Смок Беллю - Лондон Джек

Ті, що йшли ззаду, радісно загули. У безвітряній тиші свічка горіла ясно і Смок пішов швидше.

— Це справжній похід, — сказав Малий, або, може, всі вони привиди?

— Як би там не було, ми на чолі походу, — відповів Смок.

— Аякже! Можливо, це світляки? Глянь-но. Я певен, що попереду нас ціла валка людей.

На цілу милю до західного берега Юкону мерехтіли вогники. А позаду, на високому березі, з якого вони зійшли, вогнів було ще більше.

— Слухай-но, Смоку, це не похід, а якась повінь! Попереду нас біля тисячі людей, та ще позаду тисяч десять. Слухайся старших, Смоку, мої поради завжди до речі. З цього походу нічого путнього не вийде. Ходімо додому і завалимося в ліжка.

— Побережи легені, якщо не хочеш відстати, — обірвав його Смок.

— Овва! Ноги, щоправда, у мене куці, але вони згинаються самі собою, і тому м'язи не втомлюються. Б'юсь об заклад, що випереджу будь-кого з тутешніх скороходів.

Смок знав, що той каже правду. Він давно переконався, що його товариш чудовий ходак.

— А я навмисне йду повільно, щоб ти не відставав, — під'юджував його Смок.

— Тому я й наступаю тобі на п'ятки. Якщо не можеш іти швидше, то пусти мене наперед.

Смок наддав ходи і швидко наздогнав перший гурт золотошукачів.

— Піддай пари, Смоку! — підгонив його Малий. — Випередимо цих непохованих мертв'яків. Тут їм не похорон. Треба йти так, щоб аж п'яти шкварчали!

Смок нарахував вісім чоловік та двох жінок. Незабаром вони випередили й другий гурт — чоловік двадцятеро. За кілька футів під західного берега стежина звертала на південь, переходячи на рівний, як скло, лід. Але й він був захований під шаром снігу, кілька футів завтовшки. Спереду слалася вузька стежка для санок. Ступиш убік — і загрузнеш по коліна, а то й глибше. Шукачі золота, яких вони наздогнали, не хотіли пускати їх наперед, і Смоку з Малим доводилося звертати в сніговий настил і провалюватися по пояс.

Малий був злий і похмурий. Коли люди, котрих він штовхав, лаяли його, він відповідав так само.

— Куди ти квапишся? — запитав один з них.

— А ти куди? — відповідав Малий. — Вчора з Індійської річки рушила сила народу. Вони вже там, і тобі нічого не залишиться!

— А чого ж ти біжиш?

— Хто? Я? Я не шукач золота! Мене слав сюди уряд. Я маю ревізувати Індіанку

А іншому, що гукнув йому — Куди, Куций? Невже теж робити заявку? — Малий відповів:

— Я? А хто ж, крім мене, знайшов там золото! Оце й біжу, щоб кляті чечако не захопили моєї ділянки.

Учасники походу робили по три з половиною милі за годину. Смок та Малий — по чотири з половиною, а іноді й більше.

— Я вирішив зовсім загнати тебе, — під'юджував Смок Малого.

— Овва! Дивись, щоб у тебе п'ятки не повилазили. Хоч поспішати нічого. Оце йду і метикую. Адже кожна заявка має п'ятсот футів. Таким чином, їх буде по десять на милю. Попереду йде не менше тисячі чоловік, а річка не більше сотні миль завдовжки. Скільки народу схопить облизня! І ми з тобою також.

Перш ніж відповісти Малому, Смок несподівано пішов швидше і залишив свого товариша кроків на шість позаду.

— Якби ти мовчав та прискорив ходу, то ми давно вже випередили б декого з цієї тисячі, — сказав Смок.

— Хто? Я? Ану, пусти мене вперед! Я покажу, як треба ходити.

