Не сподівайтеся позбутися книжок - Еко Умберто

Папір у цих двох останніх томах — геть не такий, як у перших. Інша прикмета його праці — це те, що він друкує текст із абревіатурами та скороченнями. Пише "Рев." замість "Революція", наприклад. Це дивує. Така книжка сама собою виказує поспіх людини, що хоче описати події, рухатись із швидкістю Історії. І якщо описані факти неправдиві, то Ретіф — неймовірний брехун. Наприклад, він бачив персонажа, якого назвав "торкачем". Цей чоловік скромно гуляв у натовпі навколо ешафота і щоразу, як падала чиясь голова, торкався сідниць котроїсь із жінок.

Саме Ретіф пише про трансвеститів, яких називали "ожіночненими" під час Революції. Також я не забуду сцену, про яку ми багато мріяли разом із Мілошем Форманом. Засудженого на смерть возом везуть до ешафота разом із іншими. З ним маленький песик, який прибився до нього. Перед стратою він звертається до натовпу із запитанням, чи ніхто не хоче забрати песика собі. Уточнює, що тварина дуже вірна. Він тримає песика в руках, він готовий його подарувати. Публіка відповідає шквалом проклять. Гвардійцям набридає чекати, вони виривають песика з рук засудженого, його гільйотинують. Песик скавучить і лиже кров свого господаря з кошика, куди впала голова. Розлючені гвардійці вбивають песика багнетом. Натовп починає лютувати: "Убивці! Як вам не соромно? Що цей бідолашний собака вам заподіяв?"

Я трохи збився на манівці, та виклик Ретіфа — книжка-репортаж, книжка "в прямому ефірі" — мені видається унікальним. Але повернімося до нашого питання: які книжки ми спробуємо врятувати у разі біди? Якщо у вас будинок загорівся, то які твори ви намагатиметеся врятувати насамперед?

У.Е.: Після того, як я так добре говорив про книжки, дозвольте мені сказати, що я схопив би зовнішній жорсткий диск на 250 Гб, де містяться всі мої тексти за останні тридцять років. Після цього, якби я міг, то намагався би врятувати одну з моїх старовинних книжок — не обов'язково найдорожчу, але ту, яку люблю найбільше. От тільки: як вибрати? Я вподобав багато із них. Сподіваюся, в мене не буде часу на довгі роздуми. Припустімо, я візьму з собою томик "Peregrinatio in Terram Sanctam" Бернарда фон Брейденбаха, надрукований Петером Драхом 1490 року, із витонченими гравюрами на багатьох складених аркушах.

Ж.-К.К.: А я, поза сумнівом, врятував би рукопис Альфреда Жаррі, рукопис Андре Бретона, книжку Льюїса Керрола, в якій лежить ним написаний лист. Сумна історія трапилась із Октавіо Пасом. Вся його бібліотека згоріла. Трагедія! Можете собі уявити, яка в Октавіо Паса бібліотека! В ній було багато книжок сюрреалістів із авторськими присвятами. Йому це дуже боліло протягом останніх двох його років.

Якби мені поставили таке ж питання про фільми, то було би складніше відповісти. Чому? Тому що, знову кажу, багато фільмів зникло. Є навіть такі, над якими я працював і які вже не можна відтворити, їх не вдасться реставрувати. Якщо негативи втрачено, то й фільму більше нема. А якщо негативи десь є, то дістати їх — це ціла історія, та й копіювати їх дорого коштує.

Мені здається, що всесвіт образів, особливо кіно, чудово ілюструє проблему експонентального прискорення технічного розвитку. Ви та я народились у століття, що вперше в історії винайшло нові мови. Якби наші діалоги відбувалися сто двадцять років тому, то ми могли би наводити приклади хіба що театру та книжки. Радіо, кіно, запис голосу і звуків, телебачення, синтетичні образи, комікси — всього цього не було. І щоразу, як виникала нова технологія, вона мала продемонструвати свою невідповідність правилам і страхам, які зазвичай передували появі будь-якого нового винаходу. Вона претендувала на винятковість. Так, ніби нова технологія автоматично несла зі собою природну здатність усіх користувачів нею послуговуватися. Ніби несла зі собою нові таланти. Ніби закликала відкинути все минуле — відкинути разом із неписьменними та всіма тими, хто наважиться опиратися.

Я був свідком такого шантажу протягом усього мого життя. Хоча насправді все навпаки. Кожна нова техніка вимагає нової ініціації та освоєння нової мови, і вони тривають тим довше, чим більше наша свідомість сформована використанням попередніх мов, які передували появі нового. Починаючи з 1903–1905 років формується нова мова кіно, яку конче треба знати всім. Багато хто з романістів вважав, що може перейти від романного письма до письма сценарного. Вони помилялися. Вони не помічали, що ці два тексти — роман і сценарій — передбачають насправді два різні види письма.

Техніка — це в жодному разі не полегкість. Це вимога. Немає нічого складнішого, ніж писати п'єси для радіовистави.

Кури сто років вчилися

не переходити дорогу

Ж.-Ф. де Т.: Повернімося до технічних змін, які могли б спричинити або ні відмову від книжок. Поза сумнівом, інструменти культури сьогодні більш крихкі та менш тривкі, ніж наші інкунабули, які чудово протистоять часу. Але нові інструменти, незалежно від того, чи ми цього хочемо, змінюють наші звички мислення та віддаляють нас від того, чому посприяли книжки.

