Не сподівайтеся позбутися книжок - Еко Умберто
І я згадав, що Софія розташована неподалік від місця вигнання бідолашного Овідія. Так Болгарія, яку я вважав поза сумнівом близькою до слов'ян, виявилася римською колонією!
Минуле постійно нас дивує, можливо, дивує більше, ніж теперішнє. Процитую, щоб уже закінчити з цією болгарською історією, слова баварського коміка Карла Валентіна: "Раніше і майбутнє було кращим". Йому ж ми маємо завдячувати іншою дуже дотепною заувагою: "Все вже сказане, але не всіма".
Ми в будь-якому разі прийшли до того моменту нашої історії, коли можемо делегувати розумним машинам — розумним на наш погляд — клопіт пригадувати добре і погане, замість нас. Мішель Серра повернувся до цієї теми в інтерв'ю, яке дав виданню "Monde de l'Education", де сказав, що, раз ми більше не маємо потреби докладати зусилля запам'ятовування, то "нам залишається тільки розум".
У.Е.: Звичайно, немає сенсу вчити табличку множення в час, коли машини рахують швидше, ніж будь-хто. Але залишається проблема наших "гімнастичних" здібностей. Зрозуміло, що автівкою я можу пересуватися швидше, ніж пішки. Проте необхідно ходити щодня або бігати, щоби не перетворитися на овоч. Ви точно знаєте цю чудову науково-фантастичну історію про те, як у Пентагоні майбутнього століття, в суспільстві, де комп'ютери думають замість нас, знайшли когось, хто досі пам'ятає табличку множення. Військові вирішують, що ідеться про генія, особливо цінного в часи війни, коли світ постраждає від глобального браку електроструму.
Є інше зауваження. В деяких випадках сам факт, що ви деякі речі знаєте напам'ять, забезпечує вам кращі інтелектуальні можливості. Я згоден, що культура — це не означає пам'ятати точну дату смерті Наполеона. Але, без сумніву, все, що ви можете знати, навіть якщо це дата смерті Наполеона, 5 травня 1821 року, надає вам певної інтелектуальної автономності.
Це питання не нове. Винайдення друку вже було можливістю відкласти ту культуру, якою не хочемо опікуватися, в резерв, "у холодильник", в книжки, де можна було просто знайти інформацію, що була потрібна. Тож частину пам'яті було делеговано книжкам, машинам, але залишається обов'язок взяти найкраще з цих інструментів. І утримувати власну пам'ять.
Ж.-К.К.: Але ніхто не заперечить той факт, що для можливості використання складних інструментів, які, як ми вже побачили, мають схильність з посиленою швидкістю ставати застарілими, ми повинні без упину переучуватися новим способам використання, новим мовам, запам'ятовувати їх. Ми дуже багато використовуємо пам'ять. Можливо, більше, ніж будь-коли.
У.Е.: Звичайно. Якщо ви були неспроможні з часу появи перших комп'ютерів 1983 року постійно переробляти вашу інформаційну пам'ять, переходячи з гнучкого диска до дискет меншого розміру, а згодом — з диска до флешки, то ви мали багато разів втрачати дані, повністю або частково. Тому що, звісно, жоден комп'ютер не може прочитати перші дискети, що належать тепер до доісторичних часів інформатики. Я марно шукав першу версію "Маятника Фуко", яку записував на дискету 1984 чи 1985 року. А от якби я надрукував той роман на машинці, то та версія не пропала б.
Ж.-К.К.: Ще дещо не зникає — це пам'ять, яку ми зберігаємо про пережиті миті нашого існування. Цінна — та іноді зрадлива — пам'ять відчуттів і емоцій. Чуттєва пам'ять. Хто хотів би її позбутися та з якої причини?
У.Е.: Але біологічну пам'ять треба тренувати день у день. Якби наша пам'ять була схожою на дискету, то в нас хвороба Альцгеймера починалася б уже в п'ятдесят років. А все тому, що найкращий спосіб віддалити Альцгеймера та інші форми старечої недоумкуватості — це продовжувати навчання, наприклад, вчити один вірш напам'ять щоранку. Робити різноманітні розумові вправи. Навіть розгадувати ребуси чи анаграми. Наше покоління ще мало вивчати вірші напам'ять у школі. Але наступні покоління все більше цього уникають. Заучування напам'ять — це не лише вправа для пам'яті, але і для розуму. Сьогодні, коли ми не повинні це робити, треба змусити себе щоденно вправлятися, інакше ризикуємо передчасно постаріти.
Ж.-К.К.: Дозвольте додати два уточнення до того, про що ви говорите. Пам'ять справді схожа на м'яз, який ми певною мірою можемо тренувати, — те ж саме стосується уяви. Не треба доводити себе до стану борхесового Фунеса, про якого ви згадували, до стану людини, що пам'ятає все і втратила солодкий привілей забуття. І ще: ніхто не вивчив більше текстів, ніж театральні актори. І, попри цю роботу, попри ці зусилля протягом цілого життя, ми знаємо багато прикладів хвороби Альцгеймера серед акторів, і я запитую себе, чому так сталося. Також я вражений, як і ви, поза сумнівом, збігом між розвитком штучної пам'яті, що стоїть у наших комп'ютерах і видається невичерпною, та хворобою Альцгеймера, ніби машини наступають на людей, роблячи нашу пам'ять непотрібною, сміховинною. Ми самі собі більше не потрібні. І це дивує та лякає, правда?