Смок засміявся і знов піддав ходи. Тепер ці гони по золото стали для нього чимось іншим. Він пригадав слова одного божевільного філософа щодо переоцінки цінностей. Справді, цієї хвилини він був більше зацікавлений у тому, щоб випередити Малого, а не в тому, щоб знайти багатства. Він дійшов висновку, що у грі найголовніше — гра, а не виграш. Всі сили його душі, його розуму, його м'язів були спрямовані на те, щоб перемогти людину, яка ніколи в житті не розгортала книжки і не могла б одрізнити вищання катеринки від оперної арії.

— Стривай, Малий, я зажену тебе на смерть. З того часу, як я потрапив до Дайї, то немов удруге на світ народився. Мої м'язи стали тугими, як тятива лука, і гнучкими, як клубок змій. Кілька місяців тому я багато віддав би, щоб придумати таку чудову фразу, але не міг. Довелось пережити все спочатку, а коли пережив, то відпала потреба писати. Тепер я справжній мужчина і можу дати здачі будь-кому, хто мене зачепить А тепер ходи вперед, роби, що хочеш, а я таки буду перший. Потанцюєш ти в мене, хлопче!

— Овва! — засміявся Малий. — Не сунься, синку, поперед батька в пекло, краще повчись, як треба ходити.

Кожні півгодини вони мінялися місцями. Вони навіть не розмовляли. Рух зогрівав їх, хоч дихання холонуло у них на вустах. Мороз був такий лютий, що вони безперестанку терли рукавицями ніс і щоки. Досить було хоч на хвилину дати спочинок рукам, як щоки і ніс терпли, і тільки міцне розтирання поновлювало кровообіг.

Часто їм здавалося, що вони випередили усіх, але знову наздоганяли людей, які вийшли з міста раніше. Дехто намагався йти поруч з ними, але через милю-дві зникав у темряві позаду.

— Ми всю зиму на ногах, — зауважив Малий, — а всі ці роззяви розкисли, вилежуючись у теплій постелі, і ще хочуть змагатися з нами.

Смок запалив сірника і глянув на годинник. Більше він не робив цього, бо мороз так шпигонув його пальці, що минуло півгодини, перш ніж вони зігрілись.

— Чотири години, — сказав він, натягаючи рукавиці, — а ми вже випередили чоловік триста.

— Триста тридцять вісім, — поправив Малий. — Я рахував. Гей, хто там! Дайте дорогу тому, хто вміє ходити.

Це він звертався до знесиленого чоловіка, який, спотикаючись на кожному кроці, брів попереду, заступаючи шлях. Далі вони зустріли ще одного такого невдаху, останнього, хто їм трапився на шляху, бо вже йшли попереду всіх. Лише згодом вони довідались, яка то була страшна ніч. Втомлені, зниділі люди сідали у сніг, щоб перепочити і більше ніколи не вставати. Семеро замерзло на смерть, а скільком довелося відрізати пальці, руки та ноги у лікарнях Доусона! Ніч великого походу до струмка Індіанки була найхолоднішою за всю зиму. На світанку спиртові термометри у Доусоні показували сімдесят градусів нижче нуля. Люди, що брали участь у поході, за невеликим винятком, недавно прибули до цієї країни і зовсім не звикли до таких морозів.

Другого чоловіка, що теж дійшов уже краю, вони наздогнали хвилин за п'ять потому, його осявало північне сяйво, мов потужний прожектор. Бідолаха сидів обіч шляху на крижині.

— Вставай, сестричко Мері! — привітав його Малий. — Треба рухатись, бо замерзнеш.

Чоловік не відповів, і хлопці спинилися, щоб дізнатись, в чому річ.

— Твердий, як коцюба, — сповістив Малий. — Штовхни його, і він зламається навпіл.

— Чи ж він хоч дише? — Смок зняв рукавицю і крізь хутра та вовняну одежу силкувався намацати серце.

Малий відкрив одне вухо і нахилився до замерзлих уст.

— Не дише, — сказав він.

— Серце не б'ється, — додав Смок.

