Мантиса - Фаулз Джон

Можливо, з усієї нашої сім'ї я не найбільш музично обдарована, але я таки можу розпізнати обернену фугу, коли її бачу.

Він нахиляється і цілує її в плече.

— Ти мені більше не подобаєшся, я не маю до тебе зовсім ніяких почуттів. Попросту дуже втомлена і тому мені байдуже. Переліт виявився з біса жахливим. Мене нудило.

Він знову цілує плече.

— Тобі зовсім байдуже до моїх почуттів.

Він відкидає прогумований килимок. Вона швидко зиркає й відвертається:

— Часом ти буваєш невимовно вульгарним.

Він намагається підвести її пальці до "невимовної вульгарності", вона виривається і знову згортає руки на грудях, утупившись у стіну навпроти.

— І не треба думати, ніби я не помітила самовдоволеної посмішки на твоєму обличчі, коли згадала про свою незайманість. А все тільки тому, що раз чи два у минулому, схоже, я дозволила собі розслабитись у твоїй присутності. Гадаю, зараз, ти думаєш, я непослідовна чи дурненька. Й часом зовсім як людина можу суперечити власному усталеному образові.

Він уважно вдивляється в її профіль, затим починає обережно попускати білу зав'язку туніки на принадно округлому золотавому плечі. Але коли верхня частина туніки загрожує впасти, вона підхоплює її.

— А перед тим як тобі спаде на думку, що ти вдатний спокусник, я хочу тобі нагадати, що ти не один такий. Бувало, справжні генії роздягали мене. Укладач еротичних текстів заледве чи справить на мене враження.

Він забирає руку. Обоє мовчать. Затим, так само не зводячи очей від стіни, вона опускає зав'язку нижче.

Знову мовчать. А вона все дивиться в стіну.

— Я не казала тобі забирати руку. Він знову кладе руку їй на плече.

— Хоча особисто мені байдуже.

Дуже обережно проводить руками по туніці у тих місцях на грудях, де її щось стримує від падіння.

— Ти гадаєш, я не знаюся на чоловіках. Можу тобі сказати, що великий палець на нозі мого першого коханця був набагато сексуальнішим, ніж усе твоє обридливе тіло. Щоправда, за умови, якщо б у нього той палець був. Він би не став тільки витріщатися на груди міс Греції тисяча дев'ятсот вісімдесят другого року. — Вона додає: — Звичайно, я маю на увазі тисяча дев'ятсот вісімдесят другий рік до нашої ери.

Він забирає руку, а другу, яка лежала в неї на плечі, опускає до оголеної талії і притягує її трохи ближче до себе. Нахиляється, щоб поцілувати її в щоку. Даремно. Вона відвертається.

— Але у той час у нього не могло бути психічних відхилень на основі дитячих ігор з ляльками. —— Він прокашлюється. — Ні, беру ці слова назад. Але в той час у нього не могло бути переконання, властивого псевдоінтелектуальним самцям, про те, що спати з темношкірими жінками є доказом ліберальних поглядів.

Вона замовкає і спостерігає за рухами його правої руки.

— Я маю намір розповісти тобі про нього. Хоча б для того, щоб поставити тебе на місце.— Кілька секунд вона пильно дивиться на нього.— А це суто рефлекторна реакція. Я можу досягти абсолютно того самого результату з допомогою своїх рук.— Вона пирхає.— Що мені й доводиться частенько робити, якщо брати до уваги незграбність і нетямущість більшості з вас— Його руки завмирають. Вона глибоко зітхає, виказуючи нетерпіння.— На Бога. Ну, вже як почав, то міг би й продовжити.— Він продовжує.— Я не знаю, чому чоловіки надають цьому такого великого значення. Це й на половину не є таким захоплюючим, як ви усі уявляєте, намагаючись бути ніжними. Це просто біологічний механізм виживання. Щоб було простіше годувати немовлят.— Через якусь хвилю вона знову зітхає і відкидається назад, спираючись на руки.— Ні, справді. Ти нагадуєш мені лабораторних щурів. Найпростіший подразник... і вперед.— Вона опускається нижче, на лікті.— Шматують і кусають. Кусають і шматують.— І замовкає. Але раптом вона сідає і відпихає його.— А цього не слід робити, поки не розв'язаний пояс. Все одно, так ти мене тільки охолоджуєш. Що тобі справді потрібно, так це добряче відро холодної води.— Вона б'є його по руці.— Припини. Тут дуже складний нервовий вузол. Якщо хочеш зробити щось корисне, то краще підведися й замкни двері. А заодно вимкни світло.

Він іде до дверей і затуляє ними непроглядну ніч, яка лишається по той бік. Вона теж підводиться, стає поряд з ліжком оголеною спиною до нього. Руки на поясі — вона розв'язує шафрановий пасок. Але перш ніж відпустити туніку, озирається через плече.

— Якщо ти не будеш проти... У цій огидній палаті ми вже доволі займалися вуаєризмом.

Він натискає на вимикач біля дверей. Біла панель лампи денного світла над ліжком гасне, але друга, що над дверима, яка очевидно вимикається ззовні, залишається жевріти. її світло тьмяне, невиразне, як місяць улітку.

Він розводить руками, наче вибачаючись.

— От зараза. Ти щойно це придумав.— Він підносить руки в мовчазному запереченні.— О, так, я знаю, що так. Про цю лампу досі не було й найменшої згадки.— Вона застерігає його тривалим звинувальним поглядом, відвертається від нього і переступає через туніку. Тепер повертається до нього обличчям, тримаючи одяг перед грудьми, наче натурниця одного з вікторіанських художників.— Ти знову за своє. Єдине вдале місце, на же ти спромігся, це, коли докторша каже, що тебе слід напхати тирсою й виставити в музеї.

