Не сподівайтеся позбутися книжок - Еко Умберто
Кажуть, в Японії вони вміють навіть романи писати. Інтернет став мобільним і перетинає простір. Також нам обіцяють тріумф VOD (Video On Demand, відео на індивідуальний запит), гнучкі екрани та інші дива. Хто зна?
Здається, що я кажу про дуже довгий період, який ніби століття тривав. Але ідеться всього про два десятки років. Забуття настає швидко. Все швидше, можливо. Це банальні роздуми, поза сумнівом, але банальність — то необхідний багаж. То початок подорожі.
У.Е.: Декілька років тому "Латинська Патрологія" Жака-Поля Міня (221 том!) була видана на CD-ROM за ціною — і я добре пам'ятаю цю ціну — 50 тисяч доларів. За ці гроші "Патрологія" була доступною лише великим бібліотекам, але не бідним науковцям (хоча медієвісти почали піратити його на дискети). Тепер же вистачить звичайного абонементу для доступу до "Патрології" онлайн. Така ж історія — з "Енциклопедією" Дідро, яку колись видавництво "Robert" теж пропонувало купити на дисках. Тепер все це можна знайти в мережі безкоштовно.
Ж.-К.К.: Коли з'явилися DVD, нам здавалося, що знайдене ідеальне рішення наших проблем зберігання та поширення інформації — раз і назавжди. До того часу я ніколи не намагався зібрати персональну фільмотеку. А з DVD подумав, що ось нарешті знайдено "носій тривалого зберігання". Та виявилося, що зовсім ні. Тепер нам кажуть про появу нових дисків особливого формату, які потребують нових засобів читання і які можуть містити, подібно до електронних книжок, чималу кількість фільмів. Тож наші старі-добрі DVD теж опиняться на узбіччі, хіба що ми збережемо старі пристрої для їх перегляду.
Тенденція нашого часу: колекціонувати те, що застаріло внаслідок прогресу. Один з моїх друзів — бельгійський режисер — зберігає в коморі вісімнадцять комп'ютерів тільки для того, щоби передивлятися на них старі фільми. Все це свідчить, що немає нічого менш тривкого, ніж "носії тривалого зберігання". Та ці звичні лейтмотиви про непевність сучасних носіїв інформації у шанувальників інкунабул, як ви та я, можуть викликати хіба що тиху усмішку, чи не так? Ось я дістав зі своєї бібліотеки книжечку, видрукувану наприкінці XV століття в Парижі. Подивіться. Якщо ми розгорнемо цю інкунабулу, на останній сторінці прочитаємо французькою мовою: "Цей молитовник Святої літургії римського обряду було надруковано в двадцять сьомий день вересня року тисяча чотириста дев'яносто восьмого для книгаря Жана Пуатевена, який мешкає в Парижі на вулиці Ньов-Нотр-Дам". Слово "usage" тут пишеться "usaige", дати так більше не оформлюють, але все це легко можна прочитати. Тобто ми досі спроможні читати тексти, видані п'ять століть тому. Але ми більше не можемо подивитися касету або прочитати CD-ROM, якими користувалися всього декілька років тому. Звісно, якщо не зберігаємо наші старі комп'ютери в коморах.
Ж.-Ф. де Т.: Треба наголосити, що нові носії виходять з використання все швидше, тим самим прирікаючи нас на перебудову всієї логістики зберігання та зміну мислення…
У.Е.: Це прискорення сприяє стиранню пам'яті. Це, поза сумнівом, одна з найгостріших проблем нашої цивілізації. З одного боку, ми винаходимо численні інструменти для збереження пам'яті, різноманітні форми запису, засоби передачі знання — і це, поза сумнівом, велика перевага, якщо порівнювати з часом, коли доводилося опановувати мнемотехніки для запам'ятовування та пригадування, бо не можна було мати під рукою все, що було потрібно знати. Тож люди могли покластися лише на власну пам'ять. З іншого боку, поза швидкоплинністю існування цих інструментів, що теж є проблемою, ми маємо визнати несправедливе ставлення до культурних об'єктів, які продукуємо. Наведу один приклад: оригінали великих коміксів, дуже дорогі, тому що дуже рідкісні (сьогодні сторінка авторства Алекса Реймонда коштує чимало). Але чому вони такі рідкісні? Тому що в редакціях газет, де вони друкувалися, викидали оригінальні малюнки одразу потому, як шпальта була готова.
Ж.-Ф. де Т.: Які існували мнемотехніки до того, як винайшли штучну пам'ять — книжки чи жорсткі диски?
Ж.-К.К.: Уявіть Олександра Македонського напередодні важливого рішення з непередбачуваними наслідками. І йому розповіли, що десь живе жінка, яка вміє віщувати майбутнє. І вона попереджає завойовника. Поки він дивитиметься на дим, то у жодному разі не повинен думати про ліве око крокодила. Можна, у крайньому випадку, думати про праве око, але про ліве — в жодному разі.
Тож Олександр відмовився від ворожіння. Чому? Бо, щойно вам заборонили про щось думати, ви можете думати тільки про це. Заборона спокушає. Навіть неможливо не думати про це ліве крокодиляче око. Око тварини захоплює вашу пам'ять і свідомість.
Іноді згадати щось, як і для Олександра, означає неспроможність забути, що є проблемою і навіть драмою. Трапляються люди з даром усе запам'ятовувати за допомогою дуже простих мнемонічних рецептів — це мнемоніки. Російський невролог Олександр Лурія їх досліджував. Пітер Брук надихнувся книжкою Лурії для вистави "Je suis un phénomène" ("Я феномен", вистава 1998 року). Якщо мнемоніку щось розповісти, то він цього забути не зможе. Він як досконала машина, що все записує без розбору, не замислюючись. В такому випадку це недолік, а не перевага.