Він одяг рукавицю й почав швидко бити руками, перш ніж запалити сірника. То був старий чоловік, без сумніву, мертвий. Сірник загорівся, і на мить вони побачили довгу, сиву, вкриту кригою бороду, білі від морозу щоки і опушені інеєм вії, що змерзлися докупи.

— Ходімо, — сказав Малий, розтираючи вухо. — Ми нічим не можемо зарадити бідоласі. А я одморозив вухо. Тепер уся шкіра злізе, і болітиме з тиждень.

Пізніше, коли на небі запалала бліда райдуга північного сяйва, вони побачили попереду дві постаті. Крім них, більше нікого не було видно.

— Оце найперші, — сказав Смок, коли знов настала темрява. — Давай, доженемо їх.

Через півгодини, не в змозі догнати цих двох, Малий почав бігти.

— Якщо ми й доженемо їх, то нізащо не випередимо, — сказав він, важко дихаючи. — Боже, як вони йдуть! Б'юсь об заклад, що то не чечако! Вони зліплені з доброї глини!

Смок був попереду, коли вони наздогнали їх, і він дуже радів, що міг встигати за ними. Він одразу здогадавсь, що та з постатей, яка ближча до нього, — жінка. Що підказувало йому це, він не міг собі пояснити. Закутана в хутра жінка була як і всі інші, але Смок відчув у ній щось дуже знайоме. Коли знову спалахнуло північне сяйво, Смок побачив маленькі ніжки, озуті в мокасини, і пізнав ходу, яку, раз побачивши, вже ніколи не забудеш.

— Ач, як добре йде, — хрипко проказав Малий. — Б'юсь об заклад, що це індіанка.

— Здрастуйте, міс Гастел! — сказав Смок.

— Здрастуйте! — відповіла вона, повернувши голову і швидко глянувши на нього. — Дуже темно, і я нічого не бачу. Хто ви?

— Смок.

Вона дзвінко засміялася, і Смокові здалося, що він ніколи в житті не чув такого чарівного сміху.

— Ну, як? Одружились? Виховуєте дітей, як тоді обіцяли? — І, перш ніж Смок одповів, запитала: — Чи багато чечако ідуть позаду?

— Та, мабуть, кілька тисяч. Ми випередили більше трьохсот. І вони не гаяли часу.

— Давня пісня! — зітхнула дівчина. — Ті, що недавно з'явилися, забирають собі найкращі місця, а ті, що живуть тут здавна, — які так мужньо, з такими стражданнями освоїли цю країну, — не мають нічого. Адже вони перші знайшли золото на Індіанці. Це вони дали знати мешканцям Морського Лева. Як ця чутка поширилася — хтозна. Але поки ті прибудуть, кляті чечако загарбають геть усе. От несправедливість! От знущання долі!

— Це й справді негаразд, — погодився Смок. — Але хай мене повісять, коли я знаю, як цьому запобігти. Хто перший, тому й кращий шматок. Ви ж знаєте.

— Мені хотілося б їх якось спинити, — палко промовила дівчина. — Я б воліла, щоб вони позамерзали на шляху або щоб з ними трапилося якесь нещастя, тільки б мешканці Морського Лева прийшли першими.

— Ви ще й справді накличете на нас якесь лихо, — засміявся він.

— Не в тім річ, — сказала вона швидко. — Я знаю все населення Морського Лева, кожного зокрема, і всі вони справжні люди. Скільки намучились вони в цій країні і як самовіддано працювали! Разом з ними я пережила тяжкі часи на Койокуку, коли ще була маленькою дівчинкою. Ми разом терпіли голод на Березовій річці та на Сороковій Милі. Вони герої і заслуговують нагороди, але тисячі шмаркачів, що не вміють навіть кілка забити, мов навіжені, пруть попереду них. Даруйте мені цю промову. Тепер я мушу мовчати, бо ви і ваші випередите мене та батька.

З годину вони мовчали, хоч Смок помітив, що Джой тихенько перешіптувалась з батьком.

— Я знаю їх, — сказав Малий Смокові. — Це старий Луїс Гастел, справжній золотошукач. А це, певно, його дочка.