У.Е.: Швидкість, із якою оновлюється технологія, зобов'язує нас до ритму постійної реорганізації наших розумових звичок, і цей ритм витримати неможливо. Кожні два роки потрібно міняти комп'ютер, тому що наша апаратура створена саме таким чином, щоби за деякий час перетворитися на брухт, бо ремонтувати її коштує дорожче, ніж купити нову. Щороку потрібно міняти авто, тому що нова модель має переваги в безпеці, електронних приладах тощо. І кожна нова технологія спричиняє вироблення нової системи рефлексів, що вимагає нових зусиль, і все це відбувається все швидше і швидше. Кури сто років вчилися не переходити дорогу. Вид зрештою пристосувався до нових умов дорожнього руху. Але у нас цього часу немає.

Ж.-К.К.: Чи справді ми можемо адаптуватися до ритму, який щоразу необґрунтовано прискорюється? Візьмімо приклад образів у кіно. Ми прийшли до такого швидкого ритму, до відеокліпів, і швидше вже неможливо. Якщо буде швидше, то ми вже нічого не роздивимося. Я вжив цей приклад, щоби показати, яким чином техніка впроваджує свою власну мову і як мова, в свою чергу, змушує техніку еволюціонувати — все швидше і поквапом. У американських бойовиках або у фільмах, які на цей жанр претендують, як ми нині бачимо, жоден план не триває довше за три секунди. Це вже своєрідне правило. Людина повертається додому, відчиняє двері, вішає пальто, піднімається на другий поверх. Нічого не відбувається, жодної небезпеки, жодної загрози, але сцена поділена на вісімнадцять планів. Так, ніби техніка додає ще й дію, ніби дія вже в самій камері, а не в тому, що вона показує.

Спочатку кіно було простою технікою. Ставиш камеру і знімаєш театральну сцену. Актори входять, діють так, як мають діяти, виходять. Згодом, дуже швидко, стало зрозуміло, що рух камери дозволяє рух образів на плівці та на екрані. Камера може заволодіти рухом, створити та відтворити рух. Тож вона почала рухатись, спочатку обережно, в межах студії, згодом камера поволі сама перетворювалася на персонажа. Вона повернулася праворуч, згодом — ліворуч. І це дозволило склеїти докупи обидві отримані картинки. Це був початок нової мови — поява монтажу. Бунюель народився 1900 року, тож він — ровесник кіно, і він мені розповідав, що 1907 чи 1908 року в кінотеатрах Сарагоси був "explicador", який із довгою указкою пояснював, що відбувалося на екрані. Нова мова ще не була зрозумілою. Її ще не прийняли. З тих пір ми до неї звикли, але великі режисери досі не припиняють її витоншувати, вдосконалювати і навіть — на щастя — псувати.

Як і в літературі, в кіно ми маємо "благородну мову", яка з власної волі є пафосною та надміру академічною, звичайну банальну мову і навіть арго. Ми також знаємо, як Пруст писав про великих письменників, що кожен великий режисер винаходить, бодай частково, свою власну мову.

У.Е.: Якось в інтерв'ю італійський політик Амінторе Фанфані, який народився на початку минулого століття, тобто в епоху, коли кіно ще не було направду популярним, розповідав, що не часто ходить у кіно, бо просто не розуміє, як персонаж, якого він бачить ззаду, є тим самим персонажем, якого він мить тому бачив спереду.

Ж.-К.К.: Справді, треба докладати чимало зусиль, щоби не злякати глядача, який входить у новий для себе простір вираження. У класичному театрі дія триває так довго, як ми її бачимо. Немає внутрішнього розриву в сценах Шекспіра чи Расіна. На сцені та в глядацькій залі час триває однаково. Годар був одним із перших, я думаю, в фільмі "А bout de souffle", що зміг зняти сцену в спальні з двома персонажами і при монтажі до фільму увести тільки два короткі моменти цієї довгої сцени.

У.Е.: Комікси вже давно, здається, осмислювали це штучне конструювання часу нарації. Але я як аматор і колекціонер коміксів 1930-х років не можу читати найновіші та, скажімо, авангардні альбоми коміксів. Хоча не треба відвертатися від нового. Я грався з семирічним онуком, що випробовував одну зі своїх комп'ютерних ігор, які він обожнює, і мене було суворо переможено з рахунком 10:280. Хоча я давній гравець у фліппер і, коли в мене є час, граю на комп'ютері, вбиваючи космічних монстрів у різноманітних галактичних війнах — і не без успіху. Але тут я здався. Хоча мій онук, при всій його обдарованості, у свої двадцять, можливо, не зможе зрозуміти якусь технологію свого часу. Також є галузі знань, де неможливо втриматися надто довго, внаслідок постійного оновлення в цій галузі. Ви не можете бути винятковим дослідником ядерної фізики, якщо не доклали декількарічних зусиль для абсорбування всіх даних, аби втриматися на плаву. Згодом ви стаєте викладачем або входите в бізнес-царину. Ви геній у віці 22-х років, тому що ви все зрозуміли. Але у віці 25-ти років ви вже повинні поступитися. Те саме відбувається у футболі. Після певного віку ви стаєте тренером.

Ж.-К.К.: Якось я прийшов до Леві-Стросса за порадою Оділь Якобсон, яка хотіла, щоби ми разом записали книжку бесід. Але він дуже люб'язно відмовив, сказавши мені: "Я не хочу знову говорити те, що якось уже вдало сказав". Чудова тверезість. Навіть в антропології надходить час, коли гра — ваша гра, наша гра — вже зіграна.