому і показати мамі. Навіть із трояндами.

В її голосі вчувається підозра:

— Що не так з моїми трояндами?

— Це різновид чайної троянди "Офелія". Боюся, сорт вивели не раніше від тисяча дев'ятсот двадцять третього року.

— Це так на тебе схоже. Ти збіса педантичний.

— Вибач.

— Так вже сталося, що це мій улюблений сорт троянд. Із двадцять третього року.

— І мій.

Вона підносить ліру:

— А таку ж саму, як ця, або те, що від неї лишилося, можна побачити в музеї "Метрополітен" у Нью-Йорку. Це я кажу, щоб ти знову не став щось вигадувати.

— На вигляд автентична.

— Справді автентична!

— Аякже.

Вона кидає на нього розлючений погляд:

— А поки що, на Бога, перестань отак безсоромно розглядати мої груди. Він переводить уважний погляд на босі витончені ноги:

— Ще раз вибач.

— Я ж не винна, що в ті часи бюстгальтери нікому ще й не снилися.

— Певно, що ні.

— Це огидне ярмо справжньої жіночності. — Вона вивчаючи дивиться на нього: — Не маю нічого проти випадкових поглядів. Це ще одна з твоїх вад. Ти ніколи не покладаєшся в усьому й повністю на уяву.

— Я намагатимусь.

— Але тільки не зараз. Я зробила це для того, аби та побачив, що втратив. Хоча по тобі не скажеш, ніби відчуваєш удячність. — Вона відвертається. — Щоб ти знав, найдостойніші люди падали на коліна, коли бачили мене вперше. Такою, яка я є насправді.

— Я на колінах. Подумки. Ти маєш грандіозний вигляд.

— Твої слова означають тільки намір оволодіти мною і більше нічого. Ти забуваєш, що я тебе знаю, як облупленого. І наскрізь бачу твою мізерну маніакальну суть. Для тебе я завжди буду не більш ніж іще однією здобиччю.

— Неправда.

— Звичайно, я не сподіваюся від тебе ні гімнів і од, ані застільних заздоров-ниць на мою честь і таке інше. — Вона трохи піднімає ліру й опускає її поряд із собою. — Коли цивілізація ще тільки ледь торкнулася світу... Я прекрасно усвідомлюю, що цього не слід сподіватися від кого б то не було в добу грубого матеріалізму. — Вона кидає на нього напівсердитий, напівображений погляд через оголене плече. — А прошу я лише мінімального визнання свого метафізичного статусу на противагу твоєму.

— Вибач.

— Що ж, ти спізнився. — Вона піднімає очі догори, наче звертаючись до далеких гірських верхів: — Ця остання образа — остання соломинка. Я можу заплющити очі на багато що, але тільки не на ганебні пасквілі щодо властивої мені поведінки. Всім відомо, що за природою я скромна й схильна до усамітнення. З мене не зробиш бездумного жіночого тіла, готового піддатися на перший твій знак, готового на будь-які збоченства і примхи. Ти забуваєш, що я не просто літературний образ. Я — абсолютно реальна. — Вона опускає очі на килимок і вже тихіше додає: — Не кажучи про те, що я богиня.

— Я ніколи цього не заперечував.

— Ще й як заперечуєш. Кожного разу, коли розтуляєш свого дурного рота. — Вона кладе ліру на ліжко, згортає руки на грудях і відводить погляд. — Гадаю, мені слід попередити тебе: я серйозно думаю про те, щоб цю справу оприлюднити на нашому щоквартальному засіданні. Оскільки образи завдано не тільки мені, а головним чином усій нашій сім'ї. І, якщо чесно, з нас уже досить. Останнім часом цього було вже аж занадто. Час нарешті когось покарати для прикладу.

— Мені дійсно шкода.

Вона уважно дивиться на нього й знову відводить погляд.