У напівсутінках вона роззирається навколо, шукаючи, де їй повісити туніку; затим обходить ліжко і прямує до годинника з зозулею у протилежному кутку кімнати. Там вона вішає одежину на голову сарни, яка виступає з різьбленого корпусу годинника. Не звертаючи на нього уваги, повертається до ліжка, підбиває подушки й сідає посередині, згорнувши руки на грудях. Він рушає до неї.

— О, ні, не треба. Можеш взяти стільця і сісти ось там,— юна показує на місце за десять футів од ліжка.— І хоча б раз у житті послухай чиєїсь поради.

Він бере стільця, всідається там, де вона кивнула, й теж згортає руки на грудях. Дівчина з грецькою зачіскою уважно дивиться на нього з неприхованою підозрою і люттю в очах. Потім зиркає на щось посередині його тіла і з презирством кидає погляд на лампу над дверима. Западає тиша, під час якої він не зводить очей з її тіла. Тепер, коли воно постало в усій своїй красі, зрозуміло, що це аж ніяк не тіло викликає бажання зникнути звідси. В будь-якому сенсі. Якимось чином її врода водночас видається стриманою і викличною, класичною і сучасною, неповторно-індивідуальною і схожою на праматір, ніжною й непро-щаючою, теперішньою і минулою, реальною й омріяною, м'якою і...

Вона метає в нього лютий погляд:

— На Бога, досить витріщатися на мене, як собака на кістку.— Він опускає погляд.— На відміну від тебе я намагаюся добре подумати, перш ніж почати розповідь.— Він киває головою на знак згоди.— І буде найкраще, якщо ти поставишся до розповіді, як до повчальної лекції. Але не тільки про сексуальну зухвалість. А про те, як просто й швидко дістатися до мети, замість того щоб без кінця тинятися манівцями. Як дехто, кого я добре знаю.

Перш ніж розповідати, вона помовчала.

— Щоб ти знав, це трапилося вдома. Мені тоді минало лише шістнадцятий. Неподалік було щось на зразок полонини, оточеної густими чагарями. І туди я час від часу ходила, щоб на самоті засмагати. Було дуже гаряче — липень, і я зняла туніку. Моя улюблена тітка,— по правді, я завжди була для неї більше дочкою, ніж небогою,— завжди твердо дотримувалась натуралістичних поглядів. Саме вона перша навчила мене не соромитися свого тіла. Дехто каже, ніби я досить схожа на неї. Крім того, вона любить поплавати у морі — влітку і взимку. Та тобі це мало що промовляє.

Вона розводить руки і закладає їх за голову, не відводячи погляду від лампочки над дверима.

— Та пусте. Отож я була на лузі. У кущах поблизу співали солов'ї. Дикі квіти, гудіння бджіл і решта в такому ж дусі. Сонячні промені на моїй п'ятнадцятирічній спині. Тоді я спохопилася, що можу спектись. Підвелася на коліна і стала натиратися оливою, яку захопила була з собою. Не уявляю чому, але коли я натиралася, замість того, щоб міркувати про принципи єднання з природою, я почала думати про молодого пастуха. Зовсім випадково я раз або двічі зустрічала його. Звали його Мопс... Зовсім випадково, під час прогулянок. Неподалік ріс бук, під яким він любив посидіти у спеку. Причому він дув у сопілку, і, якщо тобі здається, що моя ліра не настроєна, то... але Бог з ним. А місяць перед тим... ти ж знаєш про моїх батьків?

Він киває.

— У матері саме стався випадок з пастухами. Після розлучення. Він знову киває.

— Як чоловік, ти навряд чи зрозумієш. Маю на увазі, що близнюки — нелегка справа. А якщо дев'ятеро й усі дівчата? Все повинно мати якісь межі. Навіть у ті часи.— Вона дивиться на нього, очікуючи заперечення, але він усім своїм виглядом намагається висловити якомога більше розуміння.— В дитинстві мені довелося з усім цим миритися. Постійні суперечки батьків через аліменти. Я не те щоб повністю покладаю вину на татуся, але мати перепробувала більше адвокатів, ніж суконь на дешевих розпродажах. Однак, як би там не було, але, бачить небо, вона якось поставила на ноги усіх нас дев'ятьох. Маю на увазі бродячі балагани.

Отож спочатку ми постійно були в мандрах. Це навіть гірше, ніж у "Ролінґ сто-унз". А жахливішого адміністратора, ніж був у нас, важко й уявити: наш дядечко, так званий провідник муз. Абсолютно жоноподібний — зрозуміло, що саме тому матуся зупинила свій вибір на ньому. Він настільки ж цікавився жінками, як кінозірка збереженням своєї анонімності. Ми з Талією називали його "тіточка Пол-лі". Талія — єдина з моїх сестер, у кого є почуття гумору. Зазвичай він екзальтовано перебирав струни, а ми походжали у наших спеціальних костюмах, видаючись невимовно сентиментальними, інтелігентними і все таке інше. Тобто, коли виступали. За все своє життя тобі не доводилося бачити нічого жалюгіднішого.

Він зводить брови, демонструючи вдячність за цю безцінну замальовку примітивної релігії греків.

— Його справжнє ім'я — Аполлон. Мусагет — сценічне ім'я. Від здивування він роззявляє рота.

— Ось чому я так розлютилася, коли ти говорив про шастання в оливкових гаях. Так воно й було. Коли нас випхали в першу поїздку, в нас ще й менструації не було. Піндус, Гелікон і всі які є нещасні гори та пагорби між ними. По правді, перш ніж мені минуло чотирнадцятий, я вже встигла познайомитися з усіма роздягальнями в храмах Греції.