У.Е.: Всі приклади мнемотехніки використовували образ міста або палацу, де кожна частина або місце пов'язані з об'єктом, який треба запам'ятати. В легенді, що її оповів Цицерон у "De oratore", ідеться про Сімоніда, який був присутній на вечері серед високих гостей з Греції. В певну мить вечірки він покидає зібрання, а всі гості гинуть під обвалом даху. Тож Сімоніда викликають, аби опізнав тіла. І це йому вдається, бо він пригадав, хто і де сидів за столом.
Мистецтво мнемотехніки — це мистецтво пов'язати простір із об'єктами чи концептами таким чином, щоб вони один із одним поєднувалися. Саме тому, що ліве око крокодила було асоційоване з димом, Олександр, приклад якого ви навели, не міг вільно діяти. Мистецтво пам'яті можна віднайти вже в часи Середньовіччя. Але з моменту винайдення друку, як можна припустити, використання тих мнемотехнік поволі втрачається. Водночас саме тоді друком виходять усі найкращі книжки з мнемотехніки!
Ж.-К.К.: Ви сказали про оригінали видатних коміксів, які викидали у смітник після публікації. Так само було і з кіно. Через це втрачено стільки фільмів! Поміж 1920-ми і 1930-ми в Європі кіно стає "сьомим видом мистецтва". З того часу люди бодай завдають собі клопоту зберігати витвори, що належать історії мистецтва. Саме тому спершу в Росії, згодом — у Франції виникають перші синематеки. Але з американського погляду кіно не мистецтво, його й зараз вважають відновлюваним продуктом. Тож треба весь час перезнімати "Зорро", "Носферату" і "Тарзана" та нехтувати старими взірцями, старими архівами. Старе, якщо воно якісне, може конкурувати з новим. Американська синематека була створена — тримайтеся! — аж у 1970-х роках! Це була довга і затята боротьба за субсидії та зацікавлення американців історією власного кіно. Згадаймо, що перша кіношкола була російською. Ми завдячуємо її виникненню Ейзенштейну, для якого було важливо заснувати школу кінематографу на такому ж рівні, що й школи живопису та архітектури.
У.Е.: В Італії на початку XX століття великий поет Габріель Д'Аннунціо вже писав для кіно. Він брав участь у створенні сценарію "Кабірії" разом із Джованні Пастроне. В Америці його би всерйоз ніхто не сприйняв.
Ж.-К.К.: А про телебачення годі й казати. Зберігати архіви телебачення спершу виглядало як абсурд. Створення INA (Національного аудіовізуального інституту), що відповідає за збереження архіву аудіовізуальних матеріалів, стало радикальною зміною перспективи.
У.Е.: Я працював на телебаченні 1954 року і згадую, що все йшло наживо, тож ми не використовували запис. Був прилад, який називався "Transcriber" — ще до того, як це слово з'явилось у англосаксонських головах. Він передбачав всього-на-всього зйомку екрана на камеру. Але, оскільки така зйомка була дорогою і виснажливою, доводилося користуватися нею вибірково. Так багато чого було втрачено.
Ж.-К.К.: Можу дати добрий приклад із цієї ж галузі. Це майже як інкунабула — але телевізійна. Десь 1951 або 1952 року Пітер Брук зняв для американського телебачення "Короля Ліра" з Орсоном Велсом у головній ролі. Але ці програми показували без жодного технічного забезпечення, тож ніщо не могло зберегтися. Хоча "Король Лір" Брука таки зберігся. Так сталося тому, що хтось знімав екран телевізора, поки в ефірі йшов фільм. І тепер це головний експонат Музею телебачення в Нью-Йорку. Це мені багато в чому нагадує історію книжки.
У.Е.: Лише певною мірою. Ідея колекціонувати книжки — дуже давня. Тому з книжками не відбулося того, що відбулося з фільмами. Культ списаної сторінки, згодом — книжки, такий же давній, як і письмо взагалі. Ще римляни хотіли володіти сувоями текстів і колекціонувати їх. Книжки ми втрачали з іншої причини. Вони зникали внаслідок релігійної цензури, а також тому, що бібліотеки спалювали за першої-ліпшої нагоди, як і собори, бо і ті, і ті були збудовані переважно з дерева. Собор або бібліотека, що горять у Середні Віки — це десь як сцена падіння літака у фільмі про війну на Тихому океані. Це було звично. Той факт, що наприкінці роману "Ім'я троянди" бібліотека згорає, зовсім не екстраординарний для минулої доби.
Але ті ж причини, з яких бібліотеки спалювали, змушували людей збирати книжки в безпечних сховках і їх колекціонувати. Робити це почали ще монахи. Можливо, численні походи варварів на Рим і їхня звичка палити місто змусили замислитися над пошуком безпечного місця для книжок. Що може бути безпечнішим за монастир? Так деякі книжки почали зберігати поза досяжністю можливих небезпек. Цілком природно, що довелося вибирати і рятувати одні книжки замість інших. Так ми почали фільтрувати.
Ж.-К.К.: Натомість культ рідкісних фільмів щойно зародився. Можна знайти навіть колекції сценаріїв. Наприкінці зйомок сценарій, зазвичай, викидали, як і оригінали коміксів для газет, про які ви казали. Проте, починаючи з 1940-х років, почали замислюватися, чи не має сценарій певної цінності і після зйомок фільму.