У.Е.: Треба обов'язково відокремлювати функцію від матеріального носія. Я можу ходити за допомогою ніг, але якщо я зламаю ногу, то більше не ходитиму. Те ж саме можна сказати і про мозок. Звісно, якщо сіра речовина постраждає від якоїсь форми фізичної дисфункції, десяти щоденно вивчених напам'ять віршів Расіна не вистачить. Один із моїх друзів, Джорджіо Проді, великий онколог і брат Романо Проді, який помер від раку, знав усе про цю хворобу і казав мені: "Якщо завтра ми всі зможемо жити до ста років, більшість із нас помре від раку". Чим більша тривалість життя, тим більша імовірність, що наше тіло якось розладнається. Цим я хочу сказати, що наш Альцгеймер є, можливо, просто наслідком того, що ми живемо довше.
Ж.-К.К.: Заперечую, Ваша Честь. Я нещодавно прочитав статтю в медичному журналі, де ішлося про те, що хвороба Альцгеймера помолодшала. Тепер вона може вразити і людей у віці сорока п'яти років.
У.Е.: Добре. Ну то я припиню вчити вірші напам'ять і почну пити дві пляшки віскі щодня. Дякую, що дали мені надію. "Гівно!" — як казав Убю.
Ж.-К.К.: Моя пам'ять тут доречно підкинула цитату: "Я пам'ятаю чоловіка з надзвичайною пам'яттю. Але я забув, що він знав". Я пам'ятаю тільки про забуття. Це означає, як я думаю, що наш діалог тепер дозволяє нагадати різницю поміж французькими іменниками "savoir" і "connaissance", які означають "знання". "Savoir" — це те, чого в нас багато, і те, що не завжди нам корисне. "Connaissance" — це перетворення "savoir" у досвід життя. Ми, можливо, можемо довірити машинам знання-savoir, а самі зосередитися на знанні-connaissance. Саме так треба розуміти фразу Мішеля Серра. Нам справді не залишається нічого, крім — яке полегшення! — розуму. Додамо, що питання, які ми ставимо про пам'ять і про які ми тут сперечаємося, будуть вихвалянням і абсурдом, якщо велика екологічна криза зруйнує людську расу і якщо, від катастрофи чи від вимирання, ми зникнемо. У мене в голові виринає остання фраза "Міфологій" Леві-Стросса: "Тобто, нічого". Останнє слово — "нічого". Наше останнє слово.
Реванш фільтрованих
Ж.-Ф. де Т.: Мені здається, що потрібно повернутися до ситуації, створеної доступом до необмеженої пам'яті в інтернеті. Як працювати з таким матеріалом, цією різноманітністю, цими суперечностями, цією надмірністю?
Ж.-К.К.: Те, що нам дає інтернет, інформація брутто, майже без розбору, без контролю джерел чи ієрархізації. Тож кожна людина повинна не тільки перевіряти, але і надавати цій інформації сенсу, тобто впорядковувати, ставити певні знання в певний дискурс. Але на підставі яких критеріїв? Наші книжки з історії — ми вже про це говорили — часто були написані на основі національних вподобань, під впливом мінливого ідеологічного вибору, який був відчутний то тут, то там. Немає невинної історії Великої Французької революції. Дантон був великою людиною для істориків Франції XIX століття, всюди є його пам'ятники та названі на його честь вулиці. Потім він упав у немилість, визнаний винним у корупції, і сили набуває Робесп'єр Непідкупний, підтримуваний істориками-марксистами на кшталт Альберта Матьєза. Робесп'єру теж вдається присвоїти своє ім'я декільком вулицям у комуністичних спальних районах і навіть станції метро в Монтрьой-сюр-Буа. А завтра хто? Що? Ми не знаємо. Ми потребуємо кута зору чи бодай декілька опор, аби осягнути цей галасливий океан знання.
У.Е.: Я бачу іншу небезпеку. Культури мають свої фільтри, вказуючи, що нам потрібно зберегти, а що забути. В цьому сенсі вони нам надають спільний майданчик очікування, навіть для усвідомлення помилок. Ви можете зрозуміти, яку революцію зробив Галілей, спираючись лише на засади теорії Птолемея. Нам необхідно знати етап Птолемея, аби перейти на етап Галілея та втямити, що перший помилявся. Всі дискусії поміж нами можливі лише на основі спільної енциклопедії. Якщо навіть доводитиму, що Наполеона насправді ніколи не існувало, то я на таке наважуся тільки тому, що всі ми зі школи знаємо про його існування. І це запорука продовження діалогу. Наша здатність жити в спільноті уможливлює діалог, творчість і свободу. А через інтернет, який дає вам усе і прирікає, як ви щойно сказали, на фільтрування не засобами культури, а на ваш власний розсуд, ми ризикуємо отримати в результаті шість мільярдів енциклопедій. І це завадить порозумінню.
Це трохи схоже на наукову фантастику, бо завжди будуть сили, які штовхатимуть людей до спільних вірувань, тобто завжди існуватиме визнана влада тих, що тепер їх називають міжнародною науковою спільнотою, якій ми віримо, тому що бачимо її можливість переосмислити та публічно виправити зроблені висновки — і так щодня. Саме з нашої довіри до наукової спільноти ми віримо, що залізо — тверде, і що √2 = 1,414213562373095048801688724209698078569671875 37694807317667973799073 (ні, напам'ять я цього числа не знаю, перевірив на смартфоні). Інакше кажучи, чи може звичайна людина гарантувати, що це правда? Можна було би сказати, що наукові істини будуть завжди більш чи менш прийнятними для всіх, бо без спільних математичних понять збудувати будинок було би неможливо.
Але достатньо трохи повисіти в інтернеті, аби виявити групи, що сумніваються в поняттях, які поділяють усі, і що вірять, наприклад, у порожнисту всередині Землю, і в те, що ми живемо на її внутрішньому боці, або в те, що світ справді було створено за шість днів.