— Тобі доведеться знайти більш переконливі слова. — Тепер піднімає ліву руку і дивиться на неї, очевидно, забувши від неуважності, що так само, як троянди сорту "Офелія", наручні годинники не існували в класичні часи. Вона роздратовано озирається на годинник із зозулею. — Сьогодні в мене дуже напружений графік. Я даю тобі ще десять речень, у які ти повинен укластися, щоб попросити повного, належного і офіційного пробачення. Це твій останній шанс. Якщо вважатиму твоє вибачення прийнятним, я готова відкласти своє рішення і не заносити тебе до чорного списку. Якщо ж ні, то ти повинен бути готовим до наслідків. І в такому випадку я цілком щиро порекомендую тобі до кінця життя триматись осторонь самотніх дерев і будинків баз громовідводу. Особливо в грозу. Зрозуміло?

— Так, але це нечесно. Вона стріляє очима:

— Це не тільки чесно, але й досить поблажливо, зваживши на обставини. І годі вже сперечатися. — Вона обертається, бере до рук ліру, випростується. — Можеш почати з того, що станеш на коліна. Оскільки я поспішаю, то цілування моїх слідів можна пропустити. Маєш десять речень. Не більше й не менше. Починай.

Міцно притримуючи імпровізований фартушок, він трохи незграбно опускається на коліна на килимку.

— Тільки десять?

— Я вже сказала.

Вона дивиться у протилежний кут кімнати. Чекає. Він прокашлюється.

— Ти завжди була моїм ідеалом жінки. Вона піднімає ліру і вдаряє по струнах.

— Дев'ять. І до нудоти банально.

— Хоча я ніколи не розумів тебе. Знову тремтять струни:

— Можеш повторити це ще раз і не помилишся.

— Ще б пак.

— Сім.

— То ж не речення. Там не було дієслова.

— Сім.

Він удивляється в суворий профіль.

— Твої очі немов зернятка мушмули, наче амфіські оливки, немов агатові трюфелі, наче мускатні виноградини, хіанські фіги... я ще не закінчив...

— Шість.

— Я ж не закінчив! Вона пирхає зневажливо:

— Нащо все зводити на харчі!

— Крім тебе, в мене нікого справжнього не було.

— Негідний брехуне. П'ять.

— Тепер я розумію, як ти зводиш чоловіків з глузду.

— Чотири. Жінок теж.

Він зволікає й уважно вдивляється в її обличчя:

— Чесно?

Вона кидає на нього зверхній погляд:

— Ти мені зуби не замовиш.

— Звичайно, ні. Просто мені цікаво. Вона переводить погляд на стіну:

— Щоб ти знав, та стара недотепа з Лесбосу так ніколи й не прийшла до тями після того, як одного дня побачила мене оголеною перед ранковим купанням.

— Оце й усе?

— Звичайно, більше нічого не було.

— А я думав...

Вона знову кидає на нього нетерплячий погляд:

— Послухай, окрім тієї безлічі дрібниць із мого життя, про які ти й поняття не маєш, є ще й той факт, що я не вчора на світ народилася. — Відводить погляд. — Таки правда, вона спробувала застосувати до мене всілякі звичні лесбійські виверти. Скажімо, хотіла сфотографувати мене в бікіні. І таке інше.

— Сфотографувати тебе у...?

Вона стенає плечима, хитає головою:

— У той час це інакше називалося. Можливо, скульптура чи ще щось. Я не можу тримати в голові усі ці дрібниці. А тепер, на Бога, закінчуй. У тебе залишилося три речення.

— Було ж чотири. Вона зітхає:

— Гаразд. Чотири. І добре було б, якби вони були трохи кращі, ніж попередні.

— Те, як ти зникаєш, те, як з'являєшся знову... Вона двічі торкається струн:

— Залишається два.

— Та це ж смішно. Я мав на увазі кому, а не крапку.

— Але не з такою інтонацією.

— Я просто витримав паузу задля риторичного ефекту. Дві частини взаємопов'язані. Зникнення і поява. Це ж кожному зрозуміло. — Вона застерігає його пильним зверхнім поглядом.